Якби я писала синопсис до цього фільму, він був би таким: «Білий привілейований чоловік намагається зробити свій наступний переможний знімок серед руїн прифронтової України, ретельно вбудовуючи трупи у композицію за правилами третин».
Але ось справжній синопсис: «Протягом чотирьох сезонів вовк-одинак Едді ван Вессел подорожує українським фронтом. Тепер, коли воєнний фотограф із найбільшою кількістю відзнак у Нідерландах перебуває на схилі своєї успішної кар'єри, він хоче ще раз зробити найкращий знімок — кадр, який підсумує весь конфлікт і виправдає всю боротьбу, травми та невдачі, яких він зазнав». Так, це не жарт.
Я подивилася фільм у межах програми Advocacy Coalition («Коаліція адвокації») в Люксембурзі, де низка посольств і громадська організація LUkraine щомісяця разом організовують заходи, щоб привертати увагу до України й, так би мовити, тримати її в полі зору людей. Цей показ організувало посольство Нідерландів у Люксембурзі.
Ось лише кілька цитат із фільму, які мені вдалося запам'ятати: «Я намагаюся показати людський бік війни», «Я не байдужий, я все ще дуже чутливий, бо інакше мої знімки не будуть хорошими», «Я хочу збільшити обізнаність, розповісти історію»…
Тим часом він фотографує людей, які кричать у камеру, щоб їх не знімали. Він фотографує (а знімальна група знімає процес на відео) вбиту горем родину (найімовірніше, без їхньої згоди), що ховає двох маленьких доньок. Він не поспішає, ретельно вибудовуючи найкращу можливу композицію з тілом, що розкладається на землі.
Фотографія за своєю природою об'єктивує, але побачити, наскільки скрупульозно він це робить у фільмі, — від цього мені стало моторошно. Поверхневий афект, черствість, брак емпатії, відсутність каяття чи провини та безстрашність перед обличчям небезпеки – це симптоми, які я побачила. Діагноз можете поставити самі.
Ще одна цитата з фільму: «Я намагаюся залишатися нейтральним. Я не за і не проти України, я не за і не проти Росії, я проти війни». Як шляхетно сказано. То що ж спричинило війну, Едді?
Фільм показує шалені, незбагненні труднощі перебування на лінії фронту, де з тих чи інших причин досі живуть цивільні. Знищена природа. Багато мертвих тіл. Уламки. Руїни. Сльози. Похорони. Едді ніщо не вибиває з колії. Ні раптові вибухи, ні мертва жінка, що лежить на лавці на ґанку будинку, куди він щойно зайшов. Мені було цікаво, чи побачимо ми хоч якусь емоцію в стоїчній постаті Едді. І ми побачили.
Найбільший дискомфорт для Едді — це брак екшену. Він лається й нервово ходить туди-сюди, коли команда медичної евакуації відмовляється взяти його на виїзд, бо їхня машина заповнена загиблими й пораненими. Яка прикрість! «Це хороший кадр. Він міг би бути тим, що зображає всю історію. БЛЯ!» Дякую монтажерам, що залишили це у фільмі. Ми нарешті змогли побачити його людський бік, його чутливість.
Руйнування України Росією — це червона завіса, перед якою Едді скромно стоїть, отримуючи чергову нагороду «Срібна камера» за найкращий знімок цієї жахливої війни. Але якби не було воєн, Едді не мав би роботи.
Я знаю, як працює мозок фотографа. Я сама фотографую вже більше 15 років. Тож я точно знаю, що можна залишатися емпатичною та емоційно розумною, не жертвуючи якістю роботи. Я також знаю, що не існує «ідеального знімка» чи «знімка, що вміщує всю історію».
Я також працювала у великій редакції в Україні й бачила багатьох іноземних фотографів і журналістів, які приїжджали на схід України й поверталися з точнісінько такими самими мотивами, як у Едді: зробити собі ім'я. Тож мене це не дивує. І я не настільки наївна, щоб думати, що це припинилося.
Але мене дивує, що цей фільм показали в межах «Коаліції адвокації» на підтримку України. Я б сказала, що того вечора це була адвокація Едді. Я дізналася дуже мало про війну, не кажучи вже про те, що її спричинило. Це могла бути будь-яка інша війна. І все ж уся зала аплодувала й вітала Едді, який прийшов на сесію запитань і відповідей наприкінці. Слово «героїчний» лунало на його адресу кілька разів.
Його фінальна цитата остаточно довершила картину, яку фільм намалював у моїй голові: «Я б поїхав знімати й на російський бік, якби міг, але Росія взяла б мене в полон, а Україна позбавила б мене акредитації. Можливо, коли війна закінчиться, я зможу поговорити з колегою "з іншого боку", і ми зможемо поєднати наші знімки в одну історію».
Я пишу свою дисертацію саме для того, щоб це не сталося або не сприймалося як прийнятне в інтелектуальних колах.
Мені сумно, що саме це вирішили зробити «Коаліція адвокації» та посольство Нідерландів разом із LUkraine — організацією, що представляє Україну в Люксембурзі. Україна була в кожному кадрі, і водночас її якось не було в залі.
P.S. Назва «Війна Едді» сама по собі є рейдж-бейтом. Коли в Нідерландах станеться повінь, я поїду її фотографувати й назву це «Повінь Іри». Така ж логіка, так?
Спершу цей текст було опубліковано в блозі Ірини Єрошко на платформі Substack. Оригінальна версія доступна за посиланням.