Цього спекотного літа, коли річка в Дніпрі остаточно зацвіла та дурно пахла, мені довелося їхати засмагати на озеро Котлован, розташоване поблизу промислових підприємств міста. Так, це суворий відпочинок по-дніпровськи: пляж посеред заводів, діти у нарукавниках та дорослі із вареною картоплею у судочках. І, як личить справжньому курорту, невеличкий пляжний генделик: морозиво для дітей та пиво з кранів для дорослих. Це кафе з красномовною назвою «Шарашкина контора», з одним п'ятизірковим відгуком на гугл картах, слугує спонсором музичного супроводу всього пляжу. Намагаюся не влухатися у ШІ-пісні про бокал просеко та олдскульну «Коко Джамбу», аж раптом чую: «…І снова сєдая ночь!». Я обертаюся на ту конторку: «І только єй довєряю я…». Починаю підозрювати у себе сонячний удар. З притрушених піском колонок продовжують: «Знаєш сєдая ночь…». Я б воліла не знати цю пісню. Тим паче, воліла б не чути її у громадському місці на тринадцятий рік війни. Але діти продовжували плавати, а дорослі – жувати картоплю. Як то кажуть: Дніпро, 2026, фото в кольорі.
Так суворо у нас тут не тільки відпочивають. Якось днями вітаюсь на Укрпошті, а мені кажуть «Здрасьтє». Заходжу у відділення ПриватБанку і чую «По какому вапросу, дєвушка?». Йду торговим центром і вловлюю краєм вуха: «Какая разніца?», а у відповідь – «Різниця є». О, а це вже цікавіше. На рекламному екрані крутять промо-ролик прем'єрної вистави з гучними фразами: «Бьіть… Чи бути?», «Язик – не главноє. Головне – мова» та «Бути собою – найсміливіший вибір».
Мабуть у кожному великому українському місті раніше був театр російської драми. У нас в Дніпрі ним до недавнього часу був Драміком. Він носив «почесне» ім'я російського письменника Максима Горького, і саме цим ім'ям старше покоління містян досі величає театр. У спробі відхреститися від проросійського минулого з Чеховим на сцені та заявити про нову ідентичність, до відкриття ювілейного 100-го театрального сезону Драміком презентував виставу «Квач» за мотивами «Мини Мазайло» Миколи Куліша. Рекламу «Квача» я і бачила тоді на екрані в торговому центрі.
В рамках промоції провели також відкриту дискусію «Якою мовою говорить Дніпро», до якої долучилися філолог, історик, представниця Уповноваженої із захисту державної мови та навіть популярний місцевий фудблогер: говорили про причини мовного вибору, про суржик, про мовне середовище, а також організували форум-театр на тему мовного питання. Словом, Драміком запланував на сезон потужно українізувати себе зсередини, а заразом і усіх дніпрян ззовні.
Перед початком допрем'єрного показу директор-художній керівник Драмікому Сергій Мазаний урочисто доповідає про актуальність сторічної п'єси, переосмислення легенди, сучасну адаптацію твору. А також про «мазайломанію»: щонайменше п'ять вистав за п'єсою Куліша подали на державну ініціативу «Тисячовесна», а з моменту повномасштабного вторгнення «Мину» вже поставили театри Києва, Одеси та Харкова. До речі, режисер «Квача» Дмитро Леончик теж вже долучився до «мазайломанії»: наприкінці 2022-го поставив виставу «Мина. Історія перевертня» у Чернівецькому драмтеатрі.
Назва «Квач» пішла від загубленої, за сюжетом, частини прізвища головного героя, а також від дитячої рухливої гри, в якій потрібно влучити м'ячем у втікача або, наздогнавши, торкнутися рукою, передаючи роль «квача». За жанром вистава вирішена як комедія метаморфоз: глядачам обіцяють, що вони вийдуть з зали – цитую – «трошки іншими людьми».
Як тільки гасне світло, з колонок попереджають про використання мови агресора. Російської у виставі буде значно більше, ніж в оригіналі Куліша, але, всупереч закону «Про забезпечення функціонування української мови як державної», субтитрів чи синхронного перекладу для глядачів не передбачено. Ну, ви зрозуміли, ми ж тут всі кажемо одне одному «Здрасьтє», то нащо нам переклад?
Дія розпочинається в умовному просторі (художник-сценограф – Богдан Поліщук): позаду сцени натягнуто небесне полотно, авансцена рясно буяє червоними квітами, а посеред цього мальовничого пейзажу розташовано білі меблі: по центру – обідній стіл, з боків – книжкова шафа та холодильник. Родина Мазайлів під медитативний нью-ейдж показово мирно снідає бутербродами, повільно намащуючи хліб маслом. «Квач!» – раптом вигукує син Мокій та б'є кулаком по столу. Падають ножі, вимикається лаунж музика – і зразкова сімейна ідилія поступається місцем родинній катастрофі,. Вона зображує не побутову суперечку, а гостру соціально-політичну проблему.
