Субальтерн — це ключовий термін колоніальних теорій. Його ввів в обіг італійський марксистський філософ Антоніо Ґрамші, перебуваючи у вʼязниці. Він позначив так молодший чин в італійській армії (subalterno). Субальтерн має підпорядковуватися старшим по службі. Ґрамші використав термін як посилання на пригноблені класи. Ось як він його описував: «Історія субальтерних соціальних груп є неминуче розрізненою та епізодичною. Вони, безперечно, мають тенденцію до обʼєднання, хоча б у тимчасових формах, але ця тенденція постійно розбивається ініціативою панівних груп... Субальтерні групи завжди підпорядковуються ініціативі панівних груп, навіть коли вони бунтують і повстають: лише перманентна перемога розриває, і то не відразу, це підпорядкування».
Сам Ґрамші витлумачив цей термін ширше за класи — як будь-яку маргіналізовану групу. В індійському контексті таке тлумачення набуло нового сенсу — антиколоніального. У 1982 році група індійських істориків на чолі з Ранаджитом Ґухою заснувала проєкт Subaltern Studies. Його метою було показати, що історія деколонізації Індії «приватизована» елітами — і британськими, і індійськими. Зокрема, учасники проєкту розкритикували індійських націоналістів, які зображали народні маси лише як сліпе знаряддя в руках великих лідерів, таких як Ганді. Вони намагалися довести, що субальтерни мали власну політичну волю, автономну свідомість і субʼєктність, які не вписувалися в західні моделі буржуазних революцій чи марксистської класової боротьби.
Читайте такожЩо таке «русскій мір» і як він став ідеологією путінського фашизму?
Класик колоніальних студій Гаятрі Чакраворті Співак виступила з критикою вже Subaltern Studies. На її думку, субальтерни, принаймні в Індії, не мали ані свого голосу, ані субʼєктності. У програмному есе 1988 року «Чи може субальтерн говорити?» (Can the Subaltern Speak?) вона чітко відповіла на це запитання: ні. Для неї насильство колоніалізму в тому, що він знищив самі координати, у яких місцеве населення могло б осмислити й висловити свій досвід без використання словника колонізатора.
Очевидно, таке твердження відповідає деяким колоніальним контекстам, але не всім. Положення українського народу як субальтерна сусідніх імперій можна визначити десь посередині між Ґухою і Співак. З одного боку, в українській історії були періоди, коли, наприклад, селянство не могло говорити саме за себе: під час колонізації Польщею в період раннього модерну, потім під час кріпацтва в Російській імперії та в роки Великого голоду початку 1930-х у Радянському Союзі. З іншого боку, український народ, навіть як субальтерн сусідніх імперій, не був безголосим.
Він розвивав літературу мовою, яку конструювала його інтелігенція. Він створював власні засадничі міфи, які не збігалися з імперською міфологією. Це була форма антиколоніального спротиву. Але вона не могла подолати субальтерності українців, яка полягала насамперед у відсутності субʼєктності. Тому я би додав до дискусії Ґухи і Співак про субальтерність, на мою думку, найважливіший критерій для розпізнання останньої — субʼєктність. Народ може розвивати власну культуру власною мовою, при цьому навіть робити вагомий внесок у культуру метрополії, але він залишатиметься субальтерном, допоки не матиме субʼєктності. Державність необхідна, але недостатня умова субʼєктності. Достатньою умовою можна вважати лише подолання неоколоніального панування метрополії в рамках формальної незалежності колишньої колонії.
Читайте також«Русскій мір» як колоніалізм
Як було зазначено на початку, антиколоніальна боротьба має багато форм — так само, як багато форм має і колонізація. Уже згадано про мʼякий культурний спротив. Хоч він і не емансипує субальтернів, утім створює підґрунтя для їхнього подальшого звільнення. У добу раннього українського модерну такий мʼякий спротив чинили, наприклад, православні церковні братства — проти полонізації та католицизації, які навʼязувала основна колоніальна сила для українців тоді — Річ Посполита. М’яким спротивом колонізації з боку Російської імперії стало Кирило-Мефодіївське братство, що успадкувало деякі риси, а головне, самоназву від братств XVII століття.
Хоча ці форми антиколоніальної боротьби зміцнювали українську субʼєктність, вони не звільняли український народ від статусу субальтернів. Кожного разу, коли українці намагалися реально перестати бути субальтернами, на них чекала кривава боротьба. Так було невдовзі після проголошення Української Народної Республіки в 1917 році. Трохи більше часу для того знадобилося після проголошення незалежності в 1991 році. В антиколоніальних дискурсах існують дві несумісні філософські школи, які проповідують протилежне ставлення до насильства. З одного боку, це школа Махатми Ганді, для якого колонізатор залишається людиною. