«Мозок шукає відповіді на небезпеку»
Тяга спостерігати за насильством і смертю супроводжує людство тисячоліттями.
Гладіаторські бої в Стародавньому Римі, публічні страти в середньовічній Європі, принцип «хліба і видовищ» — свідчать, що масовий інтерес до жорстоких видовищ існував завжди, у мирний і воєнний час, і у різних культурах.
В українському медіапросторі схожу функцію свого часу виконувало телебачення на кшталт «Магнолія ТВ», яке роками трималося на попиті аудиторії до кримінальних сюжетів, катастроф і трагедій.
Біолог Петро Чорноморець пояснює, що інтерес до сцен насильства має глибоке еволюційне коріння: «Загальний інтерес до сцен насильства, смерті, тіл і їхніх частин еволюційно він був важливим. Ті мавпи, які мали такий інтерес, систематично досліджували подібні ситуації і дізнавалися багато важливої інформації про потенційні небезпеки. Тобто дослідження таких ситуацій еволюційно мало сенс у розумінні того, як формується реальна загроза».
За словами Петра Чорноморця, цей механізм уже втратив первісне значення. Знання про безпеку ми переважно отримуємо з навчання, текстів і досвіду інших.
Проте сам інтерес до шок-подій та емоційна реакція не зникли. На його думку, тепер вони виконують іншу психологічну функцію — допомагають психіці адаптуватися до постійного відчуття небезпеки: «Існує високий рівень небезпеки, і для психіки важливо до цієї небезпеки звикнути — відчути, що в цьому можна далі існувати, знизити рівень тривоги».
Олександр Аврамчук пояснює, що сучасна психологія давно відмовилася від уявлення про глядачів жорстокого чи моторошного контенту як про «шукачів адреналіну».
У 1970–1980-х роках таку поведінку пояснювали концепцією пошуку гострих відчуттів, через що любителям горорів та інших напружених сюжетів періодично приписували низький рівень емпатії.
Пізніше дослідники звернулися до концепції «потреби в афекті» — прагнення людини переживати сильні емоції, навіть якщо вони пов'язані зі страхом, болем чи напругою.
Водночас, додає лікар-психолог Олександр Аврамчук, жодне дослідження досі не підтвердило прямого зв'язку між цими класичними теоріями та переглядом шок-контенту.
Сучасні дані нейронауки свідчать: глядач відео трагедій чи насильства не обов'язково є «безсердечним шукачем адреналіну».
Значно частіше за таким інтересом стоять виснаження нервової системи, високий рівень тривоги та спроба психіки осмислити травматичну реальність через пізнавальну мотивацію, а не бажання отримати задоволення від жорстоких видовищ.
«Ключовий принцип: те, що нас приваблює, не обов'язково те, що нам подобається, — каже лікар-психолог. — В умовах повномасштабної війни мозок прагне зібрати якомога більше інформації про природу небезпеки, щоб зменшити невизначеність і краще інтегрувати досвід втрат».
Він додає, що в умовах війни ці механізми посилюються колективною травмою.
Хронічний стрес і травма можуть спричиняти емоційне оніміння, а зіткнення з особливо сильними тригерами іноді допомагає знову відчути емоції. «Незрозуміле внутрішнє напруження в тілі трансформується в усвідомлену емоцію — біль, скорботу, жах, даючи ілюзію повернення контакту з реальністю», — пояснює лікар-психолог Олександр Аврамчук.
«Я дивлюся на фото після чергового обстрілу, щоб підживлювати свою злість»
За потягом до шок-кадрів можуть стояти різні мотиви — залежно від людини та обставин, розповідає Петро Чорноморець.
Сама цікавість до таких кадрів є природною людською реакцією. За словами науковця, одній частині людей від природи потрібні сильніші стимули — саме тому вони й у мирний час тяжіють до екстремальних видів спорту, бойових мистецтв чи жорсткого кіно. Інші ж шукають таку інформацію через підвищену тривожність, адже детальне вивчення загрози допомагає їм краще впоратися зі страхом.
Чорноморець говорить, що значення має і те, чиї саме страждання людина спостерігає: «Коли ми дивимося на ворогів, це ніби ми долучаємося до контролю над захистом; коли розглядаємо своїх — звикаємо до того, що можемо існувати в цій ситуації». Це різні психологічні стратегії реагування на небезпеку.
«Коли бачу кадри з ліквідованими окупантами на полі бою, відчуваю полегшення. Звучить дико, але це доказ того, що агресор отримує відсіч», — пише користувач соцмереж.
