Дитяча мрія
Вікторія мріяла стати лікаркою з дитинства. У шкільні роки в рідному Антрациті на Луганщині мала подругу, батько котрої працював неврологом.
Він переконував дівчат обрати професію лікаря — бо престижна й затребувана.
Дівчата послухали. І після восьмого класу обидві пішли працювати санітарками.
Для цільового направлення, що в ті часи значно полегшував вступ до навчального закладу, потрібен був досвід.
«Тоді модно було мати стаж роботи до вступу у виш, — розповідає. — На абітурієнтів з досвідом дивилися інакше, ніж на тих, хто прийшов зі шкільної лави».
«Здавалося б, важка робота санітарки може відлякати підлітку, — каже Вікторія. – Але мене нічого там не злякало й не відвернуло. Може, тому що я чітко розуміла, задля чого все це роблю? Знала, що цей досвід потрібен, аби здійснити мрію стати лікаркою».
Подруга пішла батьківським шляхом і вступила на невролога, а Вікторія вирішила навчатися на акушера-гінеколога. Чому — не знає: «Обрала й обрала». Луганський медінститут закінчила в 1996 році.
Дружина військового
Заміж вийшла за військового. Чоловік служив прикордонником, його переводили з регіону в регіон. Вікторія каже, що свідомо підписалася на те, що доведеться їздити за чоловіком країною.
Та це не заважало їй працювати, бо «щаслива у своїй лікарській справі й усе одно, де надавати медичну допомогу, аби тільки це було всім на користь».
Медицина настільки її фах, що коли народила сина, намагалася якнайшвидше вийти з декретної відпустки на роботу. Не могла всидіти вдома.
Ніколи не мала проблем з працевлаштуванням. Куди б з чоловіком не приїхали, одразу йшла по медзакладах у пошуках роботи. І завжди її знаходила. Навіть устигла попрацювати у Вовчанську Харківської області, який росіяни вже знищили.
«З Вовчанськом пов'язані спогади про те, як довелося суміщати професію та материнство безпосередньо на робочому місці, — розповідає Вікторія. — Мій чоловік на той момент був начальником прикордонного загону, удома майже не з’являвся й допомогти з дитиною не міг. Тож я заміняла сину обох батьків.
Брала дитя на чергування в пологовий будинок. Йому тоді було 6–7 років. Сидів і малював за моїм робочим столом. Ярослав був серйозним хлопчиком, дорослим не за віком. Звісно ж, чув крики породіль, але вдавав, ніби нічого не чує. Для мого першокласника це була просто мамина робота.
Він туди не ліз. Навіть жодного разу не попросив показати немовлятко, хоча знаю, що йому було дуже цікаво, адже молодших братиків і сестричок не має».
То додому, то з дому!
У 2007 році подружжя розлучилося. І Вікторія із сином повернулася додому — в Антрацит.
Працювала там у лікарні акушером-гінекологом і думала, що поїздки скінчилися і з цієї лікарні вийде вже на пенсію.
«Управні руки й фахівці завжди потрібні в галузі, — зауважує Вікторія. — От і я, повернувшись до рідного міста, занурилася в роботу. Акушерство й гінекологія — така спеціалізація, що без роботи не сидітимеш: життя триває в усіх його проявах. Хтось його втрачає, хтось дає. А хтось рятує. Думала, працюватиму в рідному Антрациті довіку, але почалася війна — і все змінилося».
Окупація
Коли 2014 року росіяни окупували Луганську область, мешканцям з проукраїнськими поглядами там стало небезпечно. Будь-яке слово на підтримку України могло закінчитися фатально, страшно було висловити власні думки.
«Я підтримувала рідну державу й мала проукраїнські погляди, — розповідає Вікторія. — Більшість нашого колективу також. Але, на жаль, не всім вдалося зберегти свою позицію. Ми із сином ще на початку виїхали з Антрацита евакуаційною колоною. Тоді ще покинути окуповану територію було можливо: росіяни випускали мирних мешканців. Ми поїхали й більше на Луганщину не повернулися, а от мої колеги пожили в евакуації по кілька місяців і приїхали знову додому, в окупацію. Чому? Не знайшли на новому місці ні житла, ні роботи. І в них не залишилося іншого виходу, як жити під ворогом, зате вдома».
