Реформа МСЕК
Хочу поговорити про те, наскільки наші захисники, ветерани, видозмінюють медичну систему і фактично формують новий запит на медичні послуги, якими будуть користатися не тільки вони, але й інші соціальні групи. Чи правильно я розумію, що саме така значна кількість поранених стала одним з каталізаторів зникнення МСЕКів і появи нових команд ЕКОПФО.
Можна сказати, що так. Ми готувалися як держава до зміни підходів щодо встановлення інвалідності і визначення втрати функціональності людини.
Скаталізувало і швидше це запустило не стільки кількість поранених, яка вже виходила [зі служби через інвалідність], а кількість людей, яка хотіла отримати інвалідність для індульгенції від служіння у Збройних силах.
Проблема в МСЕКах була така, що ті, хто повинен був її отримати, не міг, а ті, хто не повинен був, отримав.
Наша реформа це переламала. По медичній стороні сьогодні чітко можемо сказати, ті, хто повинен отримати [групу інвалідності], ті 100% її отримують. Ну, з певними відсотками оскарження по процедурі.
Чи вдалося вирішити, щоб не отримували ті, хто не повинен? Напевно, ще ні. Завдяки реформі справи, які з’являються, стали легше виявлятися, на них легше впливати, вичищаючи медичну систему. По кожній справі ми аналізуємо, продивляємося з гендиректором, керівником ЕКОПФО, чи можна було цю проблему виявити, чи вона йшла в межах статистичної похибки і людина гарно шифрувалась.
Для нас – інший індикатор. Зараз середня тривалість проходження ЕКОПФО 14-15 днів, після здачі документів до отримання результату. Якщо згадаємо довоєнний період, було по 4-6 місяців, багато скарг і питань. Доволі приємний результат.
У нас є колега, наприклад, яка чотири місяці чекала на свій висновок комісії.
Такі кейси повинні розглядати. В нас на щотижневому моніторингу розглядають кількість справ, яка є, яких комісій десь не вистачає, бо є регіони, які, наприклад, онкогематологічну комісію не створили, але ми вимагаємо, щоб в кожному регіоні була створена така.
Наскільки медичні команди коректно оцінюють стан людини і розуміють, що їй зрештою написати у висновку? Я бачила обговорення, де ветеран пройшов комісію ЕКОПФО, і йому у висновку не написали, що потрібна послуга переоблаштування авто під його нові потреби. І потім йому сказали: оскільки цього немає у висновку, аби держава цю послугу надала, комісію треба пройти ще раз. Коли ми говоримо про висновки нових медичних команд, наскільки ви задоволені якістю роботи?
Ми задоволені змінами, але на цьому не зупинились, робимо ЕКОПФО 2.0 і вимагаємо від інших міністерств дозавершити [зміни] на своїй стороні.
Ви говорите про Мінсоцполітики?
У тому числі, одне із ключових. До Дениса Валерійовича ми часто приходимо, щоб вони запустили продовження ЕКОПФО. Багато питань виникає, коли приходить людина до медиків, не говорить їм про певні соціальні, освітні проблеми, і медик повинен здогадатися, що людина збирається отримати освіту чи водити автомобіль. Медик робить так, як бачить по стану здоров'я.
Тому ключова задача, щоб запустилася друга частина реформи, де піде опитувальник на інші сторони [життя людини], де будуть навчені інші спеціалісти.
Ми завдячуємо захисникам і захисницям, які змушують до більшої синергії Міністерство охорони здоров'я і Міністерство соціальної політики. Коли людина проходить ЕКОПФО і отримує інвалідність, то потребує, скажімо, дооблаштування житла, а для цього має бути поєднання медичної і соціальної систем, його досі немає. Наскільки активно ведеться ця робота? Зрештою, цим поєднанням будуть користуватися не тільки ветерани і ветеранки. А, наприклад, і люди після інсульту.
Для міністерства це біль. Ми готові рухатись і запускати чергові наші ініціативи, але не можемо, вони стопоряться, бо інші сторони ще не підхопили зокрема цифровими інструментами. Наша команда більш стійка, ми розуміємо, куди рухаємося. В інших міністерствах є зміни команд, яким треба по-новому пояснювати процеси, які ми вже пройшли, щоб вони перезапускали свої візії. Але є позитивні сигнали в цьому напрямку, думаю, якнайшвидше це зробимо. З Денисом і його командою було вже декілька зустрічей. Є задекларовані цілі в законі, коли це зробити, але є обіцянки зробити це якомога швидше.
