Відставний майстер-сержант зелених беретів Джеймс Бельмонт (Бред Пітт) і його пес Одін (Убер) пережили разом багато. Після останньої місії в Афганістані, де обоє дістали важкі поранення, пішли у відставку. Тепер тандем намагається адаптуватися до цивільного життя. Бажання самоти приводить їх у глушину Аляски, куди дістатися можна лише малолітражним літаком. Джеймс і Одін насолоджуються дикою природою, хоч іноді ідилію затьмарюють епізоди ПТСР — то в чоловіка, то в пса. Аж якось під час перельоту в Джеймса стається серцевий напад. Далі авіатроща, відтак старі вояки мусять подолати майже сотню кілометрів через хащі, щоб дістатися до цивілізації. Таку дорогу осилить не кожен.
Режисер фільму Девід Ейр в останні роки знімав бойовики з Джейсоном Стетемом («Бджоляр», «Профі»). На початку «Серця звіра» він намагається зробити сердечну драму про дві поранені душі, які прагнуть спокою в цьому скаженому світі. Вибудовує лінію ніжності між людиною і собакою, навіть вводить випадкового мандрівника (Дж. К. Сіммонс), з яким Джеймс веде філософські бесіди про життя і покликання. Перша половина фільму (це година з двогодинного хронометражу) не має внутрішньої динаміки і надто затягнута. Цей ефект дещо згладжує операторська робота Мауро Фіоре, який майстерно фільмує навколишні краєвиди (цікаво, що Аляску знімали в Новій Зеландії), але її не вистачає, аби тримати увагу.
Та в другій половині фільму Ейр повертається у звичне йому русло середнякового екшну: просто замість чергових мафіозі чи найманців тут дика природа. На долю Джеймса й Одіна випадають усі ті небезпеки, які можна зустріти в текстах Джека Лондона: слизька колода над прірвою зі стрімким потоком; грізлі і зграя вовків (зроблені в дуже поганому CGI); непрохідне болото і втрата припасів. Ейр наче забуває, що знімав сердечну драму, і наповнює фільм таким тестероновим екшном, що ще на стадії авіатрощі беруть сумніви, чи можуть вижити герої. Кожне нове випробування приносить персонажам несумісні з життям травми, і складно повірити, що вони здатні йти далі. Натомість стосунки людини і собаки поступово відходять на другий план.
«Серце звіра» сильно контрастує зі схожою за темою стрічкою «Дог», що стала режисерським дебютом актора Ченнінга Тейтума. У ній ветеран мав доставити на похорон побратима його вірного пса, який також мав ПТСР і бунтівний характер. У цьому роудмуві було значно менше екшну й значно більше комедії, і саме це допомогло розкрити драму: людині, що пройшла війну, легше порозумітися із псом-ветераном, ніж з людиною, що не воювала. У фільмі Ейра цій колізії побратимства людини і собаки не вистачає щемкості і правдоподібності. А фінальний прийом з листом Джеймса занадто сентиментальний, щоб оцінювати його всерйоз.
Бред Пітт за останні кілька років створив собі образ, який так чи інакше відсилає до Кліфа Бутта з «Одного разу в Голлівуді…» (до речі, повнометражний фільм про пригоди Кліфа Бутта очікуємо наприкінці року). Це образ втомленого чоловіка, життя якого не склалося, як хотілося, але він стоїчно прийняв долю й навіть отримує задоволення від того, що має. Таким він був у «Вавилоні» Дем’єна Шазелла, таким він був у «F-1». Той самий образ намагається протягти у «Серце звіра». Проте його Джеймс настільки погано прописаний, що акторові там майже ніде розігнатися. Здавалося б, відставний зелений берет — це достатньо фактурний ґрунт для яскравого образу. Однак у «Серці звіра», окрім кількох розпливчатих флешбеків з Афганістану, глядачеві не розповідають про героя нічого. Усе, що дозволено Бреду Пітту в кадрі — це ковтати знеболювальне, втрачати похідне майно в чергових халепах і демонструвати втомлений погляд на великих планах.
Cценарій «Серця звіра», створений Камероном Александером ще у 2017-му, потрапив у голлівудський чорний список. Фільм почали знімати 2024 року, але в прокат він вийшов лише у 2026-му, адже Девід Ейр і Бред Пітт мали творчий конфлікт через те, яким має бути фінальний монтаж картини. «Серце звіра» могло б бути хорошою пригодницькою драмою, де дві травмовані війною особистості — людина і пес — проходять трансформацію через випробування й отримують нове життя. Утім Девід Ейр, здається, і не намагався створити глибоку драму (хоча з тим самим Піттом він зняв прекрасну воєнну драму «Лють»), а обмежився черговим попкорн-екшном із зіркою першої величини. Та ще й із собакою — для додаткового замилування аудиторії. У результаті маємо черговий безсердечний і бездушний фільм, котрі, наче з конвеєра, випускають для стримінгових платформ, аби перебути нудний вечір середи.
Читайте такожЕстетика нудьги: «Її особисте пекло» Ніколаса Віндінга Рефна