Голова сімейства, Мина Мазайло (актор Олександр Плахтій) – така собі жертва комплексу меншовартості у непримітному сірому костюмчику; йому заважає жити «непрестижне» українське прізвище. Його дружина Лина (акторка Вікторія Рудавська) – консервативно вдягнена пані в олдскульній сукні з комірцем та мереживом. Обоє виглядають як фанати союзного пломбіру за 20 копійок. На їх же боці барикад – донька Рина та її подруга Уля (акторки Олександра Ковальчук та Євгенія Футинець). Одягнені у тенісні сукні зросійщені дівчатка пригають на скакалках та періодично хапають одна одну за груди чи сідниці. Дещо інфантильні, рухливі, сексуалізовані. Натомість їх опонент, культурний, добровільно і не фанатично українізований Мокій (актор Ілля Сазонов) – хто б сумівався – одягнений у вишиванку: доволі примітивне візуальне рішення для демонстрації української самоідентифікації.
Вчителька «правільних проізношеній» російської мови Баронова-Козино (акторка Неллі Масальська), яку наймає Мина, художньо осмислена як Пушкін – чорні кучері, бакенбарди і чоловічий фрак. Хоча її вигляд буквально сходить з обкладинки підручника «Російська література, 5 клас», на заняттях вона практикує з Мазайлом не пушкінську поезію типу «Лукомор’я», а «Сенокос» з оригінальної п’єси. Режисер обіграв також застосування насильницьких методів втручання в культурне українське середовище: коли Мина «гекає», вчителька, для кращого запам’ятовування правил, б’є чоловіка головою об підручник на столі.
Якщо образ Баронової-Козино побудований на карикатурному відтворенні російського культурного авторитету, то поява епатажної персонажки Тьоті Моті (акторка Ілона Соляник) різко переносить метафоричну історію в реальне Дніпро сьогоднішнього дня. Все починається з дрібного жарту: її викликають не телеграмою, а повідомленням в Телеграм, і не з Курську, а прям з Підмосков’я. Позбавити Мокія проукраїнських думок приїжджає збірний образ російської пропагандистки типу Симоньян чи Скабєєвої: вона з’являється в оздобленому георгієвською стрічкою піджаку, з мікрофоном в одній руці та пакетами з валянками в іншій. Проєктором на екран виводять величезну географічну підказку – напис «Дніпро».
Тьотя Мотя крокує між рядів та активно пристає до глядачів з питанням: «Ви відєли, чьто проісходіт у вас на вокзалє?». У мікрофон звучать розгублені відповіді залу: «Там багато циган», «Там усе нормально» і навіть чиєсь «Слава Україні». Втім Мотю хвилює тільки слава пана Петровського, необґрунтовано викресленого з назви міста. «Ви живьотє в Днєпрє? Ви чьто, риби?», – питає вона у родини Мазайлів, роздаючи їм привезені в подарунок валянки.
Розпочинається її монолог – збірка класичних російських наративів про бандерівців, нацистів та малоросів. Продовжуючи перелік жахів, нібито вчинених українцями, Тьотя Мотя викликає на сцену їх свідка – «мальчіка в трусіках». Йдеться про один із найвідоміших фейків російської пропаганди: у липні 2014 року російський «Первый канал» поширив історію про те, що українські військові нібито розіп’яли трирічного хлопчика в Слов’янську. Жодних підтверджень цієї історії не знайшли, а сам сюжет згодом став мемом і показовим прикладом російської дезінформації. На сцені цей пропагандистський привид матеріалізується буквально: двічі протягом вистави глядацькими рядами пробігає актор у самих червоних трусах, супроводжуючи свою появу дивними звуками. Наскільки це сьогодні зчитують глядачі – питання відкрите. Ніхто не сміявся – може, колективно ніяковіли.
Розповідь Тьоті Моті перериває поява дядька Тараса (актор Леонід Русаков): він майже вибиває ногами бокові двері, за якими здіймається хмара диму. Щоправда, замість інтелектуального опонента, здатного відповісти на імперські претензії тьоті Моті, на сцену виходить персонаж у комбінезоні-робі, який нагадує заводського робітника. Такий зовнішній образ досить несподівано контрастує з функцією дядька Тараса в п’єсі Куліша: саме він мав би разом з Мокієм представляти українську позицію в суперечці про мову та національну ідентичність. На цьому перша дія завершується і всі виходять на антракт у передчутті майбутньої ґрунтовної дискусії.