Про що можна говорити, коли людині болить?
Коли говоримо про нові медичні послуги або сектори, які розвиваються завдяки ветеранам і пораненим, я хотіла б проговорити терапію болю. Мої спостереження, що це все ж більше про ініціативні команди, які хочуть щось робити і один в одного щось підглядають, вчаться, аніж цілісна система, яку розбудовують ще “зверху”. Бо якщо людині болить, про що можемо далі говорити?
Трішки не погоджуюсь. Ідея з чиєїсь ініціативи пішла. Про кабінети болю пам'ятаю, ще коли [Василь] Стрілка, Ірина [ймовірно, ідеться про колишню заступницю міністра Ірину Микичак], прийшли і сказали, що треба запускати. Окей. Хто може? Знайшли команди ініціативних людей, які написали стандарт.
Ми тепер розуміємо, як масштабувати кабінети болю, де будуть ці кабінети з відповідними епідуральними датчиками, які вживляються в організм людини, де зовсім інші технології. Питання не стоїть на місці, найближчим часом буде відпрацьована терапія болю з Першим медичним батальйоном. Виїжджають деякі команди з цивільних медзакладів. Заступник Василь Стрілка поїде, вони пропрацюють і ми найближчим часом покажемо візію, як воно повинно працювати з оплатою через Програму медичних гарантій. Ми вже на фінішній прямій і після візиту в прифронтову зону буде велика конференція з тими медзакладами, в які ми першим поставимо кабінети болю.
Хто буде з цього користати, окрім поранених?
Наприклад, навіть без таких технологій кабінет болю є в Національному інституті раку, коли говоримо про те, якими втручаннями зменшити страждання людини, коли вже вилікувати хворобу неможливо. Є хірургічні втручання, є медикаментозна терапія. Буквально нещодавно ми там один кейс розбирали з медичним директором. В них проводиться консиліум, і потім вони вирішують, чи йти на хірургічне втручання, чи через кабінет болю. Онкологія буде, травма буде, певна неврологія буде.
Це мультидисциплінарні команди. Я їздила в гості в Феофанію, де є команда по терапії болю і там неврологи, хірурги, фізичні терапевти, психологиня працює клінічна.
Андрій Строкань один із тих, хто ініціативно це просуває.
Чи ми говоримо про те, що потенційно в 2027-му році, можливо, хоча б пілоти запустяться по терапії болю?
В кожній області точно буде по одному [такому центру]. Питання в тому, чи відразу ми вийдемо на це. Питання не в тому, щоб намасштабувати, а щоб у тих, яких ми відкриваємо, появлялася така якість, яка нас задовільняє. Будемо йти на селективне контрактування на початках. Модель, як вона буде відпрацьована: точно по одному в області, а далі питання, чи підемо на кластер [кластерні лікарні]. Скоріш за все, так, але не на весь спектр послуг кабінету болю. Встановлення епідуральних стимуляторів точно не буде в кожній лікарні.
Що медицина робить зі складними травмами, яким нікуди іти?
Медсестринський догляд, підтримане проживання або догляд удома. Тут є великий запит від захисників після тяжких поранень, аби ми швидше ці сервіси розвинули. Наскільки ви тут працюєте в синергії з тим же Мінсоцполітики, Мінфіном, Мінветеранів? З того, що бачу зараз і чую від медичних команд, часто люди не мають куди іти, залишаються в стаціонарах, що слава Богу, що хоча б там, поки ці сервіси не розвинені.
Дякую всій медичній спільноті, часто ми виконуємо, здавалось би, не властиві для системи охорони здоров'я функції, але часи такі. Дякуємо всім медикам і керівникам медзакладів, органів місцевого самоврядування, які це питання вирішують. Ключова задача: щоб це не сталось, що “так завжди було” і що саме за це відповідальна медична сфера. Тому ми дискутуємо і з Мінсоцполітики, і з Мінветеранів.