Однак механізми, які спонукають людей переглядати шок-контент після обстрілів цивільних, і ті, що змушують дивитися кадри ліквідації ворога, можуть мати різне психологічне підґрунтя.
У другому випадку часто спрацьовує феномен задоволення від відчуття "справедливої" відплати. Коли людина бачить, що ворога покарано, мозок може вивільняти достатньо дофаміну, щоб ця реакція почала конкурувати з емоцією огиди, яку зазвичай викликає шок-контент.
У результаті дофаміновий сплеск частково пригнічує природне відторгнення, і замість огиди чи провини людина може відчувати полегшення або своєрідний "праведний катарсис", пояснює лікар-психолог Олександр Аврамчук.
«Я дивлюся на ці фото після чергового обстрілу, щоб підживлювати свою злість. Я не хочу забувати чи прощати. Цей біль має бути зафіксований у моїй пам'яті назавжди», — пише інша користувачка у Threads.
Від чого залежить сила цієї тяги? Однозначної відповіді наука поки не має. Зокрема через етичні обмеження таких досліджень.
Водночас, припускає лікар-психолог, що сильніше людина відсторонюється від власних почуттів через хронічний стрес, то потужніших стимулів може потребувати, щоб знову відчути емоції.
У більшості випадків ці імпульси контролюються, однак тривале виснаження послаблює психологічні захисні механізми.
Після перегляду шокуючого контенту внутрішнє збудження зазвичай спадає, натомість можуть з'являтися полегшення, сором або почуття провини.
Важливо: Попри природну цікавість, етичні правила роботи з делікатними темами існують не просто так. За кожним таким фото і відео стоять реальні люди та їхні родини, і навряд чи хтось хотів би, щоб після смерті його тіло розглядали сторонні.
«Психіка потребує не лише емоцій, а й осмислення»
Не будь-який контент про смерть і насильство діє на психіку однаково.
Побачити нецензуроване фото загиблого чи відео з моменту удару — один тип досвіду.
Подивитися ґрунтовний документальний фільм чи репортаж про ту ж трагедію, зі свідченнями очевидців, лікарів, рідних — зовсім інший.
За словами Петра Чорноморця, перше викликає миттєвий шок і частіше або різке відторгнення, або нав'язливе бажання передивитися. Друге вимагає часу й уваги, залишає важке, але осмислене враження.
Саме документальні матеріали дозволяють психіці перетворити хаотичний жах на зрозумілу трагедію, інтегрувати досвід і співчуття без руйнівного емоційного перевантаження, додає лікар-психолог.
Ми «звикли» до жаху, тому хочемо більшу «дозу»?
Мозок звикає до певного рівня інтенсивності подразника. Тому те, що вчора викликало шок і відразу, через місяць регулярного перегляду починає сприйматися буденно, пояснює лікар-психолог Олександр Аврамчук.
Щоб знову відчути емоційний чи тілесний відгук, потрібна "вища доза" — більш жорсткі, детальні чи незаблюрені кадри, пояснює фахівець.
Таке звикання не завжди є свідомим вибором. Для рятувальників, медиків, військових та інших, які регулярно стикаються зі смертю за службовим обов'язком, воно може стати одним із чинників емоційного вигорання та втоми від співчуття.
Людина у стані тривоги шукає інформацію, здатну допомогти їй зрозуміти небезпеку. Проте медіасередовище часто пропонує не відповіді, а дедалі нові тригери, через що формується замкнене коло: тривога спонукає шукати новий контент, який лише посилює тривогу, розповідає Петро Чорноморець: «Якщо людина не знаходить розв'язку для своєї тривоги, вона може шукати дедалі більш гострі тригери, щоб цю тривогу перекрити».
За його гіпотезою, після завершення війни цей потяг у більшості людей поступово ослабне. На перший план вийдуть моральні міркування та природне небажання бачити смерть. У невеликої частини людей така звичка може закріпитися.
Якщо відчуваю, що «тягне» до шок-контенту, що робити?
Лікар-психолог Олександр Аврамчук рекомендує: «Якщо вас "тягне" роздивлятися шок-сцени, зверніть увагу на своє тіло — найімовірніше, там накопичилися тремор і скутість від напруги».
Спробуйте способи, які допомагають безпечніше знизити напруження: дихальні вправи, техніки заземлення, практики розслаблення та інші методи саморегуляції.
Спробуйте свідомо обмежувати перегляд каналів і пабліків, що спеціалізуються на такому шок-контенті. Краще замініть короткі перегляди на осмислення якісних репортажів.