Середина-Буда
У 2014 році Вікторія разом із сином-десятикласником виїхала на північ, у прикордонне містечко Середина-Буда на Сумщині.
Межа з Росією проходить просто по центру населеного пункту. Тоді там було спокійно.
«Середина-Буда з’явилася не спонтанно, — пояснює. — Головним лікарем й акушером-гінекологом місцевої лікарні працював знайомий, він і запросив на роботу. А згодом очільник медзакладу звільнився, бо виїхав до Португалії, і його місце виявилося вакантним. Оголосили конкурс, на який я подала кандидатуру. Бачила в собі лідера й хотіла реалізувати свої якості на розвиток лікарні. Мріяла зробити більш сучасним медичний заклад у крайній точці географії України. Таким, як у місті Антрацит. Або навіть кращим. Оснастити технікою та обладнанням, залучити професійних спеціалістів, дати працівникам достойну зарплату. Вивести лікарню на новий рівень, щоб пацієнти не втікали, а навпаки — їхали туди з інших населених пунктів».
Вікторія описала план дій на три роки. Її проєкт переміг, і вона стала головною лікаркою.
Син закінчив школу та вступив до Національної прикордонної академії в Хмельницькому. Вікторія не поїхала з ним — залишилася в містечку.
Усе з нуля на нулі
За словами Вікторії, прикордонну лікарню вона прийняла в катастрофічному стані: з величезними боргами за комуналку та із зарплати, з критичним матеріально-технічним забезпеченням.
Це був 2019 рік. «У медицині і так важко, а тут ще й медреформа почалася», — згадує. Її основним завданням було зберегти стаціонарні відділення в лікарні. І водночас відокремитися від місцевого бюджету й існувати на кошти, які заробить лікарня.
Вікторія розповідає, що все вдалося зробити завдяки підтримці директорки Харківського департаменту НСЗУ Вікторії Малютіної, яка курує північний регіон. І допомогла тодішня голова громади Ірина Заплаткіна. Самоокупність навіть дозволила придбати обладнання для закладу.
Про установу складали легенди, мовляв, через брак спеціалістів там лікарями працюють педагоги. Частково це було правдою. Наприклад, психолог там був не клінічний, а з учительською освітою. Бо фахівця з дипломом психолога з медвишу важче знайти, ніж після закінчення Глухівського педуніверситету, який за 90 км від Середини-Буди.
Коли почалася реформа вторинної ланки, тобто спеціалізованої меддопомоги, Вікторія з головної лікарки стала директоркою.
Місцевий активіст Сергій Солдатов розповідав, що в ті часи, коли лікарні в інших районних містах припиняли роботу, в Середині-Буді медзаклад розвивався: «Вікторія налагодила контакти з різними благодійними фондами, волонтерами й інвесторами, які надають допомогу. На цій жінці тримається вся наша медицина».
Поступово лікарня почала заробляти гроші, виконуючи державні вимоги до лікування пацієнтів. Якщо вистачало коштів, видавали медпрацівникам премії та заохочували матеріальною допомогою.
Вікторія Муляр вважала, що потрібно преміювати персонал на свята й у кінці року, бо це «чудове стимулювання до кращого виконання своїх обов'язків».
Повномасштабне вторгнення
Після 24 лютого 2022 року Вікторія зібрала колектив на нараду. Вона була єдиною, для кого це все вже не вперше: мала досвід. Розповідала, як пристосуватися до життя в умовах обстрілів: як навчитися відрізняти звуки зброї, щоб знати й розуміти, скільки секунд або хвилин є, аби добігти до укриття чи краще залишитися в приміщенні й перечекати. Розповіла про правило двох стін.
Ще тоді її досвід згодився працівникам лікарні та їхнім родинам. Росіяни застосовували виключно міномети й артилерію. Але згодом почали атакувати Середину-Буду з неба авіабомбами. А це вже зовсім інший спектр смертоносного залізяччя.
І якщо перші півтора року повномасштабної війни персонал був відносно спокійним, то потім усі зрозуміли, що залишатися в Середині-Буді, де через кордон видно навіть очі ворога, небезпечно. І люди виїжджали з громади. Середина-Буда спорожніла. То чи потрібна там лікарня? Медзаклад опинився на межі закриття.
Вікторія залишилася: каже, що відстоювала їхнє існування в різних владних кабінетах. Доводила, що не можна залишати прикордоння без лікарні. Адже до них потрапляли не лише цивільні, а й військові.
