«Праймтайм» відтворює епоху телебачення середини нульових на гранулярному рівні. Звідки у вас такі глибокі знання тієї естетики телебачення та Кріса Гансена у ваші 30 років?
У дитинстві я був одержимий «Південним парком» і eBaum’s World — сайтом із комедійними відео. Я постійно натрапляв на пародії на якогось Кріса Гансена й гадки не мав, хто це, бо ніколи не бачив самого шоу. Коли я зрештою відкрив для себе «Спіймати хижака», у мене почалася обсесія. Я передивився всі випуски, які міг знайти. Мене сильно зачепило те, що Кріс Гансен був не просто журналістом, а немов міфологічною постаттю з величезною владою. Його коронні фрази та гострі репліки нагадували мені Тоні Монтану з «Обличчя зі шрамом» – одного з моїх найулюбленіших фільмів дитинства.
Є щось дуже цікаве в театральності цієї програми та в тому, як Гансен руйнував чиєсь життя просто перед камерою – а десь на задньому плані маячив невисокий дорослий актор, який видавав себе за дитину. І я все думав – що ж це взагалі відбувається? Це цирк, де Кріс Гансен у ролі шпрехшталмейстера, пранк-шоу чи програма новин? Що я дивлюся? Таке відчуття виникає рідко, принаймні коли я був молодшим. Сьогодні все складніше відрізнити справжнє серед фальшивого, але ефект спотворення реальності в цьому шоу справив на мене глибоке враження. Мене не відпускало питання – що відбувається, коли репортаж на дуже серйозну тему перетворюють на розважальний комерційний об'єкт під величезним тиском? Саме про це, гадаю, я хотів зняти цей фільм: як це змінює і того, хто це робить, і телебачення загалом.
Чим це принципово відрізняється від попередньої журналістики? Адже епатажне полювання на людей завжди було її частиною.
Гадаю, те, що робив Кріс Гансен, і те, яким ми бачимо його у фільмі, дуже відрізняються від його початків. У фільмі ми застаємо його in medias res. Мене цікавила ера Кріса Гансена до епохи «Спіймати хижака», коли він майже пішов слідами таких людей, як Майк Воллес, безкомпромісний репортер-розслідувач із надзвичайно вигадливими способами добувати правду. Воллес, по суті, винайшов спосіб передавати правду з екрана за допомогою прихованих камер, доки це не стало звичною естетикою та інструментом журналістики.
Тож ви маєте рацію, він не обов'язково був першим, але, гадаю, став найвідомішим саме завдяки цьому формату. Навряд річ у технології чи методах, а радше в особистості. У тому, як він поводився в кімнатах із чоловіками з цими жахливими намірами, як зупиняв їх і одразу перетворював усю ситуацію на розвагу. Ми з Робертом намагалися зрозуміти, що саме робить його таким могутнім. Він «запрошує сісти», і ця людина, хоч би що, але сідала, не вибігаючи з будинку. Гансен здавався найвпливовішою людиною у всесвіті посеред цих буденних інтерʼєрів. Тож відповісти, що саме робило його таким, було нашою відправною точкою в роботі над фільмом.
Як ви працювали над тим, щоб передати амбівалентність Гансена, не уходячи в імітацію? Як ви досліджували різні його сторони?
Я не надто боявся скотитися в імітацію, бо певною мірою хотів віддати належне тим імітаціям, на яких я виріс. Я хотів вшанувати як пародії на нього, так і справжню постать. Я почав з уявлення про Кріса Гансена, яке носив у голові з дитинства, а завершив Крісом Гансеном свого дорослого віку.
Кілька років тому я завершив фільм Spermworld. Моя дружина добре знала про мою любов до Гансена й подарувала мені Cameo – це платформа, де ти платиш, скажімо, п'ятдесят доларів, щоб знаменитість записала тобі привітання. Вона замовила мені таке від Кріса Гансена, який особисто привітав мене з виходом Spermworld, а потім запропонував сісти й розповів про всі свої нові розслідування, Hansen vs. Predator, Have a Seat with Chris Hansen та новий стрімінговий кримінальний канал True Blue. Неймовірний подарунок, але в тому відео для мене відкрилось дещо фундаментальне. Він чудово усвідомлював медійну персону, що виросла з шоу, і заробляв на ній, водночас продовжуючи займатися безкомпромісною журналістикою, з якої колись починав. Так, це в певному сенсі було завданням створити портрет людини, яка вже сама перетворила себе на мем, але я також прагнув зберегти його людяність, створити щось тривимірне, щоб Гансен постав суперечливим героєм, бо саме таким він для мене і є.
