«В перші дні й тижні Великої війни — після широкомасштабної навали московських орд на Україну в лютому 2022 року — мене, як колишнього посла у Великій Британії, декілька разів запитували тележурналісти: а поясніть, будь ласка, чому нас так активно підтримують саме англійці? Я тоді давав чесні і об’єктивні, на мою думку, загальні відповіді, — в межах свого практичного дипломатичного досвіду і знання предмета, — але не завжди повні. Один важливий для розуміння «чому саме англійці» нюанс я тоді свідомо оминав у своїх публічних коментарях, керуючись правилом політкоректності, а також правилом «менше прізвищ», особливо стосовно чинних глав держав та урядів. Тепер з’явилася непогана нагода, щоб той нюанс витягнути в публічну площину і прямо сказати: нам до певної міри пощастило, що на чолі Уряду Її Величності тоді стояв Боріс Джонсон.
Це ім’я сьогодні, мабуть, відоме кожному українцю. Воно гарненько і набагато краще відоме, звичайно, і кожному британцю, але трохи з іншого боку: постать Боріса Джонсона у сучасній британській політичній історії є неоднозначною і досі викликає жваві дискусії. Тому я дещо хвилювався, коли отримав пропозицію скласти передмову до українського видання останньої книги його спогадів, яку тримаєте зараз в руках: а коли щось напишеться не те, чого очікує читач, — адже у більшості наших співгромадян уже, мабуть, склався в уяві свій образ несамовитого красномовного білявого англійця, який сновигає між Лондоном та Києвом у часи нової великої війни в Європі і не жалкує влучних, інколи уїдливих виразів, щоб донести до світової аудиторії палкий заклик надати всіляку можливу допомогу жертві неспровокованої агресії, а до української — запевнення у беззастережній підтримці з боку Великої Британії.
Користуючись словами одного з його найзнаменитіших попередників, політична та інша підтримка Б. Джонсоном України напередодні та в перші тижні великої московської навали — в наших, та й не тільки наших, очах — може й насправді його finest hour («зоряний час»). Втім, віддавши належне цій дійсно надзвичайно яскравій сторінці його життєпису, мусимо розуміти, що той Джонсон, якого ми в Україні запам’ятали — то, принаймні для англійської та ширшої світової аудиторії, далеко не весь Александер Боріс де Феффел-Джонсон, адже саме так звучить його повне ім’я, яке він зі своїх студентських часів скоротив до зручнішого варіанту.
Народжений у місті Нью-Йорк (США) від англійських батьків — студента Колумбійського університету та художниці, представник так званого вищого середнього класу, який отримав класичну гуманітарну освіту в коледжах Ітон та Бейліол (Оксфордський університет), знавець латини і древньої історії та філософії, досить яскрава особистість у студентському середовищі: активіст, певний час навіть секретар Оксфордської унії, епатажний журналіст із добре розвинутим почуттям гумору, потім автор кількох книжок — це лише неповний перелік відомих фактів з молодих років життя Боріса Джонсона.
Такий набір, за англійською традицією, вже в його студентські часи вказував на достойний потенціал і непогані перспективи кар’єри в обраній галузі. Джонсон пішов спочатку за обраним фахом: робота в традиційно консервативній національній газеті Daily Telegraph, самостійна роль у часописі Spectator, тележурналістика; ну, а далі вже політика.
Можуть спитати, а навіщо Джонсонові — вже досить помітному і популярному журналістові — було йти в політику? Питання загалом, мабуть, радше риторичне, але важливіше, як на мене, інше питання: чи можна було на основі вищенаведеного переліку біографічних відомостей майбутньому виборцю Джонсона робити висновки про його «політичну особистість», якщо вже такий напрямок діяльності він вирішив обрати? Адже, кажуть люди, якщо йдеш в політику, то потрапляєш під «публічний прожектор» і вже не сховаєшся, будь до цього готовий. Складне питання, яке у цьому випадку якщо і має субстантивно-позитивну відповідь, то хіба тільки у першому наближенні: з таким біографічним набором і англійці не важко було здогадатися, що шлях Джонсона у політику проходитиме саме через Консервативну партію. Так воно, власне, і сталося, тож оця нинішня його остання за часом, солідна за об’ємом і насиченістю першоджерельною інформацією книжка спогадів, зрозуміло, автобіографічна, мабуть, є найповнішою спробою дати повну авторську (зараз би сказали «ексклюзивну») відповідь на питання: хто ж ви, містере Джонсоне?