Ми готові як медики підставити плече до моменту, поки запустяться сервіси. Бо розгалужена мережа в одному випадку мінус, в іншому – плюс, тому що обговорювані критерії госпіталізації якраз і передбачали соціальні показання до госпіталізації. Це один із елементів нашої реакції на ситуацію, яка відбувається, щоб ні в кого не було потім перевірок і боязні, що хтось за це може оштрафувати або будуть санкції.
Щодо довготривалого догляду. Ми з Мінветеранами відпрацювали концепт, який адмініструється через Національну службу здоров'я для визначеного переліку закладів. Їм оплачується допомога довготривалого догляду для апалічних [мова про людей, які перебувають у вегетативному стані], наприклад.
Ми відпрацьовуємо зі Світовим банком модель лікарні медсестринського догляду не тільки з акцентом на травму, а й на хвороби старості, які також будуть потребувати [уваги і догляду], які не можна видати виключно за межі медичної системи, бо потім умовні геріатричні пансіонати будуть відтягувати з медичної системи медика, бо там без медсестринської професії не справитись. Ключова задача, як це правильно спланувати.
Ми брали досвід різних країн, їздили на декілька семінарів у Барселонському офісі Всесвітньої організації охорони здоров'я. Розуміємо, що одного концепту лікарні медсестринського догляду не буде, бо догляд за довготривалими пацієнтами – одна історія з медичною патологією, а догляд за хворобами старості – зовсім інші підходи. Тому ми це розділяємо.
Один пілотуємо через Мінветеранів, один запускаємо як нашу МОЗівську ініціативу повністю.
Коли це буде?
Ми розраховували, що зпілотуємо до кінця цього року. Модель є. Розглядали бази, на яких запуститись, трішки не виходить інфраструктурно, працюємо над цим.
Пілоти будуть в 2027-му?
Можливо на кінці 2026-го, але в 2027-му точно.
І вони будуть саме на кому?
Різні пропрацьовуємо варіанти.
Хто зможе скористатися? Це ж не тільки внаслідок поранень військові, так? Ми говоримо і про, напевно, людей після ДТП, та інших.
Після травми в цілому, вона може бути через терористичні дії Російської Федерації, обстріли, але й є побутові травми також.
Значна кількість поранених у нас, і частина з них стають паліативними пацієнтами [коли людина має підтримувати максимально гідний і якісний рівень життя, але не зможе одужати]. Наскільки служби уже готові з ними працювати і чи цей накопичений досвід може бути масштабований?
Чому з'являються ініціативи довготривалого, медсестринського догляду, коли є і медичний стандарт паліативної допомоги, і соціальний стандарт паліативної допомоги?
Бо це трішки інакші підходи до надання допомоги і взагалі свідомості. Паліативна допомога, це погано, напевно, звучить, але це правильно говорити суспільству – це право на гідну смерть.
Ми розуміємо, що в людини тяжка хвороба, невиліковна, вона не зможе жити там роками.
Живуть так.
Це не паліативна допомога. Паліативна допомога – це певний індикатор, останні місяці життя. Застосування наркотичних знеболювальних, інші речі.
Ми повинні переорієнтуватися на довготривалий догляд. Декілька скандалів було про те, що на паліативній допомозі були люди, які жили роками у відділеннях. Коли дивишся стандарти, то той, хто виконував чітко закон або нормативно-правовий акт, міг сказати, що є проблема. Але з точки зору людяності і суспільного підходу – допомагали людині. Щоб у лікарів, керівників закладів, не було цих проблем, розділяються [такі послуги] як мінімум на три категорії.
Ви сказали, що паліативний пацієнт може потребувати наркотичні препарати. Так ми підійшли до наступного блоку. Зараз пілотується, наскільки пам'ятаю, від Мінветеранів спільно з медсистемою охорони здоров'я – боротьба з залежностями. Мені видається, що завдяки тому, що у нас така значна кількість людей потребує такої допомоги, ми потрохи змінюємо своє ставлення із залежності, за яку караємо і садимо, на хворобу, яка потребує якісної допомоги.
Питанням залежностей займається Міністерство охорони здоров'я. Це повністю в нашій компетентності. Залежності – один із великих компонентів ментального здоров'я. Коли ми на початках робили аудит ресурсів програми ментального здоров'я, запустили всеукраїнську програму ментального здоров'я “Ти як”, направили ресурси пріоритетно на більш широкі послуги, які охоплюють багато людей, щоб не допустити формування залежності.