Тож я годинами дивився й усі його доступні відео з Cameo, вечірні шоу й інтервʼю, намагаючись простежити, як він перемикається між образами. Не думаю, що він віддає перевагу чомусь одному, і не думаю, що персонаж у фільмі це знає. Це чоловік-загадка. Загадка про розгубленість того, хто перетворює себе на медійну персону й губить у ній себе, та зрештою що може зробити з тобою, психічно, фізично й духовно, перетворення дуже темних тем на розваги.
Гадаю, це й зацікавило Роба в цьому персонажі. До речі, він також познайомився з шоу через меми. А ще він був у Лос-Анджелесі приблизно в той самий період, коли шоу виходило в ефір, ходив на проби, жив в апартаментах Oakwood, де на початку фільму живе персонаж Скайлера. Роб сам шукав цей сценарій, який Аджон Сінгх написав без замовлення й безкоштовно. Ніхто в Голлівуді не хотів знімати цей фільм, сценарій припадав цифровим пилом у чиїхось поштових скриньках. Його обминали за версту цілий рік, доки його не знайшли Роберт із продюсерським партнером Брайтоном Маккласкі.
Це не перший раз, коли ви показуєте реальних людей у світі одержимості та ілюзій, але ви робили це в документальних форматах. Що вас приваблює в таких історіях?
Я думаю про фільми, через які захотів сам знімати кіно. Про Close-up Аббаса Кіаростамі, про The Queen of Versailles Лорен Грінфілд, про Dark Days Марка Сінгера та про всі ці чудові документальні стрічки. А ще про такі фільми, як «Людина на Місяці» Мілоша Формана, що також змішував правду й вигадку та був в чомусь споріднений з Енді Кауфманом.
А ще я виріс у Флориді – а це місце часто здається абсолютно нереальним. Люди, що туди переїжджають, тікають від чогось, намагаючись винайти нову версію себе. Я виріс серед таких і вважаю це доволі людським імпульсом – взяти нову маску залежно від обставин. Мабуть, тому у фільмах мене приваблювала ідея не просто дивитися на реальність об'єктивно, а радше так, як каже Вернер Герцог: «щойно вмикаєш камеру, народжується вигадка». Я намагався закарбувати суб'єктивну позицію героїв перед камерою, і єдиний спосіб цього досягти — це дуже добре їх пізнати. Лише так люди погоджуються з тобою співпрацювати, і лише тоді можна створити щось на кшталт емоційного IMAX — жити всередині емоцій і використовувати усі засоби наративного кіно, щоб формально зануритися в їхню щоденну драму. Тому перехід до ігрового кіно не здався мені чимось аж таким іншим.
З Робертом, який не є актором методу й вражає своєю відданістю, ми місяцями говорили про сценарій і персонажа. Втім, щоразу на майданчику він робив щось цілком протилежне всьому, що ми обговорювали — абсолютно непередбачуваний. Він завжди дивував мене й насамперед самого себе чимось майже тваринним. Я якось сказав йому, що він грає всі версії Кріса Гансена, які будь-коли існували в медіа, а ще Джеррі Магуайра й Дракулу, і все це в одній вражаючій ролі, яка ретроспективно знову нагадує мені Тоні Монтану, а також Ніколаса Кейджа в «Очах змії» чи Майкла Дугласа в ролі Гордона Гекко у «Волл-стріт». Це ролі, більші за життя, які водночас міцно стоять на ґрунті цілком реальної версії.