Не про все, звичайно, пише автор — щоб вийшов його особистий «Фул Монті». Але глибоку, потужну і досить зрозумілу та вправно сформульовану відповідь — все-таки Джонсон передусім є гарним фаховим журналістом і письменником-публіцистом — вона дає, тому без зайвих упереджень рекомендуватиму це видання найширшому колу українських читачів.
Адже автор книги вже став частиною сучасної історії України, до того ж найдраматичніших її сторінок. Навіть політичні противники і несимпатики Джонсона віддають належне майстерності автора у написанні цього своєрідного «свіжого мемуару» і, не забуваючи покпинити колишнього прем’єр-міністра за його витівки, все ж таки відгукуються напрочуд позитивно щодо самої книжки.
Мені особисто не довелося зустрічатися і спілкуватися з Борісом Джонсоном. Можливо, побіжно бачилися і знайомилися на якихось протокольних учтах — здається, саме він був поруч з літньою вже Марґарет Тетчер під час одного з її останніх публічних заходів, у ході якого я таки був представлений «залізній леді» як український посол, але в пам’яті це знайомство не відклалося.
Останні два роки моєї роботи в Англії Боріс Джонсон уже був надзвичайно публічною особою і працював обраним керівником мерії Великого Лондона (не плутати з посадою мера лондонського Сіті, це зараз радше протокольна посада), несподівано перемігши на виборах у 2008 році, здавалося б, невтопного лейбориста Кена Лівінгстона — першого і водночас вже нібито майже «вічного» мера Лондона. Ці вибори наробили тоді шуму в політичній і комунальній пресі. Пам’ятаю, що національні газети — як симпатики лейбористів, так і консерваторів, а також місцева преса та телемедійники — довго коментували «незвичайний» вибір лондонців: за всіма традиційними показниками, як-от освіта, професійні фах і досвід, деяка ексцентричність та навіть екстравагантність тощо, Джонсон не зовсім вписувався в образ «класичного мера» (кожен з тридцяти двох адміністративних районів міста Лондона має свого мера, у деяких мера обирають прямими виборами), був ну майже повною протилежністю за психотипом свого ним самим же битого на виборах попередника. Один з моїх досвідчених у місцевій політиці англійських співрозмовників тоді прохопився у куртуазній бесіді на цю тему: побачите, це не просто так, він, мабуть, готується бути прем’єр-міністром!
Мені, як тимчасовому резиденту Лондона, звільненого від сплати місцевих податків через дипломатичний статус, але «достатньо резиденту», щоб мати формальне право голосу у місцевих виборах (за традицією, іноземні дипломати в Англії не голосують на таких виборах, зберігаючи прихильний нейтралітет до всіх висуванців, робота така), це питання було цікавим не тільки з погляду перспектив покращення комунальних умов життя у великому метрополісі, але й для глибшого розуміння внутрішніх механізмів досить складної британської політичної системи, яка, попри цю складність, по суті, є достатньо простою і, на моє переконання, однією з найбільш дієвих і функціональних у світі. Чи ця дієвість та функціональність залежить від фактора особистості, такої, наприклад, нестандартної як Джонсон? Питання, до речі, не тільки для британців, воно із загальної історичної філософії, а в цьому випадку е й має дуже цікаве практичне наповнення. Гадаю, для українських читачів, особливо мешканців великих міст, становитимуть предметний інтерес ті сторінки спогадів, які присвячені справам Великого Лондона — як завжди, автор не шкодує красномовства і дотепності у змалюванні, здавалося б, ну зовсім уже буденних речей, пов’язаних з управлінням міським господарством: не слід забувати, що до 2000 року посади мера Великого Лондона взагалі не існувало, тобто загальними для міста-дев’ятимільйонника «хазяйськими справами» ніхто цілеспрямовано не займався. Адміністративний будинок цієї Greater London Authority є суперсучасною будівлею, розташованою в «лейбористському» Іст-Енді за межами того, що традиційно вважається історичним центром міста (хоча на предмет того, де у них «історичний центр», у лондонців цілком можуть бути досить різні погляди), доволі далеченько від імпозантної класичної будівлі мерії лондонського Сіті. Боріс Джонсон став лише другим після Лівінгстона обраним мером цього величезного і надзвичайно складного міста з дійсно багатющою історією, тому його практичний досвід може стати в пригоді і українським градоначальникам, адже у нас більше міст-мільйонників, ніж в «старій добрій Англії».