У другій частині «Квач» помітно змінює візуальну форму: мальовничий пейзаж з небесним полотном та квітами зникає за завісою, хоча підстави для зникнення живого й прекрасного були ще в першому акті (перш ніж переповісти родині свій похід до ДРАЦСу, тінь-силует Мини з’являється за полотном із газонокосаркою). Герої розташовуються на стільцях на авансцені, поділившись на дві групки. Мотя, ніби з трибуни, продовжує бомбардувати історіями про штучність, неповноцінність та непрестижність української мови, стверджує, що козаки розмовляли російською, а Гоголь не може належати українській культурі. Останню тезу підхоплює проєкція з написом «Гоголь – не бутерброд» – як відсилка до висловлювання російського опозиціонера Олексія Навального про Крим. Паралельно на завісі періодично з’являється проекція перевернутого «Лебединого озера», а сама Мотя час від часу відходить від стільців і стає біля них, наче біля балетного станка, імітуючи репетицію.
У цьому протистоянні виникає, однак, небезпечний дисбаланс: на тлі українських персонажів Тьотя Мотя виглядає переконливішою. На її тези група Мокія та його однодумців відповідає не контраргументами, а піснями: звучать, зокрема, «Моя Україна з горя почорніла», «Лебеді» на слова Михайла Драй-Хмари, «Космос» Миколи Зерова. Вона їм слово – вони їй пісню. Українські герої називають Тьотю Мотю пропагандисткою та запроданкою, проте самих звинувачень недостатньо, щоб спростувати її твердження. До того ж зв’язок між піснями й предметом суперечки залишається незрозумілим: чому саме ці твори мають пояснювати українську позицію? І як вони відповідають на закиди Моті? Тим часом російськомовні персонажі демонстративно затуляють вуха, відмовляючись слухати. У результаті замість зіткнення аргументів маємо два паралельні монологи: Тьотя Мотя озвучує пропагандистські тези, а її опоненти відповідають музичними номерами, не наближаючи глядача до розуміння того, що саме вони могли б їй заперечити. І це особливо прикро з огляду на те, що серед глядачів можуть бути й ті, хто досі звично каже «Здрасьтє» у відділенні Укрпошти. Ті, хто прийшли заради метаморфоз.
Драміком окремо наголошував на тому, що в їхній адаптації відмовилися від «застарілих сюжетних ліній» – комсомольців з оригінальної п’єси. Проте їх вилучення не робить конфлікт автоматично сучасним: на місці комсомольців мала б з’явитися інша соціальна група, здатна виразити настрої й суперечності сьогоднішнього суспільства. Наприклад, молодь з картонками – сучасна рушійна сила, що вміє перетворити протест на видимий громадянський жест. Натомість друзі Мокія постають передусім як музиканти з барабаном і гітарою. Такий вибір міг би бути промовистим, якби музика визначала їхню позицію, спосіб спротиву чи об’єднання. Але вистава не пояснює, чому саме музиканти стають голосом української молоді й що цей образ говорить про сучасність. У результаті відмова від комсомольців залишається радше формальною зміною, ніж переосмисленням того, хто сьогодні здатен діяти й впливати на суспільство.
Заради справедливості варто згадати, що Тьотя Мотя теж демонструє вокальні таланти – наспівує, розвалившись на стільці, «Матушка-земля». Ну от, а я ще жахалася «Сєдої ночі» – виходить, могли на пляжі увімкнути і щось погірше. Тьотя Мотя й далі просуває знайомі російські наративи: закликає помирити батька із сином, брата із сестрою, відновити родинну злагоду попри всі суперечності. Та спроби примирення не мають успіху. Коли ж більшість зрештою голосує за зміну прізвища Мини, на проєкторі з’являється цілий перелік варіантів нового, зросійщеного прізвища. У цій грі знаходиться місце й для локального жарту: серед пропозицій на кілька секунд з’являється «Мазаний» – прозорий натяк на прізвище директора театру. Тьотя Мотя знову спускається до глядачів, пропонуючи їм обрати найкращий варіант. Із зали лунають відповіді «Залишити як є» та «Квач» – проте кого там, на болотах, цікавить, чого хоче народ? Обирають все одно «Мазєнін». Ілюзія вибору у всій її красі.
Дядько Тарас, який прагнув зберегти хоча б головний корінь прізвища, усвідомлює свою помилку надто пізно. Задоволена Мотя вирушає додому разом із «мальчіком в трусіках». Після цього відкривають завісу: від колишнього майже райського простору не залишилося й сліду. Світло гасне, на столі замість їжі з’являється горілка, а телевізор беззвучно транслює виступи Тьоті Моті. Родина новоспечених Мазєніних святкує перемогу: персонажі, перевдягенні в однакові спортивні костюми, розпивають горілку з гранованих склянок, а потім один за одним завмирають, ніби у (вічному?) сні, просто на столі. На авансцені самотньо сидить нажаханий Мокій, спостерігаючи за тим, як його родина остаточно піддається чужому впливу.
