Події фільму «Санаторій Горького. Поєдинок» розгортаються в «кривавому вересні» 1939 року, коли дві диктатури – СРСР і Третій Рейх – поділили Польщу. Велику групу польських офіцерів беруть у полон і розміщають у «санаторії», який насправді є табором, що його стереже НКВД.
Головний герой – польський поручик Кароль Ґрабовський (Якуб Ґершал), який до війни був видатним піаністом, лауреатом конкурсу імені Шопена. Поєдинок, зазначений у назві – це психологічне протистояння між Каролем та начальником «санаторія», майором Васілієм Зарубіним. Майор геть не схожий на тупого солдафона чи ката. Він добре освічений, володіє кількома мовами, знає, з ким має справу, діє тонко – спокушає, лестить. Його мета, однак, очевидна: схилити найкращі уми Польщі, яких немало серед полонених, до співпраці з радянським режимом.
Цю непросту роль грає ірландський актор телебачення, театру і кіно Ейдан Ґіллен (при народженні — Ейдан Мерфі). Його найвідоміший герой – лорд Петір Бейліш на прізвисько «Мізинець», один з ключових персонажів у культовому серіалі HBO «Гра престолів». А втім, у фільмографії Ґіллена є й інші яскраві роботи: Стюарт Джонс у серіалі «Близькі друзі» (Channel 4), мер Балтімора Томмі Каркетті у кримінальній сазі «Дроти» (HBO). Не менші досягнення пана Ейдана на сцені: номінація на премію «Тоні» за гру в бродвейській постановці п'єси Гарольда Пінтера «Сторож» (2003), премія газети Irish Times за роль Тіча у п'єсі Девіда Мемета «Американський бізон» у дублінському театрі «Ворота» (2007).
Ейдане, ви з самого початку мріяли стати актором? Мали потім моменти вагань, сумнівів?
Я мріяв про акторство з раннього підліткового віку і вже тоді почав реалізовувати цю кар’єрну та життєву мрію, приєднавшись у 14 років до театральної трупи в Дубліні. Я мав позитивні відгуки на свої виступи у виставах, а також — і це, мабуть, ще важливіше — мені дуже подобалися люди, з якими я там зустрічався: аутсайдери, проблемні підлітки, дуже розумні й нестандартні особистості. Тому не вагався. Почав отримувати невеликі професійні ролі одразу по закінченні школи у 17, а вже за кілька років грав головних героїв. Тож, повторюся, ніяких вагань, ніяких сумнівів. У цій професії багато відмов, тому треба вірити в себе, навіть якщо ця віра ґрунтується на думці, що з часом ти вдосконалюватимеш свою майстерність — що, зрештою, характерно для будь-якого ремесла, — але надзвичайно важливо не почати сумніватися, інакше дуже легко занепасти духом.
Як ви підходите до ролі: намагаєтеся зануритися в обставини за методом вживання чи застосовуєте ефект відчуження за Брехтом, аналізуючи персонажа ззовні?
Ніяких конкретних методів чи правил. Я завжди імпровізував у процесі роботи, а якщо використовував ідеї чи впливи інших людей, то відбирав елементи, корисні саме мені. Іноді найкраще провести багато досліджень і підготовки, а потім спробувати про все це забути… Слова роблять велику частину роботи, якщо сценарій добре написаний; так само як і добре скомпонована картина, якщо за кермом хороший режисер. Я не навчався в театральній школі, не дістав формальної акторської підготовки, і це мені здається захоплюючим. Це може бути грубувато, але захоплює завжди.
Чи можна сказати, що існує окрема, суто ірландська школа акторської майстерності, не схожа на жодну іншу?
Вона може бути хаотична, природна, без прикрас, груба, лірична й справжня. Я часто чую, що існує особливий стиль, але зазвичай це кажуть люди зі США чи звідкись іще. Актори в Ірландії, здається, не надто переймаються тим.
Ви регулярно граєте людей влади. Що вас приваблює в таких ролях?
Не певен, що мене вони особливо приваблюють. Можливо, вони трапляються мені, бо я успішно зіграв кілька таких ролей (політиків тощо), і тепер мене асоціюють саме з цією сферою. Але в драматургії так багато йдеться про владу та боротьбу за владу, що й таких ролей удосталь.
Чи став лорд Бейліш для вас прокляттям? Чи вимагають режисери від вас чогось подібного?