Безумовно, цікавими і, мабуть, ключовими для автора та відповідно — для розуміння читачем «політичної особистості» оповідача — є ті сторінки книги, на яких автор описує свою мотивацію та підходи до непересічної політичної події в історії сучасної Британії — так званого Брекзиту, тобто підготовки і втілення рішення про вихід Сполученого Королівства з Європейської Унії. Власне, з цього він одразу й починає свої спогади, а спеціально присвячений цій темі окремий розділ називає досить промовисто: «Зізнання євроскептика».
Багато політичних коментаторів, як британських, так і світових, схильні покладати основну відповідальність за цей неоднозначний крок — припинення членства Великої Британії в Євроунії — саме на Боріса Джонсона. Як випливає із «зізнань євроскептика», власноруч ним написаних і включених у цю книгу, ці коментатори мають достатньо підстав для таких тверджень. Оцінки політичної мудрості рішення про Брекзит досі полярні, причому навіть всередині його власної Консервативної партії. Він, власне, цього й не приховує, згадуючи імена, політичні баталії, курйозні та сумні випадки — адже тема надзвичайної ваги не тільки для підданих Британської Корони, для всієї Європи, та й набагато ширше — я саме працював у Японії, коли майже кожного дня на зустрічах у Токіо мені як європейцю місцеві політики і журналісти ставили питання про Брекзит та його можливі наслідки для глобальних міжнародних відносин. Але немає сумніву, що багатьом державним бюрократам, і не тільки європейським, викладений Джонсоном у цих спогадах його особистий погляд на проблему може стати дуже корисним, адже йдеться, зокрема, провіковічний пошук оптимальної моделі державного управління (хай і в сучасних умовах функціонування безлічі «наднаціональних» міжнародних організацій), який з давніх-давен привертав увагу не тільки державних мужів і політиків, але й знаменитих філософів та істориків — навіть у Геродота можемо знайти елементи «порівняльного аналізу» політичних систем Афін та Спарти. Питання дійсно старе, має довгу історію і практику застосування, але досі дискусійне. У випадку Брекзиту йдеться, звичайно, не тільки про систему державного управління, — адже всі члени Євроунії — це представницькі демократії, іншого не може бути, — а про ширшу проблему, як бачимо в «євроскептичній» аргументації Джонсона. Мова, зокрема, і про ефективність т. зв. «міжнародної бюрократії», надзвичайно актуальну тему останніх років. Як дипломат, який має досвід практичної роботи у різних міжнародних організаціях, — як універсальних, так і регіональних, — готовий зізнатися, що низка думок на цю тему автора спогадів вартують найретельнішої уваги. Крім того, в аргументації Джонсона «проти брюссельських правил» для щоденного життя вільного британця відлунює дилема примату міжнародного права над національним. Питання теж доволі складне, правники і політики мають різні погляди на практику його застосування — залежно від традицій та «політичної географії». Тому немає сумніву, що погляд на проблему Брекзиту із самої середини табору кампанії «Виходимо» має самодостатню цінність не просто як цікавий історичний матеріал. Та й взагалі, навряд чи можна — враховуючи безумовний літературний та публіцистичний талант Боріса Джонсона — знайти кращий приклад системно і соковито викладеної позиції євроскептика, який при тому лишається повним європейцем за духом, вихованням і загальним світоглядом. Коли читав ці аргументовано запальні євроскептичні сторінки у Джонсона, мимоволі пригадував старий британський жарт про двох джентльменів, які прогулювалися зранку поблизу білих скель Дувра та, помітивши густий туман над Англійським каналом (у нас чомусь краще відома назва Ла-Манш), вступили у діалог «про погоду»:
— Дивіться, сер, який щільний туман над Каналом — взагалі нічого не видно!