JFK [Олівера Стоуна] був надважливим фільмом у дитинстві, мене так надихала ідея створити майже галюцинаторну версію реальних подій. У разі JFK мені подобалося, що режисер робить це за мізерних історичних свідчень, але з власним конкретним ракурсом він створив емоційне й дуже сюрреалістичне полотно, яке просто приголомшило мене. Мені хотілося, щоб «Праймтайм» мав щось спільне з такими стрічками, як JFK, «Природжені вбивці», Body Doubleде Пальми, Ace in the Hole Біллі Вайлдера та «Демон-коханець» Олів'є Ассаяса. Я був одержимий усіма цими фільмами. Саме вони раз у раз спливали в моїй голові, коли я вперше прочитав сценарій, який написав Аджон Сінгх.
Ви щойно згадали свої кінематографічні й телевізійні обсесії, і як фанатка «Загублених» я не можу не запитати про роль серіалу у вашому фільмі. Виявляється, «Праймтайм» і «Загублені» мають багато спільного — обидва існують у замкненій реальності – на острові метафоричному в одному випадку й буквальному в іншому.
Так, абсолютно! Як бачите, я теж великий фанат «Загублених», і це було великою радістю – знову передивитися всі серії. Це, безперечно, має фундаментальний вплив на фільм.
Я хотів, щоб у другій половині фільм заходив у галюцинаторний простір. Коли Кріс Гансен дивиться «Загублених», на екрані з'являються полярні ведмеді, і він відчуває аж тваринну конкуренцію. По суті, я хотів, щоб Кріс Гансен загубився в «Загублених». Щоб фільм і за духом ставав таким, щоб усі персонажі втрачали опору у своєму скаженому бажанні стати шоу номер один на ТБ й побити «Загублених» — зловити найбільшого хижака з усіх можливих. А це лише переносило їх в іншу систему реальності та правил, які ніхто не може збагнути, як і на тому острові.
Розкажіть про кастинг Скайлера Джізондо на роль приманки, який також постає альтернативним віддзеркаленням героя Паттінсона. Наскільки на гру обох акторів вплинули їхні власні образи й досвіди в медіа індустрії?
Як не дивно, але я ріс, дивлячись на Скайлера Джізондо, хоча ми однолітки. Я добре пам'ятаю його серію в «Докторі Хаусі», і хотів з ним попрацювати ще відтоді, як побачив Licorice Pizza. Це трохи незбагненно, що світ, який ми зображуємо, був частиною його життя. Він ходив на проби до телевізійних шоу, знімався в купі серіалів — раджу заглянути в його IMDb, там сотні сторінок. Мені подобалося, що я можу зробити зі Скайлером і що він може дати мені. Ми багато імпровізували, і це нагадувало роботу з героєм документального фільму: він потрапив у саму суть цієї ролі приманки. Він вніс у роль чимало з власного досвіду — коли актор у постійному хаосі намагається переконатися, що йому дістанеться екранний час або хоч якийсь титр, щоб мати медичну страховку й квиток Гільдії кіноакторів.
А щодо Роба, гадаю, більшість погодиться, що він – найкращий актор нашого покоління. Він — Джек Ніколсон нашого часу. Він може зіграти цілком натуралістичного героя, як у «Любить не любить», а може видати щось на кшталт «Сяйва». Це дуже концептуальна, загострена, надмірна, але водночас глибоко людяна й чутлива гра й працювати з ним було найбільшою радістю мого життя. Він також добре знав, що значить бути голодним, відчайдушним актором. Мабуть, у сценарії він відчував якийсь резонанс до людини, що раптом стає відомою й починає втрачати себе у потоці медійних післяобразів та уявлень. Мене зворушує сама думка, що він ризикнув і довірився мені.
В цьому сенсі «Праймтайм» для мене – не просто про ефірний час на ТБ, а про стан душі. Це про відчуття, коли хочеш досягти всього, про що колись мріяв, і тобі дають таку можливість – а тоді мрія може обернутися на кошмар. Мені довелося зібратися й дорости до цього завдання, і я весь час боявся, що все зіпсую і мрія обернеться на оману. Але ось я сиджу перед вами на Венеційському кінофестивалі за кілька годин до прем'єри, і я неймовірно вдячний Робу за те, що він повірив у моє бачення, і за те, що дозволив залучити всіх моїх постійних співавторів. Я привів чимало близьких людей, щоб зробити цей дуже особистий фільм, який відображає всі почуття, що я будь-коли відчував як режисер.
Читайте також«Любить не любить»: весілля на межі кенселінгу