Уже в 2026-му році запустили одну з чергових послуг, яка стосувалася оплати перебування людини в гострому стані з залежностями в реанімації. Щоб не відбувалось, вибачте, футболу, коли привозили в лікарню, а лікарня каже: "Це не наше”, і везли у відділок поліції.
Далі в нас в кожній кластерній лікарні створений Центр ментального здоров'я, де-факто людина може з гострого стану попасти в Центр, там як мінімум від 10-20 ліжок повинні бути ще психіатричні, де починається процес лікування, а потім можна відпускати на реабілітацію. Чи можна це пройти за один цикл? Ні.
Ми вже проводили декілька зустрічей з новим міністром ветеранів, міністром соціальної політики, де проговорювали, як концептуальніше далі рухатись. Ми всі стандарти позатверджували і алко- і наркозалежності. Питання в тому, що зараз треба люди і інфраструктура.
Є вибудувані правила, бракує людей та інфраструктури, реабілітація
Коли говоримо про людей та інфраструктуру, запитаю по реабілітації. Така кількість поранених списуються і потребують ближчої допомоги додому, відповідно, щоб там був фахівець із реабілітації. Але завжди буде стояти питання фахівців, особливо коли система розбудовується. Наскільки інфраструктура по реабілітації розбудовується, щоб коли людину виписували додому, не тільки ветерана, їй було куди прийти далі.
100% розбудовується. Дякую всім, хто підтримав МОЗівську концепцію і не пішли на розбудову виключно монопрофільних реабілітаційних центрів, а поробили гостру і підгостру реабілітацію в надкластерних і кластерних лікарнях, амбулаторну реабілітацію в загальних закладах [колишні райлікарні] і плюс може бути на первинці [сімейній медицині]. І далі запустили монопослугу [тобто коли це робота одного фахівця з реабілітації без залучення інших]. Маршрут вибудований.
Чи вже скрізь працює? Ще ні. Кластерні лікарні десь на 100%, загальні дотягуємо, амбулаторні. Кожна громада, яка має медзаклад, повинна мати амбулаторну реабілітацію. У деяких громадах це виконано, в деяких ще ні. Дотягуємо. Монопослуга, на жаль, не пішла так, як ми розраховували. Будемо дивитися і прибирати бар'єри.
У нас уже третій рік підряд збільшуються набори на магістрів, бакалаврів у всіх університетах, не тільки медичних [можна вчитись і в класичних, і у спортивних вищих навчальних закладах].
Скільки у нас зараз закрито від потреби?
Не скажу, бо немає цифри під рукою. Ми спочатку робили хоча би одну мультидисциплінарну команду на кластерну лікарню. Після цього кажуть: "Дивіться, в нас є вже декілька фізіотерапевтів, якщо б ще додали ерготерапевта і терапевта, то можна було б отримати додаткове фінансування і збільшити кількість реабілітологів. Яка спроможність системи – одна історія, вона зростає. Чи вона дозволяє закрити всі потреби там, де є запит на ерготерапевтів, на терапевта мови і мовлення? Ні, і тут я поставлю три крапки, бо ми знову повернемося до дискусії нерівномірного розподілу медичних працівників на території країни. Десь вони акумулюються, їх багато і вони можуть з лікарні в лікарню працевлаштовуватись.
Поговоримо про складніші випадки. Регулярно, за тиждень п'ять розмов мала по цій темі, чую, що в сильних медзакладах, де сильні команди, з'являються пацієнти, коли їм уже зовсім зле. Коли він чи вона помандрували по купі медзакладів, не отримували якісної меддопомоги, щось їм намагалися робити, а десь взагалі ні. І коли вже зовсім стало зле і ніхто не розуміє, що робити, “от вам телефончик”, є фахівці, здатні допомогти. І людина приїжджає вже в хронічному стані складному, державного фінансування за програмою медичних гарантій не вистачить, щоб цей хронічний стан виправити. Не прийняти цю людину команда не може – стан настільки важкий. Нам говорили багато лікарів – і зараз не до всіх ця претензія – що медикам набагато зручніше брати легших пацієнтів, це вигідніше, легше, аніж тягнути реабілітацію і допомогу людям, в яких важчі стани, яких треба цілодобово витягувати. Як тут це Міністерство пропрацьовує? Розумію, що значний відсоток таких пацієнтів, скоріш за все, військові.