— Так, сер, континент геть ізольовано!
Мені особисто, гортаючи відповідні сторінки, цікаво було прослідкувати за еволюцією поглядів Боріса Джонсона на проблему змін клімату. Якраз саме під час мого відрядження до Лондона британська громадська думка, яка традиційно є загалом досить консервативною і звикла спочатку вислуховувати думку визнаних експертів, а потім вже формувати ставлення до проблеми, отримала серйозний аргумент на тему кліматичних змін: публічне висловлювання на цю тему одного з найавторитетніших і найвідоміших у світі англійських натуралістів сера Девіда Аттенборо. Як писали деякі коментатори, ну якщо вже Девід Аттенборо таке сказав, значить так воно і є. Це мене тоді вразило як приклад бездоганної фахової репутації, сила якої може мати реальний політичний вплив.
Ця та інші важливі загальнолюдські теми знайшли відображення на сторінках книги, присвячених діяльності Боріса Джонсона на посаді міністра закордонних справ в уряді Терези Мей. Цікавий нюанс для глибшого розуміння британської політичної системи: прем’єр-міністерка запросила свого не-однодумця з питання Брекзиту очолити саме це надважливе міністерство, яке й мало довести справу виходу з Євроунії до офіційного завершення.
Зрозуміло, втім, що найприскіпливішу увагу українського читача привернуть ті сторінки книги, які присвячені подіям кінця 2021 — початку 2022 року.
Я пригадую, що в місяці і тижні, що передували повномасштабному російському вторгненню, кілька старих знайомих і друзів — журналісти, міжнародні аналітики, навіть професійні політики — періодично зверталися до мене з питанням «Чи нападе Путін?». Я відповідав стандартно: він вже напав ще у 2014 році, якщо хтось не помітив, причому це не «Путін напав», а — зберігаючи належну термінологічну коректність — слід казати: «вчинено акт неспровокованої агресії одним із постійних членів Ради Безпеки ООН під назвою Російська Федерація», і тепер може йтися про розширення масштабів агресії, але нині Збройні сили України значно краще підготовлені до такої евентуальності. Наелектризована атмосфера і серйозна напруга у пошуках адекватних відповідей на питання та вироблення відповідної політики перед загрозою великого вторгнення повною мірою відчувається і на сторінках книги Боріса Джонсона. Не буду переповідати чи коментувати деталі, хай читач сам зазирне у наше недалеке минуле, відчує його з позиції добре поінформованого і підготовленого дружнього до нас представника англійського «вищого середнього класу». Але одну розлогу цитату все ж використаю трохи нижче, вона промовиста і багато пояснює в контексті того питання від наших тележурналістів («Чому Британія?»), про яке я згадував на початку цих нотаток. Не приховуватиму, у своїх власних публічних коментарях я тоді використовував майже ті самі слова. Але про це трохи пізніше.
