Культурні менеджери в Україні часто перевантажені роботою та поєднують кілька проєктів одночасно. Сашо, як ти гадаєш, чому це так? Чи є це у твоїй роботі?
Напевно, так склалося після Революції Гідності та російського вторгнення у 2014 році. Чимало людей в Україні долучилися до культурних процесів і почали шукати собі застосування. У нашому суспільстві багато болючих точок і прогалин, тому заповнювати їх доводилося одній і тій самій когорті фахівців. Але тепер, як на мене, ми починаємо інституціалізуватися, менше розпорошуватися та йти вглиб. Чимало моїх знайомих пішло в державний або неприбутковий сектор й намагається вкорінюватися, тоді як Росія постійно прагне викоренити і випалити нас. Аби йти вглиб, потрібен фокус.
Раніше я також багато всього поєднувала, проте це змінилося, коли я стала засновницею інституції. INDEX став моєю відповідальністю, тому я намагалася всі сфери своєї роботи, таланти, ресурси, інструменти та мережі використати для того, щоб будувати та розвивати його. Нещодавно я свідомо відмовилася від кількох своїх «шапок». Наприклад, з 2021 до 2026 року я була редакторкою London Ukrainian Review (англомовний онлайн-журнал про глобальні виклики крізь призму України — ред.). Але це видання потребує більшої залученості, ніж я можу зараз надати. Я відмовилася від цієї ролі, хоч це дуже дорогий моєму серцю проєкт, проте залишаюся в редакційній раді.
Оскільки ми заговорили про INDEX, розкажи, як ти бачиш мету інституції. Чи вона змінюється з огляду на кризи, які трапляються не лише в Україні, а й у світі?
Головна мета за два роки нашого існування не змінилася. Це досі фіксація українських досвідів війни та розбудова містків для порозуміння між нами і нашими закордонними колегами, аби досягти історичної, наративної, епістемологічної справедливості. Аби українські перспективи та знання, які виробляються всередині країни, сприймалися серйозно. Аби українські документатори мали агентність. І щоб ресурси, які вкладають іноземні документатори наших досвідів, виправдалися та впливали на те, як Україна та війна сприймаються у світі.
Нещодавно мені поставили запитання, чи ми самі формуємо свої програмні напрямки, чи підлаштовуємо їх під умовну потребу донорів. Поки що нам вдається формувати напрямки самотужки. Це привілей та велике щастя — відповідати на проблему, яку ми бачимо у суспільстві, пропонувати свою візію, як наблизитися до її вирішення, і під це шукати ресурси. Від початку створення INDEX я розуміла, що ми маємо створити ветеранську програму. Ми хотіли запропонувати людям, які демобілізувалися, прийти до нас зі своїм досвідом та знаннями, створити роботу, яка зможе ці знання зафіксувати і поширити.
І ось за рік від заснування ми запустили ветеранську програму. До нас подалися як ветерани, так і чинні військові. Це було викликом. Ми зрозуміли, що є ще одна потреба українського суспільства: люди, які служать, хочуть залишатися в цивільній культурній професії та документувати. У них є потреба висловити, зберегти і передати цей досвід, але в нас немає для цього інфраструктури. Тож ми почали працювати над тим, щоб цю інфраструктуру створити. Ми запропонували експериментальну стипендію для чинних військових. Вона доволі інноваційна, і таких можливостей мало. Є реабілітаційна програма ВІЛЬНО від «Іншої Освіти», курси літературної майстерності від Litosvita, але системну роботу не ведуть.
Той відгук, який ми отримали на стипендію для чинних військових, показує, що це — дуже затребувана річ у нашому суспільстві сьогодні. Надійшло понад 130 заявок, і я хотіла підтримати більшість цих проєктів, але поки що ми не маємо такої змоги. Але я хочу звернути на це увагу інших інституцій в Україні. Якщо ми знайшли підтримку для такої програми, значить, це можливо. Нас підтримала шведська фундація IM (IM Swedish Development Partner — ред.). Для них ідеться не так про підтримку війська, як про підтримку конкретних людей у доволі складних обставинах. Які, попри все, хочуть продовжувати культурну роботу, корисну для суспільства. Хочеться, щоб цю можливість побачили інші інституції, тому що ми затяті, але ми маленькі. І хочеться, щоб ми не втратили талант, який зараз бачимо в українському війську, це знання, яке для всіх нас є запорукою виживання.
Програма для військових також має на меті будувати містки й порозуміння, підтримувати зв'язок між цивільними і військовими. Дванадцятирічна війна не зробила жодне суспільство згуртованішим. Тож такі маленькі горизонтальні ініціативи показують, що громадянське суспільство в Україні потребує цього досвіду, знання, контакту, а не лише захисту від військових.
Хотіла б повернутися до питання агентності українського знання в світі. У який спосіб ви вирішуєте цю проблему?
