З чого почався цей фільм?
«Перепис населення» почався для мене зі спогаду дитинства. Я тоді жила у львівському будинку-колодязі зі спільними балконами. Чомусь у памʼяті закарбувався пізній зимовий вечір 2001 року. Мені на той момент було 8 чи 9 років. Дуже пізно постукали в двері, і зайшли обліковці, щоб провести перепис нашої сім’ї.
Це було дуже дивно. Вони ставили багато особистих, персоналізованих запитань. Я маленька це все підслуховувала, хоч тато намагався мене прогнати з кухні. Памʼятаю, що він відповідав не завжди правдиво, і це мене дивувало.
Я би, може, це і не згадала, якби у 2022 році після того, як ми зробили «Поки тут тихо», не почала думати, про що робити наступне кіно. Випадково наткнулася на репортаж про те, що у 2022 році мала початися підготовка до проведення другого перепису, який так і не відбувся через повномасштабку. Ця думка мене раптом вразила. «Ого, ми всі роки незалежності послуговувалися статистичними даними, які були зібрані і оброблені у 2001 році! Наскільки взагалі це актуальні дані?».
Всі розуміють, що повномасштабне вторгнення повністю змінило українську демографію. Ми зараз не маємо точних даних про наших громадян, лише приблизне уявлення на основі інформації з митниці про перетин кордону. Але ми не знаємо, скільки людей не повернеться. Не говорячи про жахливі речі, такі як кількість загиблих та зниклих безвісти.
Це все скомбінувалося з дитячим спогадом. Я подумала, що треба щось про це зняти. Так прийшла до того, що цікаво було би дослідити саме сторону державного спостерігача. Незнайомця, який вторгається в чужий особистий простір у неробочий час, коли люди відпочивають, і починає ставити дуже багато особистих питань. Адже у цих опитувальниках не лише якісь статистичні запитання — там близько 10 сторінок різноманітних запитань про всіх членів родини, дітей, етнічне походження, освіту, площу квартири, нерухомість у власності тощо. Коли ми дивилися архіви, в одному з сюжетів був коментар жінки, яка казала, що їй було неприємно відповідати на питання про дітей, бо у неї були загиблі.
В історії фільму мені захотілося скласти мозаїку з різних квартир, в які заходить обліковиця. Коли я розказую про це, то людям одразу спадає на думку «Чотири кімнати» Тарантіно – але мій референс більше брати Дарденни, «Два дні, одна ніч», де героїня Маріон Котіяр ходила квартирами, щоби переконати колег її не звільняти. Вона так само вторгалася у приватні моменти, коли це було недоречно, і паралельно розверталася її власна історія. Хочу піти схожим шляхом.
Розкажи більше про дослідження. Наскільки глибоко ти занурювалася і вивчала ті часи?
Звісно, все почалося з дослідження в інтернеті. Виявилося, що досі існує сайт першого всеукраїнського перепису населення. Там є базова інформація, яка в принципі дублює Вікіпедію. Оригінальних репортажів з того часу в інтернеті не знайти, бо тоді інтернет не був поширеним. Хоча, онлайн ми відшукали облікові листи та інструкцію для обліковців.
Мені було важливо знайти візуальні свідчення того, як відбувався весь процес: починаючи з того, як виглядали папки обліковців та їх бейджики, і до того, як збирали цю інформацію, як її потім обробляли, як працювали мобільні відділи збору інформації, які розгортались у школах, жеках, будинках культури тощо.
Зрештою ми звернулися до центрального аудіовузуального архіву ім. Пшеничного, але ні я, ні мої продюсери ніколи раніше з телевійзійними архівами не працювали. Ми навіть не знали з чого починати, просто записалися та подали запит. Для нас знайшли кілька репортажів, усього чотири штучки, і лише два з них виявились корисними для нас.
Стало зрозуміло, що треба звертатися до регіональних каналів. Щоб спростити цей процес, заручилися допомогою Юрія Самусенка (архівний продюсер фільму «Кузьма: Страшно веселий». — Авт.). Він професійно працює з архівами, і я йому вдячна за те, що він провів усю комунікацію з регіональними телеканалами і Суспільним. Бо матеріалу залишилося мало, адже це був час, коли телеканали переходили з аналогових плівкових касет на цифрові носії. Касети перезаписували сто разів і потім утилізовували.
Знайшлися інформативні репортажі. Телеканал «Київ» зробив довжелезний репортаж, у ньому людям пояснювали, що таке перепис населення, для чого він потрібен і як він буде відбуватися. Там я підмітила для себе цікаві штучки. Це інформування було важливим, бо люди боялися пускати незнайомців у домівки і щось розповідати. Люди ще мали радянський страх розповідати щось владі, не було впевненості в безпечності всіх процесів.