Дещо важливе я приберегла наостанок – центральну постать персонажки Улі, єдиної героїні, хто насправді переживає внутрішні зміни. Теоретично саме вона уособлює відкритих до метаморфоз глядачів, які мають вислухати аргументи обох груп та зайняти якусь з запропонованих позицій. На початку Уля цілком розділяє погляди зросійщеної подруги, проте згодом, здається, закохується в Мокія, а разом із почуттям в неї нібито прокидається й зацікавлення українським. Щоправда, що саме приваблює її в Мокії, залишається загадкою. Тридцять українських синонімів до слова «говорити», про які він їй розповідає? Виконання пісні «Стожари», під час якого Мокій підпускає дівчину до мікрофона? Парне замкнення в шафі з українською книгою в зубах? Чи комплімент рожевим панчохам – хоча насправді вона одягнена в білі? Ці епізоди могли б стати початком історії про поступове відкриття іншої культури, але вистава не вибудовує між ними виразного причинно-наслідкового зв’язку. Історія кохання фактично винесена за куліси, подалі від глядацьких очей. Виходить, театр диктує ідею, що любов може стати інструментом лагідної українізації, але ніякої любові не демонструє.
Тому Уля постійно опиняється між двома таборами, ніби не може остаточно визначитися, до кого належить: то взуває валянок і комічно зображає судоми, то долучається до українізованого співочого оточення Мокія, щоб пограти на барабані. Її вагання могли б бути промовистим образом людини, яка виросла в російськомовному середовищі й лише починає переосмислювати власну ідентичність. Однак для цього необхідно показати не тільки зовнішні коливання, а й сам процес та причини внутрішніх зміни. У найгостріший момент, коли родина голосує за зміну прізвища Мини, Уля взагалі тікає, так і не віддавши нікому свого голосу.
У фіналі Уля все ж повертається до самотнього Мокія, читає йому вірш Ліни Костенко «Моя любове! Я перед тобою…», після чого герої цілуються та залишають сцену. Вже пустили сльозу? Рано! Опускається завіса, а на екран виводять відео-епілог: пара сидить в дніпровському парку, а навколо бігають діти у вишиванках та радісно вигукують «Квач!». Так вистава пропонує власну версію щасливого майбутнього: Мокій та Уля разом, а українська мова та культура передані наступному поколінню.
Головне питання – яким чином ми маємо побудувати це щасливе майбутнє? Якщо відповідь вистави полягає в тому, що любов здатна змінити людину, то історія Улі в цьому контексті потребувала значно переконливішого розвитку. Якщо ж ідеться про силу української культури, то появи вишиванок, знайомих пісень і дитячих вигуків виявилось замало – імперські наративи все одно перемогли, забравши з собою більшість. Сьогодні нікому вже не треба пояснювати, що росіяни погані – вони самостійно щодня й щоночі нагадують нам про це. Натомість українським персонажам на сцені бракує не правильних гасел, а розуміння: як протистояти наративам? Як аргументувати власну позицію? Як переконувати тих, хто ще вагається? Фінальна ідилія з україномовними дітьми пропонує бажаний результат, але оминає шлях до нього, тому залишається лише штучною пласкою проекцією, далекою від реальності.
Попри претензію на розмову про сучасний Дніпро, вистава майже не торкається війни, що визначає сьогоднішнє українське життя. Вона говорить до глядача мовою актуальних мемів і впізнаваних пропагандистських образів, проте за цими відсилками не постає ширшого осмислення того, як війна змінила мовне питання, культурну самоідентифікацію та саме сприйняття російського впливу в Україні. Ба більше, приїзд Тьоті Моті з Підмосков’я в умовах повномасштабної війни потребував би хоча б мінімального сценічного пояснення: як вона опинилася в Дніпрі? Яка халатність прикордонників робить її присутність можливою? Чому працівники ДРАЦСу заоохчують зміну прізвища? Куди звернутись з цього приводу – на гарячу лінію СБУ?
Звісно, вистава не зобов’язана перетворюватися на документальну хроніку сьогодення, на лекцію про мову чи урок з літератури. Однак, запозичуючи образи з актуальної реальності, вона неминуче вступає з цією реальністю в діалог. І коли війна залишається майже за межами сценічного світу, сучасність «Квача» згортається до набору впізнаваних маркерів, приколів та попкультурних символів, оминаючи осмислення досвіду, який за ними стоїть.
Ми з Драмікомом грали у квача – і я програла: мені в голову прилетіло м’ячем, я впала та потрапила у всесвіт переконливої російської пропаганди, з якої не змогла вибратись. Десь здалеку щось кричали діти у вишиванках, але я їх не чула. Мені заклало вуха реміксом «Сєдої ночі» та «Матушки-землі».
Читайте такожЯкий театр краще: той, що збирає аншлаги, чи той, що вирощує митців?