Так, це дійсно є в системі. Тому була градація по оплаті.
Неприйнятно, коли команда, яка не може справитись з складним, бере, тримає, пробує реабілітувати, не надає ту якість допомоги, переадресовує. Це одне із проблемних питань, яке ми зараз намагаємося вирішити зокрема управлінськими рішеннями, хоча не на кожну проблему повинно бути управлінське рішення. Була в нас моніторингова місія, яка проїхала за пів року багато закладів, підготували звіт, провели конференцію, показали для спеціалістів, які в цій системі працюють, кейси, які ви озвучили, і вже на підпис готується наступний наказ про нову команду, яка знову проїде. Інколи людині треба було пояснити, що не треба брати такого пацієнта, бо є куди перенаправити. Головне – виявляти такі факти. Таке питання досить часто в нас було і по пролежнях, ми працюємо із громадськими організаціями, які виявляють людей з довготривалого догляду з пролежнями. Питання, яка якість цього догляду, якщо з'явився пролежень.
І ми перевозимо на лікування їх туди, де можна вилікувати пролежень, в тому числі хірургічними методами. Це складна історія. Не може тільки міністерство це адмініструвати, бо в нас 200 чоловік штату на країну.
Протезування – це соціальна послуга чи медична? Дискусія триває останні півроку.
Я кажу, що це медична послуга, вона рано чи пізно буде в закладах охорони здоров'я. Ми в системі охорони здоров'я потихеньку розвиваємо протезні центри, які працюють по ампутаціям і по реабілітації, отримуючи комплектуючі з фонду страхування.
А хто зрештою контролює і буде контролювати якість протезування? Бо зараз ніхто.
Хто оплачує протезування, той повинен контролювати.
Мінсоцполітики оплачує протез, ви оплачуєте реабілітацію.
Мінсоцполітики через Фонд соцстрахування оплачує питання протезу і навчання протезом. Чи може хтось відділити, що таке навчання і що таке таке реабілітація людини, якій поставили протез і вона має навчитися ним користуватися?
Ми гостру і підгостру робимо реабілітацію, бо ключова задача людину з ампутацією [ніг] вертикалізувати, щоб людина почала користуватися учбовими протезами, стояла, мала бажання і тоді вже його протезист і мультидисциплінарна команда підхватить. Є великі дискусії, ми не хочемо там перетягувати, чия парасолька тут. Не підтримали ідею Міністерства охорони здоров'я, щоб протезування було в нас. Окей, працюйте, головне давайте якість. Ми розвиваємо на базі певних закладів охорони здоров'я такі ж протезні майстерні, як і на ринку існують. Це не заборонено? Не заборонено.
Яких послуг нам критично бракує в системі, і на це саме ветерани?
Найбільш на грані кризи – нейрохірургічні оперативні втручання, нейрохірургічних центрів в нас не така велика кількість, як, наприклад, кардіохірургічних. Дякую нейрохірургам, які працюють і їздять на прифронтові території. Андрій Сірко, лікарня Мечникова [Дніпро], нейрохірургічне відділення приймає величезну кількість нейрохірургічних пацієнтів.
Такі втручання потребують все нових інноваційних технологій. Наприклад, в Охмадиті стоїть нейрохірургічна навігаційна система, таких тільки чотири в країнах Європи, в нас п'ята з'явилась. Це те, що потенційно ми готові розвивати, ми за кошт United24, за кошти державного бюджету закупили нейрохірургічні мікроскопи. Подивилися по статистиці, де були нейрохірургічні пацієнти, і поставили ці мікроскопи туди. Питання нейрохірургічних навігаційних систем на порядку денному повинно рухатись. Це те, що ветерани відкривають.
Також це психологічна реабілітація, зокрема для збереження родин, щоб не було великої кількості розлучень, це також один із елементів демографічної ситуації, збереження нашої нації. Уже пропрацювали медичну складову, де психологи, репродуктологи повинні працювати.
Це буде саме для чинних військовослужбовців? Чи для всіх?
Ми зараз пропілотовуємо, зробимо стандарт, потім залежно від того, який в нас буде ресурс, будемо визначати категорії.