Для того, щоб українські документаторки і документатори були агентними, їм потрібні інфраструктура і ресурси. Це час, гроші, спільноти, які їх підтримуватимуть. Ми цим їх забезпечуємо. Хочеться, щоб люди, які працюють в різних регіонах України, приїхали і мали фінансову підтримку, умови, за яких вони не мусять думати про те, як заплатити оренду, куди фізично прийти працювати, де знайти спільноти людей, з якими можна обговорити свій проєкт. Це посилює їхні голоси. І це потім сприяє тому, що через міжнародні мережі INDEX це знання поширюється у зовнішній світ. Документатори й документаторки, які приїжджають до нас з-за кордону, так само мають час, простір, спільноту, мережу, яка може допомогти скоригувати проєкт. Вони постійно обговорюють свої ідеї та проєкти на внутрішніх семінарах. Ми запрошуємо туди експертів, які можуть дати фахову оцінку цим проєктам. У такий спосіб ці проєкти стають сильнішими, і вони точніше відображають ті досвіди, які їхні автори прагнули задокументувати.
Для здобуття агентності ми виконуємо дві задачі: вкорінюємо знання, поглиблюємо їх, робимо контекстуалізованішими і нюансованішими, а також забезпечуємо їх представлення у світі.
Який момент чи проєкт INDEX ти згадуєш, коли немає сил?
Ці моменти здебільшого пов'язані зі спільнотою, яка формується довкола INDEX. Ця спільнота побудована на горизонтальних зв'язках. Це — люди, які документують, але також створюють певне поле, в якому можливі і думка, і дія, і життя, що виходить за межі виживання. Те, що ця спільнота створює, і те, як вона функціонує, — для мене величезна втіха і гордість.
Що ти втратила і що набула як керівниця інституції?
Найбільше я сумую за тим часом, коли мала більше простору писати. В ідеальному світі я живу письмом. Згодом я зрозуміла, що розвивати інституцію — це теж доволі креативна робота. У ній я дуже покладаюся на свій творчий бік. Я не класична менеджерка. Я не навчалася менеджменту. Можливо, в чомусь це слабкість, але це дає мені змогу пропонувати несподівані програми та підходи. Тому управлінство в INDEX — це не суто бюрократія та операційка.
Поза письмом та творчістю я намагалася створити те, чого мені самій бракує. Коли я була прекарною письменницею та дослідницею, мені дуже бракувало цієї інфраструктури, спільноти та підтримки. Сподіваюся, що такого ставатиме дедалі більше.
Що для тебе взагалі «інституція»? Що їй слід мати, аби не припинити існування, коли керівник піде?
Звісно, мені хочеться, щоб INDEX існував поза мною, поза моєю репутацією. Ми налагоджуємо операційну структуру та прописуємо політики. Від проєкту інституцію відрізняє те, що вона існує незалежно від того, чи залишається там керівник, який це все започаткував.
Для мене дуже важливо зберегти ядро команди. Аби люди в команді бачили, що INDEX росте і що вони можуть зростати разом з інституцією. Також велике значення має супервізія — у вигляді виконавчої ради, правління інституції. У нас вона є. Але я думаю, що в майбутньому, ми ще більше працюватимемо з наглядовою радою, аби посилити й цю складову.
Перейдімо до твого улюбленого — до книжки Apocalypse Baroque. Навіщо вона тобі була потрібна?
Загалом, якщо я не пишу, то не розумію, що відбувається навколо. Я писала в різних жанрах, зокрема колонки для закордонних медіа. Я зрозуміла, що це мені не підходить. Бо їм властива миттєвість. Це якийсь швидкий відгук на новину в стрічці. Хочеться зробити щось з довшою тривалістю життя. У моєму випадку це — книжка. Це щось, що залишиться на полиці вдома, в університетських бібліотеках та книгарнях. Це спосіб надати цю тривалість історіям, які я фіксувала в Україні. І також пояснити нас краще, тому що ця книжка працює на стику різних контекстів.
Чому ти будуєш книжку на казках?
Казки, міфи, усталені культурні тропи — є дуже «універсальними», впізнаваними для людства. Це миттєво відкриватиме свідомість, задіюватиме шари уяви читача. І у такий спосіб показувати українські досвіди як частину світового контексту, а не як щось маргінальне, що не має жодного стосунку до англомовного читача.
До речі, про мову, чому ти написала книжку саме англійською? Ти цілила на ринок Великої Британії чи одразу на весь англомовний світ?
На весь англомовний світ. Узимку 2027 року книжка вийде друком у США. Також є кілька контрактів на переклади іноземними мовами — наприклад, нідерландською. Ця книжка точно спрямована не на українського читача, а на того, хто перебуває у своїй реальності. Відтак цього читача дуже цікаво заінтригувати. Аби людина не брала книжку з думкою: «Я зараз почитаю щось про війну», а з думкою, що це щось дивне і цікаве.