Я б не назвав це прокляттям. Грати цю роль було чудовим досвідом, і досить швидко стало очевидним, що серіал здобуде грандіозний успіх у всьому світі, тож єдине, що лишалося, — пристебнутися і насолоджуватися поїздкою якнайповніше, але так само зберігати вірність ролі й не міняти свої уявлення про персонажа порівняно з тим, якими вони були спочатку, до вибуху популярності. Я взагалі вважаю, що у «Грі престолів» багато справді розумної, детальної роботи над героями.
Проблеми з тим, що режисери вимагають подібних виступів, не було. Звісно, траплялися персонажі з деякими спільними рисами, але якби хтось просто намагався змусити мене повторити лорда Бейліша заради самого повторення, я б цього все одно не зробив, тож…
Чи існують позитивні персонажі, так само цікаві, як і лиходії?
Так, звичайно! Один з моїх улюблених персонажів, якого я грав, був у фільмі Treacle Jr — кумедний, лагідний, неймовірний оптиміст.
Ви знімалися у фільмі «Моджо» в 1997 році разом з Гарольдом Пінтером. Як це було?
Пінтер був дивовижним драматургом і справді гарним актором (він починав саме як актор), тож грали з ним просто чудово, хоча й спільних сцен небагато (посміхається). Я вбив його, але навіть це сталося за кадром... Зрештою, після наших зйомок він порекомендував мене для бродвейської постановки своєї п’єси «Сторож»; я скористався цією нагодою, і це безпосередньо призвело до всіх більших ролей у другій половині моєї кар’єри включно з серіалами «Дроти» та «Гра престолів».
Зарубін у «Санаторії Горького» — по-своєму цікавий персонаж: кат із проблиском совісті. Чи відчували ви до нього якусь симпатію?
Я завжди намагаюся знайти спосіб показати глядачам, чому персонаж робить те, що робить, чому він вважає це правильним, навіть якщо особисто я з цим не згоден. Це твоя робота як актора, або її частина — показати правдивість їхніх переконань. Цікаво інколи збити глядачів з пантелику, змусивши їх навіть співчувати тобі.
А які вказівки вам дав Палковський щодо цієї ролі?
Лукаш іноді був дуже конкретним, але часто лишав за мною право придумати ліпшу ідею й перевірити, чи вона спрацює. Велика частина роботи виконується на етапі кастингу, потім під час дослідження, а далі — під час відбору ідей, щоб залишити найкращі. Я б сказав, що він рішучий режисер, але з м’яким підходом, і це найдужче сприяє гарній грі актора.
Загалом, що нового ви дізналися під час роботи над цим фільмом? Що вас найбільше вразило?
Для мене це була робота в новому середовищі. Сам процес, по суті, однаковий, куди б ви не поїхали, але враження кардинально відрізняються через значні культурні відмінності. Я знаю про велику кіноісторію Польщі, і для мене було честю хоч ненадовго долучитися до неї. А завдяки дослідженню матеріалу я дізнався багато про польську історію та культуру, чого, можливо, не дізнався б інакше. І, звісно, паралелі з тим, що зараз відбувається між Україною та Росією (і куди б Росія не рухалася далі), були в усіх на думці і, ймовірно, стали причиною того, що фільм знято саме тепер…
З яким режисером вам найцікавіше працювалося, як на сцені, так і на знімальному майданчику?
Мабуть, з тими режисерами, з якими я познайомився на початку кар’єри, наприклад, з Антонією Берд, з якою я деякий час тому знявся у телефільмі під назвою SAFE; у театрі — з Девідом Джонсом або Робіном Лефевром, а також з Домініком Севіджем, який має дуже гарний стиль зйомки, що передбачає багато імпровізації в діалогах. Також у кіно мені дуже близький Джеймі Трейвс, котрий має дуже мрійливий стиль у дусі «нової хвилі».
Яку роль ви б найбільше хотіли зіграти саме в театрі?
Гадаю, я завершив сценічну кар’єру. Дуже хотів зіграти Френка в п’єсі Браяна Фріела Faith healer, і зіграв, і це моя остання театральна робота. Я втілив багато хороших ролей, і, можливо, на цьому зупинюся.
Наостанок: чи маєте ви якісь захоплення, не пов’язані з акторською діяльністю?
Так! Радше розваги, ніж захоплення. Це походи в гори, їзда на велосипеді, якомога більше подорожей, а раніше я ще трохи займався залізничним моделюванням. Бавлюся музикою та фотографією (що, власне, пов’язано з акторською діяльністю). І вигулюю свого пса! Постійно!
Читайте такожРаян Кондал, шоураннер «Дому Дракона»: «Я не пишу алегорію сучасності в цьому серіалі, але тут є багато вічних тем»