І, власне, через телебачення проводили інформаційні кампанії про те, що перепис населення — це нормально, що таке проходить у всіх цивілізованих країнах. Повторювали, що не питають документи. Тобто, все записували лише зі слів людини. По суті, людина могла розказати все, що завгодно, це не перевіряли.
Думаю, ми зібрали все, що могли. Ніхто зараз не знає краще за нас про цей перепис населення.
Ви будете показувати ці сюжети, чи лише використаєте їх як джерело натхнення?
Я не роблю документальний фільм. Це ігровий фільм, і ми розповідаємо про той час. Ми не хочемо все перезнімати, але спираємося на мовний портрет, класні фрази, життєву правду епохи. Хочеться їх узяти та впровадити.
У цю епоху дійсно була інша мова, інший матеріальний світ. Наприклад, не було металопластикових вікон, — принаймні, не в такій кількості, — інше світло на вулицях, інші двері у підʼїзди. Як глибоко ви занурюєтеся у ці деталі та наскільки сильно це лягає тягарем на бюджет фільму?
Це великий тягар на бюджет, але нас рятує те, що велика частина буде знята в інтер’єрах. Я би сказала, що більше половини — це квартири мешканців і відділ статистики. Якусь таку інституцію у стилі відділу статистики ми можемо знайти, їх багато залишилося застиглих у часі, що нам на руку.
До речі, щодо металопластикових вікон. Ми думали, що це буде проблема. Я зробила величезне дослідження, шукала фотографії Львова 2001 року, бо ми зніматимемо саме у Львові. На мою удачу, саме тоді у місті почався бум і люди масово міняли вікна.
Гірше може бути з натурними зйомками. Будемо шукати такі вулиці у Львові, які нам дозволять використати простір і зробити його близьким до 2001 року. Вони є, наприклад, у районі Підзамче. Надію, що все вдасться, нам дає художниця-постановниця Маргарита Кулик, яка вже працювала з відтворенням епохи на «Ля Палісіаді». Там був 1996-й рік, і це було ще трошки важче.
Читайте також“Ля Палісіада”: минуле між монтажними склейками
Чому ви вирішили знімати саме у Львові? Це повʼязано зі спогадом, про який ти розповіла, чи насамперед через безпековий фактор?
Знімати там, звісно, безпечніше, але я цю історію не уявляла інакше. Є образ будинку зі спільним балконом, яких у Києві дуже мало. Я не планую робити портрет міста, але ця мозаїчність, різні історії, які відкриватимуться у квартирах, куди заходить героїня, складатимуть певний портрет України. І в цьому будинку прекрасно те, що переміщення матиме це метафоричне та візуальне навантаження. А ходити по підʼїзду пʼятиповерхівки просто не кінематографічно і не красиво.
Я уявляю, як оця обліковиця приходить у будинок, де я жила, і обходить всі квартири сусідів, де мешкали і російські воєнні переселенці, яким там дали квартиру, і вчителька музики, і колишній міліціонер, і художниця, і багато інших. Мені не потрібно придумувати зріз населення, тому що він уже існував у нашому будинку.
Історія про зріз населення того періоду фігурує в описах фільму. Чому тобі важливо показати його у контексті тих років?
Перепис відбувся на зламі тисячоліть, коли Україна вже 10 років була незалежною. Цікаво подивитися на нас 20 років тому, мислити такими категоріями часу — це зручно, адже змінюється покоління. Навіть в одному з репортажів, які ми знайшли, звучала фраза, яку я використала в тизері. У закадровому тексті журналістка говорить: «У 2026 році демографи прогнозують, що нас буде 42 мільйони. Сподіваємося, що ці прогнози робили песимісти». І ти такий: «Вау, це якийсь "Твін Пікс"!» (мається на увазі фраза з серіалу «Твін Пікс» про те, що продовження покажуть через 25 років і дійсно через цей період вийшов новий сезон серіалу. — Авт.) Пройшло 25 років, ось ми тут, і ці песимісти виявляються ще дуже навіть оптимістами, бо ніхто не міг уявити, що нас чекає.
Коли ми послухаємо всіх наших героїв, то зрозуміємо, наскільки наша історія ходить по колу. У нашому будинку сусід отримав квартиру, бо він був російським військовим, а до них там жили євреї, яких розстріляли під час погромів. Таких історій безліч, бо купити там квартиру було неможливо — їх роздавала держава. Так зібралися в одному будинку і працівники культури, і російські військові, й інші люди. Зараз відбувається щось подібне, це паралелиться, але так прямо я не буду нічого проговорювати. Це все буде закладено всередині.
Але все ж, це буде більше висловлювання, яке пов'язане з сучасністю, чи тобі цікавіше дослідити минуле?
Я не хочу нічого маніфестувати, бо українці і так все це знають. Не хочеться нічого вкладати нікому в голову, і не хочеться робити моралізаторські висновки. Я досі думаю над тим, чи потрібно робити фінал у сучасності, чи це занадто маніпулятивно. Ці запитання не дають мені поки спокою, але я десь чула думку про те, що насправді добре не знати фінал своєї історії, бо він може народитися у процесі.