Так збіглося, що саме у переддень першої у 2022 році поїздки Боріса Джонсона в Україну — за кілька тижнів до широкомасштабного вторгнення — я мав нагоду вітати в Києві мого старого доброго друга, колишнього члена британського парламенту від Лейбористської партії і колишнього голову парламентської групи дружби з Україною йоркширця Джона Ґроґана. Джон зацікавився нами через те, що в його виборчому окрузі була досить активна українська громада, але він ніколи тут не бував, тому мені свого часу довелося організовувати йому своєрідний «ознайомчий візит», з якого Джон повернувся дуже задоволений і по-доброму вражений якістю української кухні та українського пива (він тоді ще одночасно очолював всепарламентську групу підтримки пивоварів і пабів — як британської соціокультурної традиції). Потім він неодноразово бував в Україні, зокрема за спеціальним дорученням свого Уряду як офіційний представник Британії на відзначенні роковин Голодомору, і досі має активний інтерес до наших справ.
Коли ми зустрілися в безлюдному вестибюлі готелю «Дніпро» в останні дні січня 2022 року, Джон жартома і «по секрету» повідомив, що приїхав належно підготувати та прослідкувати на місці за перебігом неоголошеного ще візиту свого прем’єр-міністра — цей візит 1 лютого Джонсон описує у своїх спогадах. І хоч Джон Ґроґан лейборист, а Боріс Джонсон — консерватор, мені було зрозуміло, що у британців у такі часи партійні розбіжності відходять на другий план: переможець повоєнних виборів влітку 1945 року лейборист Клемент Еттлі (за уїдливим висловом свого консервативного прем’єр-міністра, «дуже скромна особистість, і зрозуміло чому») всю війну пропрацював в очолюваному консерватором Вінстоном Черчиллем уряді національної єдності. Британці — єдина нація, яка пройшла всю Другу світову у переможному таборі з першого до останнього дня, вони краще за інших розуміють, коли у світі починає «тхнути смаженим», забувають про партійність і роблять належні висновки. Коли у 2014 році росіяни вдерлися до Криму і розпочали вторгнення на Донбасі, це був нині Його Величність Король, а тоді ще Принц Вельський Чарльз, який в близькому колі прокоментував події так, щоб це почули і в британській пресі: «Гітлер робив те саме». З такою оцінкою важко сперечатися, та й нема потреби, бо вона є дійсно об’єктивною і зовсім вже по-королівськи «позапартійною». Коли у 2008 році росіяни вдерлися в Грузію, я на власному досвіді пересвідчився у тому, що британці мають загальнонаціональний консенсус із таких питань: виявився одним з небагатьох чинних послів, які «чомусь» залишилися на роботі в спекотному серпневому Лондоні у «мертвий політичний сезон» — всі у відпустках або на Олімпіаді. Тоді протягом першого ж дня після московської інвазії в Грузію мене по черзі знайшли і урядовці, — уряд був лейбористським, — і консервативна опозиція, з абсолютно однаковим здивованим коментарем «О, та ви в Лондоні, як це добре!» і абсолютно однаковими «консультаційними питаннями дня»: «Що нам в Британії треба робити зараз, чи не загрожує ця ситуація власне самій Україні, чи можливе російське вторгнення у вашу країну, чи не потребуєте ви допомоги?».
Я відчував, що Джон Ґроґан у кінці січня 2022 року приїхав в Україну не просто зустрітися «як колись по старій дружбі» і потеревенити за життя. Розмова в незвично тихому і напруженому зимовому Києві крутилася навколо тем, які хвилювали тоді всіх: чи можна запобігти широкомасштабному вторгненню? Чи зможете ви чинити реальний спротив? А що ти робитимеш, якщо вони раптом дійдуть до Києва? Настрій в мене тоді був, звичайно, не дуже, але, повідомивши йоркширському другові, що не збираюся нікуди тікати з Києва, бо не вірю у можливість захопити моє місто військовими засобами, я використав увесь свій наявний аргументаційний потенціал, щоб донести до співрозмовника одну єдину думку — до речі, майже ту саму, що її сформулював на спеціальній закритій нараді з британським прем’єр-міністром Джонсоном 17 лютого знаний англійський військовий історик і гуру стратегічних студій з лондонського Кінгз-Коледжу Лоуренс Фрідман: якщо Путін все ж таки здійснить великий напад, це буде його самовбивчою помилкою (Фрідман, як ми дізнаємося з мемуарів Боріса Джонсона, використав потужніший термін: «катастрофою для Путіна»). Джон, зі свого боку, запевнив мене, що з питання підтримки української сторони в Британії є і буде загальнонаціональний консенсус.
