Головний герой фільму — кінорежисер Валік (Валентин Васянович). Життя Валіка, м’яко кажучи, не клеїться: грошей на кіно нема; грантодавці вимагають узятися за ідею, яка не чіпляє; син (Григорій Наум) виріс якось сам по собі й не дуже хоче контактувати з батьком; дружина (Маріана Новікова) з донькою виїхала в Австрію, і розлука повільно йде до розлучення. Усе, що залишається Валіку — щодня заливати сливу з друзями-кіношниками, у яких схожа ситуація в житті, це: Влад (художник-постановник Владлен Одуденко), Сергій (звукорежисер Сергій Степанський) і Міха (оператор Михайло Любарський). Посеред однієї п’янки Валіку приходить ідея створити фільм про розлад родин і депопуляцію України під час війни. Знімання перетворюються на кавалькаду п’яних пригод чоловіків середнього віку, які намагаються дати раду проблемам.
Валентин Васянович має значну, за мірками українського кінематографу, фільмографію і приз Венеційського кінофестивалю; його роботи двічі висували на «Оскар» від України. Центральний персонаж фільмів Васяновича — дорослий чоловік, який переживає внутрішню кризу. Це може бути криза середнього віку, як у його ранніх роботах «Звичайна справа», «Креденс» і «Рівень чорного», чи криза, спричинена посттравматичним розладом, як в «Атлантиді» й «Відблиску». У фільмі «За Перемогу!» Васянович знову говорить про чоловіків у кризі, але ця історія об’єднує дві попередні, адже йдеться про кризу середнього віку, викликану війною.
Васянович лишається вірним холодно-стерильному візуальному стилю, який випрацював у «воєнній дилогії» («Атлантида» й «Відблиск»): однопланове знімання, мінімум кольорів і музичного супроводу, монтаж лише для переходу між сценами. Однак якщо в попередніх стрічках динаміка в кадрі була медитативною, то в новому фільмі все несеться шаленими кульбітами, а тому відсторонений погляд камери Михайла Любарського (Васянович уперше з 2014 року дозволив комусь покерувати операторською роботою у своєму фільмі) не настільки холодно-стерильний, як в інших роботах Васяновича. Водночас режисер повертає абсурдні діалоги, притаманні його раннім роботам («Звичайна справа», «Креденс»).
Однак головна особливість фільму «За Перемогу!» — це метатекстуальність. Глядач постійно намагається вгадати, де відбуваються зйомки фільму Валіка, а де його життя. Васянович стирає межі між реальним і вигаданим, знімаючи себе й друзів під справжніми іменами в кіно, де сюжетні лінії схожі на реальні долі персонажів. У цій метатекстуальності іноді складно зрозуміти, де закінчується життя режисера Валентина Васяновича й починається життя кіношного режисера Валіка. Фільм стає ідеальним даблфічером для документальної стрічки режисерки Марини Нікольчевої «Одного дня я хочу побачити тебе щасливим» — це фільм про молодшого брата Валентина, Максима Васяновича, який ніяк не може повернутися до режисерської роботи, переживає складні стосунки з дружиною (Мариною Нікольчевою) та батьком — диригентом Миколою Васяновичем. Фактично те саме переживають кіношний Валік і справжній Валентин, і все це є у фільмі «За Перемогу!», але в ігровій, а не документальній стилістиці.
Постіронічність цього фільму настільки висока, що тут є сцена гей-сексу без геїв і сексу, сцена суїциду без суїциду і сцена бійки без бійки. Уся ця постмодерна буфонада наближає стиль Васяновича до інших майстрів постмодерного абсурду й сатири — Раду Жуде та Чарлі Кауфмана. Що далі розвивається сюжет, то складніше думати, що це виганада історія, то більше здається, що насправді «всі ми трошки Валентин Васянович».
Однак за цим хуліганським гумором і нагромадженням абсурду, як завжди, прихована важлива ідея: про суспільство після війни. Фактично Васянович повертається до задуму «Атлантиди» — там він у пафосно-похмурій формі розмірковував про деокуповані території як простір, де, попри непридатність для життя, це життя все ж існує й можливе завдяки силі кохання. Тепер уже в постіронічній манері режисер розмірковує про інший вимір поствоєнного українського суспільства — світ цивільних, які прожили життя в тилових містах, однак війна все ж лишила на них відбиток: втрачені родині, зламані кар’єри, намагання наново зібрати себе, коли тобі вже йде п’ятий чи шостий десяток.
У фіналі Валік вчить сина кермувати ретромерседесом, який дістався режисерові від померлого батька. Син тримає кермо, а розслаблений головний герой натискає на педалі. Це глибока метафора про покоління, яке передає кермо нащадкам в автомобілі ще старшого покоління. У безпросвітній «Атлантиді» Васянович залишив потужне світло надії, яке буквально світить кольорами в тепловізорі; так само у стрічці «За Перемогу!» серед темної іронії все ж проглядає промінь сподівання на прийдешню генерацію.
Читайте такожВалентин Васянович: «Мені подобається сидіти вдома і придумувати кіно»