Хотілося б почати з перших вражень. Ваша зустріч з Горською відбулася через книжки, через статті, через інших людей. То яким були ваші дитячі міркування. Щось на кшталт «Ой, отака бабуся в мене»?
Так, я народилася через 14 років після вбивства Алли, тому спогадів про неї не маю. Виходить, що я зараз формую їх. Або мені закладають у голову. І тут важливо, хто їх закладає. Основні враження — те, що написав у книжках мій батько. Я з дитинства живу з думкою, що моя бабуся Алла Горська — визначна діячка, про це постійно розповідали на різних урочистостях. Я дуже довго не могла зрозуміти, що це моя фізична бабуся. І зрозуміла це, тільки коли сама була вагітною, уже після 30 років. У якийсь момент усвідомила, що ця жінка теж була вагітною. Вона, можливо, мала такі самі питання — що її дитина, мій батько, можливо, буде схожою на неї, як і моя дитина на мене.
Отаке моє перше усвідомлення, що це реальна жінка з моєї родини. До цього вона завжди була більше ідолом, іконою, ніж живою людиною.
Яким, на вашу думку, було місце Горської в тогочасній Україні?
Ви знаєте, це прямо пов'язано з тим, якою вона була. А вона, за спогадами друзів і колег, була дуже помітною. У прямому сенсі слова. Висока, з пасмом фарбованого волосся, про яке вона казала, що воно вже мертве. Була гучна і голосна, тобто дійсно помітна. Ця помітність працює і зараз. Мені самій дивно це усвідомлювати, але так виходить, що навіть після смерті вона помітна тими діями і висловами, якими була помітна за життя. Мені сподобалася, як одна її сучасниця сказала: «Коли Горська заходила в кімнату, всі звертали увагу тільки на неї. Навколо неї формувалося таке коло…». Наче не заздрість, а констатація факту: коли Горська заходила в приміщення, всі збиралися навколо неї. Вона, очевидно, і хотіла цієї уваги, і знала, як нею користуватися для відродження культури, на щастя для України.
З усього, що я про неї читаю або чую, це була смілива людина. Звідки вона брала цю силу, як ви думаєте?
Я сама шукаю відповідь на це питання вже кілька років. Думаю, що це комплекс різних причин, починаючи від її характеру і темпераменту. Вона з дитинства мала велику підтримку родини в усьому, починаючи від того, що, скажімо, рідні завжди сприймали її ідеї та бажання бути художницею. Тобто вона йшла вибраним з дитинства шляхом. І в родині була дуже тепла, турботлива атмосфера. Я сама знаю, що це дуже сприяє розвитку особистості потім.
На правах онуки, можливо, я хотіла б додати певної містичності. Адже Горська — людина, що, можливо, випередила свій час. Як це сказати… Вона була дуже широкого погляду і наче могла бачити більше, ніж, наприклад, бачили інші. Бачите, я вже трохи ідеалізую та гіперболізую бабусю.
От, до речі, щодо гіперболи, масштабів і авторитету. Ви сама художниця. Якщо відверто, це тисне на вас — мати таких предків, бути наче завжди в їхній тіні?
Це дуже тисне. Я наважилася на першу персональну виставку тільки три роки тому — при тому, що все життя малюю і беру участь у якихось маленьких експозиціях. Але багато років відчувала цю величезну рамку, величезну планку, до якої ніколи, можливо, не дотягнуся. Шкодувала, що вибрала мистецький напрямок — і нащо я це зробила, цю внутрішню конкуренцію з бабусею і дідусем я, очевидно, ніколи не витримаю. Отакі думки в мене досить багато років панували. Хотілося б вірити, що вдалося змінити цей погляд і від'єднати себе.
Я — це я, а вони — це вони. Моє життя — то моє життя. Я маю відповідати власним очікуванням. Але, по правді, можливо, в мене досі є страх, що чим більше я проявлятимуся як художниця, тим більше мене порівнюватимуть з бабусею і дідусем. Тому, дійсно, для мене це питання актуальне завжди.
А ось як художниця, як людина професії, ви можете охарактеризувати, в чому унікальність творчого методу Горської?
У мистецтві вона була теж смілива. Виходить, що ця характеристика її особистості проявлялася і в громадянській позиції, і в мистецькій. Вона сміливо експериментувала, бралася за нові для себе техніки. За коротке життя спробувала себе і в сценографії, і в графіці, і в живописі, і в монументалізмі. Можна тільки уявляти, що ще вона зробила б зі своєю активністю, потенціалом, жагою експериментувати, якби її не вбили. Її мистецька характеристика — новаторство.
Є відома цитата Горської: «Я хочу робити мистецтво професійне, сучасне, українське». Вона каже, що належить народу, моєму народу. Так от, ця цитата дуже добре її характеризує. Вона створювала професійне сучасне мистецтво, але базувалася на українській традиції. Це важлива риса її як художниці.
Ви згадали про вбивство. Перечитуючи її біографію, я раз по раз питаю себе: радянська влада мала мільйон способів заглушити будь-яку людину. Чому знадобилося саме отаке, побутове лиходійство?