Повертаючись до обіцяної цитати, наведу повністю ті рядки Боріса Джонсона з розділу «Битва за Київ», якими він пояснює, чому Велика Британія, прем’єр-міністром якої він тоді працював, одразу обрала чітку і недвозначну позицію безумовної підтримки України:
«Я відчував, що моїм завданням — позаяк Велика Британія підписала Будапештський меморандум — було забезпечити глобальну підтримку, і в мене не було вагань, що саме треба було робити. Ніколи ще мій досвід роботи у сфері міжнародних відносин не стикався з питанням такої маніхейської простоти і ясності.
Вибір між Україною та Путіним був вибором між Правдою і Кривдою, між Добром і Злом, і якщо я й був несамовито гучноголосий під час тих перших зустрічей, — Групи Семи, НАТО та інших структур, — це було тому, що я не мав сумнівів у своїй правоті, а ситуація була кричуще небезпечною».
Як колись його великий однопартієць і попередник в кріслі британського прем’єр-міністра Черчилль, Боріс Джонсон (який, показово, є автором книги «Фактор Черчилля») поставив свої здібності вправного й інколи «гучноголосого» оратора на службу добрій справі: допомоги силам Світла проти сил Темряви. І його персональна вправність в ораторському мистецтві — зараз можемо це сказати — цілком очевидно відіграла важливу роль у тому, що міжнародна підтримка України в ті перші тижні й місяці склалася набагато швидше, ніж багато хто — зокрема в Москві — міг очікувати. Саме тому, повторюся, нам до певної міри пощастило, що в лютому 2022 року головний кабінет на Даунінг-стріт, 10 займав саме Боріс Джонсон.
* * *
Ці рядки пишуться у березні 2025 року в Києві, кілька тижнів як минула сумна дата одинадцятих роковин війни і третіх роковин повномасштабного російського вторгнення в Україну.
Пишуться в тій самій оселі, де шибки досі заліплені навхрест скотчем для захисту від вибухової хвилі. Ми не планували виїжджати з міста навіть у перші страшні дні великої навали, натомість зміцнювали барикаду на найближчому перехресті.
А коли я вирахував, що до наших околиць запросто долітає снаряд з ворожих «Градів», які стояли під Бучею, — зовсім близько, — то визначив найбезпечніші куточки в помешканні, де краще сховатися, щоб уникнути уламків у разі влучання в будинок чи прямо у вікно.
Своїм друзям і знайомим протягом цих трьох київських років з постійними авіатривогами, «прильотами» ворожого смертоносного мотлоху «десь поруч» і, відповідно, жертвами серед мирного населення, я часто озвучую одну й ту саму думку:лондонці в роки Другої світової війни пережили значно гіршу ситуацію з авіанальотами нацистських бомбардувальників, а потім і ракет ФАУ. Майже третина житлового фонду Великого Лондона була зруйнована, кількість жертв серед цивільного населення міста не йде в порівняння з нашими цифрами.
Але британці билися і працювали на перемогу попри руйнування, смерті рідних і близьких, щоденні загрози життю і раціонування продуктів першої потреби. Вони були єдині у тому розумінні, що гітлерівська нацистська чума, яка захопила майже всю Європу, має бути поборена — якщо треба, то й власними силами, бо іншого вибору не було. Свобода або тиранія — у переважної більшості британців з дитинства немає сумніву, що обирати в цій дихотомії. В України тут є чудовий історичний приклад, як переможно виходити з найзагрозливішої ситуації: роби, як Британія в Другу світову.