До 1943 року Алла жила в Москві та Ленінграді, пережила блокаду Ленінграда.
Починаючи з 1943 року Олександр Горський очолював Київську, Одеську кіностудії, студiю кiноактора на Довженка. У 1948 році Алла закінчила київську художню школу з золотою медаллю і вступила на живописний факультет Київського художнього інституту, невдовзі вийшла заміж за студента цього ж ВНЗ Віктора Зарецького.
Її роботи одразу потрапили на всесоюзні виставки, художницю-відмінницю чекала чудова радянська кар’єра, тим більше, що й теми її спочатку цікавили цілком правильні. Перші картини Горської були присвячені шахтарській праці. Але яскраву, активну, енергійну Аллу занесло в середовище національно-свідомої інтелігенції – спочатку вони створили вільнолюбивий Клуб творчої молоді, тут організовували літературно-мистецькі вечори, відкривали для себе «розстріляне відродження», читали історію, займалися самвидавом.
У 1962 році Горська разом із Василем Симоненком та Лесем Танюком виявили мiсця поховання розстрiляних НКВД на Лук'янiвському та Василькiвському цвинтарях, в Бикiвнi, про що й було зроблено заяву до мiської ради. «Саме Алла і є найяскравішим прикладом неофіта на ниві національного усвідомлення, - писала Михайлина Коцюбинська. - В ній, людині мистецьки вразливій, емоційно багатій, просто променіє пристрасть новопосвяченого. Щойно припала до національного джерела, відкрила для себе Україну, її мову і себе в Україні, звідси бажання напоїти з цього джерела інших, активне «вербування» соратників – як сенс життя, як мірило оцінок, як спонука до чину. Все її життя, вся діяльність, лінія поведінки – свідчать про це».
В той період вона малює портрети О. Довженка, Б. Антоненка-Давидовича, І. Світличного, В. Симоненка, Є. Сверстюка, ескізи обкладинки до книжки Ліни Костенко «Зоряний інтеграл»…Коли в Києві почали прикручувати гайки, затирати «націоналістів», художники знаходили вихід і роботу у великих замовленнях на монументально-декоративні панно. Разом із колегами-однодумцями вони бригадним методом створювали мозаїчні панно на школах, в музеях, в ресторанах, крамницях, і намагалися надати радянським темам нерадянських форм. «Ми працюємо втрьох, - писала Горська. - Знайомтесь: художники Віктор Зарецький, Борис Плаксій і я. Останнім часом ми зробили в Києві два ресторани – «Полтава» та «Вітряк». Вони мають етнографічно-модерний характер… Тобто, ці споруди між минулим і сучасним. Ближче до минулого. В наших роботах ми прагнули сучасності в кольорах, пластиці, композиції».
У співавторстві з Віктором Зарецьким, Галиною Зубченко та іншими художниками вона зробила 1965-70 роках низку монументальних мозаїк у, Донецьку, Жданові, Краснодоні. Син Алли Горської та Віктора Зарецького Олексій Зарецький сказав в інтерв’ю: «У 60-70-ті роки набуло великого поширення монументальне оформлення самих різних об’єктів: крамниць, ресторанів, фасадів будинків, навіть автобусних зупинок. Значна частина не витримала сучасних євроремонтів. Нові власники вважали, що цим установам це оформлення не потрібно і воно пропало. А в Донецьку було два таких оформлення: це мозаїка Коштовність, чи, як її між собою називали художники, — Жінка-Птах в ювелірній крамниці, і мозаїка на школі №5. Надія Світлична і Людмила Огнєва підняли всю громадськість, щоб мозаїку Жінка-Птах зберегли у новому приміщенні McDonald’s. Під неї було закладено проект реставрації, сам фрагмент стіни вирізали та посунули по залу. В 2012 році ці пам’ятки були внесені в реєстр пам’яток архітектури і мистецтва національного значення, тобто отримали найвищий рівень захисту. Вони збереглися.
В Краснодоні, наприклад, керівництво меморіального комплексу Молода Гвардія свідомо вважає, що мозаїка там — це основа експозиції. Там нещодавно відбулись якісь бої, але начебто все збереглося. У колишньому ресторані Україна (тепер ресторан Аристократ) в Маріуполі сам директор сприяє збереженню роботи Алли Горської. Багато що було втрачено ще за радянського часу. Наприклад, існували розписи по сухій штукатурці в ресторані Наталка на виїзді з Києва на Бориспіль, і в ресторані Вітряк, що поруч с Одеською площею. Існував механізм, по якому установи отримують гроші на ремонт і їм треба реалізувати їх. Вони просто замовляли художникам переробляти ці стіни, щоб галочку поставити, що гроші витрачаються, і ремонт робиться».
У 1964 році у співавторстві з Опанасом Заливахою, Людмилою Семикіною, Галиною Севрук, та Галиною Зубченко Горська створила в Червоному корпусі Київського університету вітраж «Шевченко. Мати», який адміністрація КДУ знищила як ідейно ворожий. Горську і Семикіну виключили зі Спілки художників. Деякі формулювання з рішення Бюро по Київській області при правлінні СХУ від 13.ІХ.1964: «…3. Вітраж дає грубо спотворений, архаїзований в дусі середньовічної ікони, образ Т. Г. Шевченка, який нічого спільного не має з образом великого революціонера-демократа, якого гаряче любить український народ і народи всього світу. У такому ж іконописному дусі витриманий в ескізі образ Катерини, який є нічим іншим, як стилізованим зображенням богоматері. Риси іконописності в образі Шевченка співпадають з навмисним огрубленням його портретних рис і образу-жінки, який має символізувати Україну. 4. Шевченківські слова, висмикнуті з контексту («Возвеличу отих малих рабів німих, я на сторожі коло їх поставлю слово…») і написані церковно- слов’янською в’яззю (кирилицею), в поєднанні з іконописно трактованими образами, звучать ідейно двозначно. 5. В образах вітража немає й найменшої спроби показати Шевченка ра-дянського світогляду. Образи, що створені художниками, навмисно повертають у далеке минуле. В результаті всього цього художники створили твір, глибоко чужий принципам соціалістичного реалізму» (ЦДАМЛМ УРСР, ф. 581, оп. 2, од. зб. 127, арк. 43).
28 листопада 1970 року Аллу Горську було вбито. Обставини смерті досі не з’ясовані, друзі вважають, що її смерть – справа рук КДБ.