«Спіймати хижака» (To Catch a Predator) – американський медіа-феномен середини 2000-х. Це реаліті-шоу спершу виходило в етер як частина Dateline, новинної програми NBC, найстарішої телерадіомовної мережі в Сполучених Штатах, а потім отримало окремий часовий слот у вечірньому мовленні. Шоу «Спіймати хижака» було задумано у форматі викривального розслідування. Спеціально навчені співробітники – «приманки» – створювали профілі в онлайн-чатах, видаючи себе за неповнолітніх хлопців або дівчат, які не проти інтимних звʼязків зі старшими чоловіками. Зрештою, призначали побачення, і дорослий «хижак» приїздив до «будинку-пастки», де його зустрічала «приманка». Кульмінацією ставала сутичка ведучого Кріса Гансена, частково знята прихованою камерою, з педофілом, якого затим арештовували.
Перший показ To Catch a Predator відбувся в листопаді 2004 року. У ньому йшлося про серію викривальних операцій, проведених командою Гансена спільно з організацією громадського контролю Perverted-Justice («Правосуддя для збоченців», буквально «збочене правосуддя») в різних містах Америки. Після третього випуску до справи долучилася поліція, і тоді частиною шоу став підсумковий арешт викритих осіб. З другого боку, практично зі старту шоу «Спіймати хижака» спричинило контроверсії і викликало суперечливі реакції. Гансену закидали порушення законів про провокацію злочину, непристойний тон, етичну та юридичну неоднозначність.
Шоу припинили в 2008-му під час роботи над випуском, який мав би стати зоряною миттю Кріса Гансена. Волонтеру Perverted-Justice, який видавав себе за 13-річного хлопчика, вдалося заманити у віртуальну пастку дійсно крупного зловмисника – цілого помічника прокурора округу Рокволл (штат Техас) Білла Конрада. Коли поліція та знімальна група NBC увійшли в дім чиновника, той скоїв самогубство, пустивши собі кулю в скроню, і цей момент був зафіксований знімальною групою. Спадкоємці померлого подали позов проти Dateline на суму 105 мільйонів доларів. Справу врегулювали в позасудовому порядку, а Гансен, явно під тиском обставин, заявив, що To Catch a Predator вичерпало себе. Однак пізніше ведучий запустив кампанію на Kickstarter, щоб відновити шоу. В 2016-2018 роках в незалежній телепрограмі журналістських розслідувань Crime Watch Daily Гансен вів рубрику під назвою Hansen vs. Predator («Гансен проти хижака»), а останні чотири роки його шоу Takedown with Chris Hansen («Викриття з Крісом Гансеном») виходить на стрімінговій платформі TruBlu.
Для 30-річного Ленса Оппенгейма «Праймтайм» став повнометражним ігровим режисерським дебютом. У своїх попередніх, документальних проєктах Оппенгейм зосереджувався на соціальній тематиці, досліджуючи життя певних спільнот: старших людей у віддаленому напівзакритому поселенні (Some Kind of Heaven, «Щось на кшталт раю», 2020), донорів сперми (Spermworld, «Світ сперми», 2024), мисливців на пітонів (The Python Hunt, «Полювання на пітонів», 2025). «Праймтайм» – перша робота Оппенгейма, побудована довкола одного героя: власне, Кріса Гансена.
Діється у 2006 році. Гансен і його продюсерка Енді (Меррітт Вівер) не тямляться від радості: їхньому шоу виділили власний слот у праймтаймі. Джефф Цукер, тодішній керівник NBC (якого в епізоді сам Цукер і зіграв), не в захваті від цього, але публіка жадає викриттів і скандалів. Однак з новими можливостями приходять нові виклики: тепер «Спіймати педофіла» змагатиметься за рейтинги з гітом телеканалу ABC — культовим серіалом «Загублені» (Lost).
Перегони з серіалом, структурованим дещо подібно до реаліті-шоу, стають обсесією для Гансена. До того ж головний борець зі збоченцями сам далеко не праведник. Його стосунки з дружиною зруйновані. Загалом, робота затьмарює родину: коли Кріс повертається серед ночі додому, то будить своїх дітей лише для того, щоб показати їм свіжий випуск To Catch a Predator. Подружні зради для нього звична річ, і ось уже на хвості в Гансена висить таблоїд National Enquirer, журналіст якого сфотографував ведучого з молодою красунею. Показники «Спіймати хижака» падають. Кріс починає зривати злість на оточенні, у тому числі на Енді. Але ось, здається, відповідь на всі халепи: десь у Техасі на гачок потрапив «кит» — той самий злощасний Конрад. І Гансен, діючи за принципом «бачу ціль – не бачу перешкод», прямує до катастрофічної розвʼязки.
Оппенгейм не шкодує похмурих колористичних і сценарних рішень, аби створити атмосферу психологічно-корпоративного трилера. Цілий ряд акторських робіт цілком відповідають цьому завданню; окремо хочеться відзначити Скайлера Ґізондо в ролі молодого актора Дена, залученого до шоу як «приманка» – втілені вразливість і любов до свого ремесла.
Але найбільша приманка і водночас проблема фільму – Паттінсон. Він надто часто несе на екрані дуже характерну харизму привабливого негідника, котра не передбачає жодних нюансів, жодних відтінків. Оппенгейм прагне використати цю частину таланту Паттінсона повною мірою, ще й задіюючи різного роду зловісні чи гарячкові ракурси й фільтри – і дістає врешті-решт прикру передбачуваність. Інакше кажучи, вже у перші 15-20 хвилин розуміємо, що перед нами негідник, тиран і маніпулятор, що весь подальший сюжет – та сама дорога в пекло, вимощена благими намірами, і що це не зміниться до останнього кадру.
До речі: Паттінсон, як відомо, паралельно задіяний у великій франшизі, де так само йдеться про приватну особу, шо бере правосуддя в свої руки. Але його Бетмен – це лицар без страху й докори. Не сказати б що невідпорно цікавий як персонаж, але гроші в касу збирає. То виходить, в Оппенгейма з Паттінсона вродився такий собі злий Бетмен, який, перемігши, насправді програв. Але без цієї коміксної підпорки «Праймтайм» важко назвати вдалою роботою.
Читайте такожЛенс Оппенгайм: «Роберт Паттінсон — найкращий актор покоління. Він — Джек Ніколсон нашого часу»