Часопис «Нова Україна» — штаб української думки
Прага, 1922 рік. Дзвін трамваїв, цокання кінних екіпажів, яких з гудками й гулом обганяють автомобілі різних моделей. У цю атмосферу несміливо увійшло видання, набране простим шрифтом на недорогому папері. Це був часопис «Нова Україна», створений і редагований відомим на той час емігрантом з України Микитою Шаповалом і його однодумцями.
Часопис розповсюджуватимуть серед української громади, він її об’єднуватиме.
У вступній статті першого номеру йшлося:
«Факт всевинищуючої руїни змушує українських громадян з особливою повагою поставити питання: а що ж буде далі? Як не допустити український народ до духовної і фізичної смерти?
Відповідь на це є тільки одна. Від духовного і фізичного голоду не врятує Україну жадна Европа… Висновок з цього також єдиний: український народ мусить рятуватися своїми силами. Коли цього не буде, він вигине з голоду, залишивши порожнє місце для народів більш здатних до самоохорони.
Шукаючи порятунку, українське громадянство в першу чергу повинно всі свої зусилля направити на боротьбу з духовним і фізичним голодом, на працю по витворенню і виробленню духовних та матеріяльних скарбів».
Часопис «Нова Україна» виходив у Празі в 1922–1928 роках і став провідним українознавчим у Чехословаччині й загалом в українській політичній еміграції 1920-х років у Європі.
«Після поразки Української революції 1917–1921 років українцям треба було відповісти на питання, яке, можливо, було важчим за боротьбу: що робити, коли державу втрачено? — коментує Оксана Супронюк, кандидат філологічних наук, старший науковий співробітник відділу зарубіжної україніки Інституту книгознавства Національної бібліотеки України ім. В.І. Вернадського. — Армія розбита, політичні сили розпорошені, Україна знову під російською владою. Здавалося б, залишилося лише зберігати пам’ять про поразку. Але празькі інтелектуали обрали інший шлях: вони почали думати, якою має бути Україна після поразки і що треба зробити вже сьогодні, щоб вона могла відродитися завтра».
Науковиця пояснює, що це був не просто еміграційний часопис — радше «штаб української думки».
Навколо журналу гуртувалися Микита Шаповал, Никифор Григоріїв, Борис Мартос, Іван Паливода, Володимир Винниченко, інші українські діячі. Вони сперечалися про політику, суспільний лад, причини поразки визвольних змагань, але дуже швидко виходили за межі політичних дискусій.
«”Нова Україна” говорить напрочуд сучасно. Її автори розуміли: державність починається не з кабінетів і навіть не з кордонів. Вона починається зі школи, книжки, мови, науки, історичної пам’яті — з людини, яка усвідомлює себе українцем», — додає пані Оксана.
Тогочасна Прага, за її словами, була інтелектуальним тилом для українців — там еміграція отримала можливість робити те, що дедалі важче було робити в радянській Україні: вільно думати, сперечатися, досліджувати, видавати, планувати майбутнє. У радянській Україні ще розвивалися наука, книгознавство, діяли культурні установи. Але водночас уже наростали цензура, заборони й переслідування.
Часопис уважно фіксував цей процес, зокрема, обмеження української книги, переслідування культурних діячів, звуження українського культурного простору.
Клементінум і «Нова Україна»
Клементінум, центр Праги. Історія цього унікального історичного комплексу будівель сягає XI століття. Від 1781 року тут працює Національна бібліотека. Її барокова зала дивує розкішним інтер’єром.
У фондах Слов’янської бібліотеки Національної бібліотеки Чехії зберігають і велику колекцію періодики української еміграції, зокрема, часопис «Нова Україна». Примірники показує Анна Хлєбіна, співробітниця бібліотеки.
«Тут багато публікувалися Ольга Кобилянська, Олександр Олесь, Володимир Винниченко. Я сказала б, що вся інтелектуальна еліта вважала престижним мати публікацію в часописі “Нова Україна”. Тут були погляди на те, як будувати майбутнє й були дискусії навколо сучасності. А потім були ще листи від читачів, які теж писали свої питання, реагували на публікації», — каже Анна, гортаючи сторінки видання.
Це видання було тоді майданчиком для обговорення візій майбутнього.
Чому це все знову актуальне?
«Мабуть тому, що, читаючи цей часопис через сто років, ми раптом упізнаємо власну епоху, — розмірковує Оксана Супронюк з Бібліотеки ім. Вернадського. — Знову війна. Знову Росія заперечує право України на самостійне історичне існування. Знову культура, мова, освіта, інформація, книжка стають полем боротьби.
Але найбільше мене вражає інше. Вони не знали, коли Україна знову стане незалежною. Можливо, багато хто з них не сподівався побачити це за свого життя. І все ж вони діяли так, ніби Україна неодмінно буде. Вони видавали книжки. Створювали бібліотеки. Писали історію. Виховували молодь. Збирали бібліографію. Дискутували про майбутній державний лад. Тобто вони не просто очікували історичного шансу — вони готували до нього Україну».
На думку пані Оксани, головний урок, який можемо взяти з цього часопису: якщо зберігаються мова, культура, книжка, пам’ять, наука і здатність мислити про майбутнє — історія не закінчена.
«Тому "Нову Україну" варто читати сьогодні не для того, щоб знайти в ній готові рецепти. А для того, щоб побачити: у найтемніший момент українці вже вміли робити найважливіше — не тільки боротися за Україну, а й думати про Україну, якої ще не було. І саме так, зрештою, починається держава».
Якою саме бачили майбутню Україну автори часопису?
Ось як про це вони заявили в першому числі:
«Ми визнаємо необхідним, щоб українське громадянство, де воно не було б, на Україні чи за кордоном, негайно стало до будівничої культурної та господарської праці, не оглядаючись на поміч з боку.
Українське громадянство на Україні мусить всі свої сили згуртувати для праці по самоохороні від духовного й фізичного голоду, а українська еміґрація повинна використовувати своє невільне перебування за кордоном не тільки для збагнення освіти й досвіду лише на той час “як настане заспокоєння, зміна і т. п.”, а й для того, щоб уже зараз, сьогодні робити певні реальні кроки по відновленню господарського і культурного життя України, шукати форми й засобів негайного порятунку українського народу від духовного і фізичного голоду, використовуючи для того всі можливі форми і всі свої зв’язки з европейськими народами».
На думку Анни Хлєбіної, порівнювати тодішню й сучасну еміграцію неправильно, адже вони різні: серед нинішніх емігрантів більшість складають жінки з дітьми, біженці з окупованих територій, інші.
«І задачі в еміграції міжвоєнної і зараз взагалі відрізняються як на особистому рівні, так і на глобальному рівні. Тож усе, що може зробити для себе сучасна еміграція — це зробити висновки. Вивчати мову країни, в якій людина живе. Вживатися в середовище, цікавитися, не триматися лише разом за будь-яку ціну, тому що це призводить до ізоляції».
Анна дбайливо кладе часопис, щоб віднести до бібліотечних сховищ.
А я думаю про те, що ж, зрештою, залишив він для нас після 100 років.