Чи в тебе є інформація від твоєї агентки, як у Великій Британії сприйняли книжку?
Важко продавати книжку, коли ти сама сидиш в Україні. Але в мене було кілька невеличких презентацій у Лондоні, і ще буде одна на літературному фестивалі в Кембриджі. Були дуже гарні відгуки від людей, які читали uncorrected proof — примірник, який розсилають критикам перед стартом продажів. Це було надзвичайно зворушливо. Агентка надіслала примірник Алі Сміт, одній з моїх улюблених сучасних авторок. Алі, на диво, прочитала книжку й дозволила цитувати свій відгук — тепер він на обкладинці.
Примітка редактора: Шотландська письменниця Алі Сміт написала про книжку Саші Довжик: «Неймовірна книжка — пророча, ясна, життєво важлива. Ця книжка зрушить ґрунт під ногами кожного, хто її прочитає: вона так осмислює оповідь і реальність, що від цього розуміння здригається земля».
Розкажи трохи більше про своє нещодавнє відрядження до Великої Британії. Чи краще там почали розуміти контекст України? Чи досі активно цікавляться Україною?
Є показовий момент. Після того, як упродовж сорока хвилин я говорила про книжку про українські досвіди, перше запитання із зали було про Росію. Це класика. Москвоцентризм, русоцентризм нікуди не зникають. Мене запитали про природу містичної упередженості щодо Росії. Інколи люди не розуміють, що своїми запитаннями вони самі відтворюють упередженість.
Якщо говорити про хороше, то ми за ці роки здобули дуже багато союзників. Людей, які приїздять до України, які перебувають з нами в одному просторі, які допомагають матеріально, зв'язками, ресурсами. Я думаю, це насправді і є наше майбутнє. Це те, чому я роблю INDEX. Я думаю, що ми всі тримаємося на горизонтальних зв'язках, спільнотах, інтелектуальній дружбі, яка зав'язується між нами і нашими союзниками за кордоном. Коли змінюватимуться політичні настрої, ми будемо покладатися на цих союзників, щоб вони говорили у своїх спільнотах та суспільствах, знаючи нас і маючи це контекстуалізоване, нюансове бачення української реальності.
Ти багато виступаєш за кордоном, багато спілкуєшся. Як вижити в культурній дипломатії інтроверту?
Це запитання влучає у саме серце. Як інтроверт, я горю, але поки що не вигоріла. Адже я багато спілкуюся не лише за кордоном. INDEX — це просто суцільний день відкритих дверей. За день я можу побачити тридцять людей. Це не лише команда, а й гості інституції, наші прекрасні друзі, яких я всіх дуже люблю. І як інтроверту, мені, звісно, хотілося б усім присвятити більше часу і уваги, але я поки що не виробила цього способу життя.
За кордоном доводиться постійно стежити, щоб нікого не образити і водночас не поширити невигідних нам наративів. Як ти з цим даєш собі раду?
Я зазвичай повертаюся вкрай втомлена з відряджень туди, на Захід. Набагато втомленіша, ніж з відряджень кудись на схід чи південь України. Навіть якщо щось вибухає над головою, ти серед своїх людей, де всім усе зрозуміло.
Коли я їду за кордон, я намагаюся якось не зрадити український досвід, не применшити його, не вульгаризувати, але при цьому й не відштовхнути своїх потенційних союзників. Я не впевнена, що мені завжди це вдається. Напевно, нікому не вдається, окрім Олександри Матвійчук. Але я намагаюся це робити.
Мені завжди було важливо знайти спільні болючі точки, які турбують не лише нас, а й наших потенційних союзників. Хай це буде довкілля, дезінформація чи демократія. Показати українські перспективи і у такий спосіб довести, що ми можемо збагатити один одного і посилити спільну боротьбу.
Але робити це дедалі складніше, тому що досвід повномасштабної війни нас ізолює, віддаляє від глобальних викликів. Хоч наразі найглобальніший виклик стоїть перед нами. Мені здається, зараз важливо їздити за кордон, продовжувати говорити, але також запрошувати людей з-за кордону до себе. Так цей розрив між нашими досвідами зменшується. Люди, які проведуть тут час, побачать та відчують усе на власній шкірі, потім зможуть пояснити все замість нас.
Для цього, наприклад, ми проводимо фестиваль демократії в Полтаві. Це було свідоме рішення робити цю подію ближче до східних кордонів нашої держави. Ближче до тих місць, де відбувається боротьба за демократію. Мені хочеться, щоб туди приїжджало більше іноземців. Звісно, передусім я хочу бачити там полтавців та українців з інших регіонів. Я вважаю, що усі, хто цікавляться демократією, мусять бути на фестивалі в Полтаві.