Маю відповідь. Можливо, в майбутньому, коли вдасться долучити ще якісь документи чи свідчення, справа зміниться. Але наразі я вважаю, що якби Горську утискали методами, які панували на той момент: арешти, заслання, звільнення з роботи, — на ній це не спрацювало б. А очевидне політичне вбивство тільки б підсилило рух опору, додало б гніву й обурення. А її вбили ганебно, прикривши сімейним вбивством. І це велике приниження для родини, воно створило низку пліток, одразу почали думати: «Ой, у родині щось погане відбувалось».
І я це кажу не просто так — наприклад, одна мистецтвознавиця розповідала, що коли йшла брати інтерв'ю у Віктора Зарецького через 18 років після вбивства, їй казали, мовляв, нащо йти до нього, можливо, це взагалі він убив дружину. Тож маємо визнати, це був для влади стратегічно правильний хід. Це дуже допомогло зменшити кількість способів пам'ятати Аллу Горську. Боялися про це говорити. Коли це обростало пліткуванням, то вже й цінність людини наче зменшувалася. Я вважаю, що нам треба докласти чимало зусиль, щоб компенсувати те знепам'ятлення, яке відбулося з 1970-го по 1991-й.
Нині нащадки комуністів намагаються вбити Аллу вдруге, знищуючи її мозаїки на окупованій Донеччині. Скільки зараз монументальних робіт Горської? Чи загрожені вони?
На неокупованих територіях України збереглися дві мозаїки. Одна, в Києві на Теремках, підлягає реставрації. Фонд, який я очолюю, опікується цим. Друга — мозаїка «Птах» 1967 року в селі Гельмязів Черкаської області. Остання, над якою працювала Горська. Дуже важлива робота. Три роки тому про неї мало хто чув, а зараз її деталь вже є частиною нової гривневої банкноти. Вона починає звучати. Нам треба надавати цим роботам охоронний статус. У мозаїки в Києві цей статус є. Щодо мозаїки в Гельмязеві триває підготовка (станом на зараз мозаїка «Птах» вже отримала статус памʼятки культурної спадщини національного значення. — Ред.).
Назагал ми намагаємося все, що можна, оцифровувати, створювати всі можливі інфоприводи, враховуючи, що 2029-го матимемо 100-річчя Алли Горської. Це спільна підготовка. І Міністерство культури залучене, і наш фонд, і йде робота над фільмами. Тому, сподіваюся, її ім'я звучатиме ще більше, і мозаїки будуть більш видимими.
Ну і не відмовляємося, звісно, від мозаїк на окупованих територіях. Це кілька мозаїк у Донецьку; це вже зруйновані, але, можливо, частини з них збережуться, в Маріуполі; і це дві мозаїкі в окупованому Сорокіному. Про них фонд теж намагається весь час нагадувати. Мені б дуже хотілося, щоб чимбільше людей дізнавалося про це. Прямо зараз я в школах розповідаю дітям про мозаїки.
Що, власне, з фільмами, про які ви згадали? На якій вони стадії?
Це два проєкти на різних етапах. Виходить приємна для мене ситуація: я конкретно популяризую Аллу Горську й Віктора Зарецького. Говорю про них як про подружжя або як про окремі постаті; буває, говоримо про них як про художників, чи як про громадських діячів, чи просто людей, бабусю, дідуся, батька, матір. Тому дуже радію, що всі напрацювання нашого фонду і всіх попередніх дослідників зараз об'єднуються, все це вивчається.
Зйомки про Аллу Горську тривають завдяки гранту програми «Тисячовесна». У режисера Тараса Томенка дуже амбітні, цікаві погляди. Хочеться, щоб це була не класична біографія, а мистецьке кіно, бо фільм про художника має бути сам як картина. Так принаймні я собі уявляю. Я в цьому проєкті є співпродюсеркою зі сторони дослідників історії про Горську.
Паралельно працюємо над фільмом про Віктора Зарецького, на це теж отримане фінансування — від УКФ; режисерка — Василіса Беспалько. Це поки розробка сценарію, теж надзвичайна робота. Зараз тривають щотижневі зустрічі, досліджуємо всі аспекти життя і творчості Віктора Зарецького. Звісно, дуже багато показуємо через призму його співжиття і співтворчості з Аллою, через трагедію, яка відбулася в родині, адже саме батька Віктора Зарецького тоді, в 1970-му, офіційно звинуватили, що він вбив Горську.
Мені дуже подобається, що до історії моєї родини ми підходимо з майстрами, з режисерами з різних поколінь. Так у нас набагато більше шансів достукатися до різних спільнот.
Я знаю, мрієте, що колись з'явиться музей Алли й Віктора. Це тільки мрія чи вже є практичні моменти?
На жаль, це поки мрія, але я її постійно озвучую і радію, що вам уже ця інформація десь трапилася. Звісно, хотілося б, щоб це був державний музей, але при цьому дуже сучасний. Не хочу нікого ображати, але наразі в Україні сучасні високотехнологічні музеї зазвичай недержавні. Саме тому наразі дуже добре, що ми вже з різних жанрів підходимо до історії Горської та Зарецького. Так, це моя велика мрія. Тому дякую, що спитали, я дуже хочу, щоб ця думка звучала й рухалася в бік реалізації.
Читайте такожТворячи міф: «Алла Горська. Боривітер» в Українському Домі