Те, що ти сумніваєшся щодо сучасності, виглядає типовою пасткою в українському кіно. Бо, з одного боку, всі фільми про війну, з іншого — всі втомилися від фільмів про війну.
В тому-то і справа. Це фільм про війну, тому що він про демографію. Як тільки ти думаєш про перепис населення, чуєш з телевізора рекламу тих часів, яка закликала кохатися, щоб нас було 52 мільйони, і порівнюєш це з тим, що зараз відбувається в Україні, то від війни не відійти.
А ти взагалі бачиш можливість зовсім відірватися від сучасного контексту і зробити щось, якщо воно історичне, без очевидних паралелей?
Я не думаю, що це зараз можливо. Інколи хочеться зайнятися ескапізмом і подивитися фільм про кохання. Але це не моє. Мені хочеться говорити чи знімати про те, що мене задіває, про те, що мене турбує. Думка про те, що Україна — це вимираюча нація з відʼємною демографією мене реально тригерить.
Чому тема демографії стає нагальною саме зараз, хоча депопуляція відбувається вже не перший рік? Чи бачиш ти можливість щось зробити з цим?
Це хороше питання. Я сама говорю про демографію, але не хочу, щоб це було моралізаторським висловлюванням. Не хочеться говорити: «Кохайтеся, нас має бути 52 мільйони». Але хочеться запустити дискурс, щоб почали шукати шляхи вирішення цієї проблеми. Конкретно зараз, мабуть, це ще не на часі, але роботу треба починати. Нам потрібно думати про те, щоб повертати наших людей додому, про те, щоб створювати умови, щоб люди не хотіли виїжджати, а хотіли повертатися. Бо від'ємна демографія — це шлях до занепаду багатьох сфер.
Як ти творчо вирішиш питання динаміки? Дійсно, є «Чотири кімнати», де відбувається багато дивних, веселих та шалених речей в обмеженій кількості локацій. Але у тебе, по-перше, статистика та соціологія, які не є надто кінематографічними, і, по-друге, обмежені локації та реалістичний сетинг. Як ти, умовно кажучи, будеш розважати глядачів та глядачок?
Я багато думала над цим. Коли я працювала над сценарієм, я написала діалоги, які собі уявила. Але розумію, що коли буду робити цей фільм, то не буду змушувати акторів вчити весь цей текст. Мені б хотілося, щоб мешканці квартир — це були типажі, а не актори. Якщо це вдасться, то цей опитувальник слугуватиме певною режисерською рамкою, якщо можна так виразитися, яку я використовуватиму як принцип роботи з акторами. Тобто, реально інтерв'юватиму людей, щоб вони давали цікаві відповіді.
Є два варіанти, як це зробити, і вони залежать від того, як піде кастинг. Ти або даєш уявлення про персонажа та про квартиру, в якій він живе – й актори відповідають від імені цього персонажа, вигадуючи щось на ходу. Або люди діляться власними історіями, які можуть стати частиною фільму та підсилити його реалістичність. У нас є форма статистичних запитань зі списку, але вони не будуть однаковими і відповідатимуть на них по-різному. Тому тут може виникнути і легка комедійність, і драма, і що завгодно.
У Львові тільки-но відбувалися зйомки «Крилатих левів», і все більше фільмів хочуть знімати саме там, хоч там і не дуже розвинена екосистема для цього: недостатньо потужні рентали, нестача спеціалістів. Ви вже думали, що будете з цим робити?
Я дуже радію, що нарешті у Львові будуть знімати кіно, бо Львів має статус культурної столиці України, але з кіно там все було жахливо. Точніше, його там не було. Зараз, мені здається, нарешті буде інтенція для того, щоб там з'явився кіноосередок.
Нещодавно у Львові ми показали «Поки тут тихо», і прийшли якісь молоді люди, які хочуть знімати кіно. Питалися: «Чи можна до вас асистенткою на зйомки?» Вони дуже зацікавлені, і це чудово. Це означає, що нам не потрібно везти з Києва величезну команду, бо ми зможемо багатьох людей знайти на місці. Принаймі, ми хочемо залучати місцевих мешканців, щоб вони здобули кінематографічний досвід.
По витратам везти київську команду завжди дорого — це експедиція. І з ренталами у Львові дійсно погано, але у Львові є Patriot (найбільша в Україні рентал-компанія, яка надає обладнання та пропонує комплексний супровід для кіно- та відеозйомок. – Ред.). Буде боротьба за цю техніку, доведеться бронювати наперед, бо дійсно дуже багато всього знімають у Львові. Але це на краще. Нарешті це дасть поштовх Львову розвиватися в цьому напрямку.