Директорка перевела лікарню в режим 24/7. Почала співпрацювати з благодійниками, діставала допомогу. Так в автопарку з’явилися три новенькі швидкі із сучасним обладнанням: дві «рено» й «мерседес». Цих реанімобілів достатньо, щоб швидко реагувати за потреби.
У лікарні з’явилися нові меблі, постійно надходили медикаменти й продуктові набори.
«Посаду кинути не могла, бо за мною колектив стояв, — каже. — Я була для людей своєрідним гарантом спокою: якщо сиджу в кабінеті, значить, усе добре. Та й укриття в нас було надійне, тому було куди бігти».
Середину-Буду регулярно обстрілювала російська армія. З кожним днем у містечку залишалося все менше цілих будівель. Дісталося й будинку, у якому мешкала директорка.
Тоді вона переселилася до лікарні, жила в робочому кабінеті. Справлялася. Де й вночі приймала екстрені рішення. Часто це стосувалося невідкладної меддопомоги пораненим унаслідок обстрілів.
Через погане дорожнє покриття транспортування хворих розтягується в часі — і багато пацієнтів помирають у кареті швидкої. Тому в порятунку відіграють вирішальну роль декілька чинників, зокрема: спроможність місцевої лікарні надати екстрену допомогу та вчасно доправити хворого до опорного медзакладу за клінічним маршрутом.
Окрім невідкладних станів, доводилося рятувати місцевих, які потрапляли в складні ситуації через власну безвідповідальність. Наприклад, коли евакуйовували всіх вагітних жінок, одна місцева обдурила керівництво лікарні, що теж виїхала. За неї Вікторія переживала особливо, адже пані досиділа вдома до 38 тижня вагітності, мала старшу дитину, тож пологи могли бути стрімкими.
Про те, що породілля заледве не народила вночі в сніговому заметі під інтенсивними обстрілами, Вікторія Муляр дізналася з інтернету: випадок з її підопічною вже гуляв мережею.
Директорка всю ніч не спала, з’ясовувала, як породілля, котра вже два тижні начебто була в пологовому відділенні Глухівської лікарні, опинилася в поліцейській автівці десь посеред поля, ще й під кулями?
«Після того випадку я зрозуміла, що як не намагайся створити всі умови для людей, вони все одно знайдуть спосіб накоїти тобі неприємностей, — каже. — Та все одно знаходила в собі сили допомагати тим, хто потребував».
Навіть ризикуючи життям.
«Навесні 2022 року, коли був дефіцит медикаментів, ми з водієм службовою автівкою поїхали до Сум по ліки для онкохворих пацієнтів, — згадує. — На блокпостах стояли російські солдати й ретельно перевіряли нас і транспортний засіб. Коли поверталися, сховали спирт і сильні знеболювальні, прикидавши їх бинтами, ватою та продуктами. Я дуже боялася перевірок, але вони були неминучі. Добре, що ретельної перевірки ми зазнали лише раз за всю зворотну дорогу. Окупанти змусили нас вийти з автівки, запитували, що веземо, лякали, що зараз усе вивернуть назовні. Я уважно слідкувала за кожним рухом ворожих солдатів, але дуже боялася зізнатися, що насправді під низом. На щастя, вони й не перелопачували речі. Зверху порилися, та й відпустили нас. На місці під постійними обстрілами й без світла працювати було спокійніше, ніж переживати зустріч з окупантами».
Медзаклад працював на генераторах, цілодобово приймав пацієнтів. Діяло відділення паліативної допомоги, в якому були невиліковні люди, у тому числі онкохворі. Медики підтримували їхню життєдіяльність. Окрім того, надавали мобільну допомогу вдома, не лише стаціонарно.
Коли 2023 року інтенсивність ворожих обстрілів посилилася й росіяни стирали Середину-Буду з лиця землі, оголосили примусову евакуацію всіх мешканців.
Так Вікторія вдруге стала переселенкою. Тепер мама разом із сином Ярославом у Хмельницькому — він служить там прикордонником. Мешкають в орендованій квартирі.
Облаштувавши побут, жінка пішла по лікарнях шукати роботу. Працевлаштувалася до військового закладу. Обіймає там адміністративну посаду. Та хотіла б повернутися додому. Сумує за рідним Антрацитом. Він досі окупований.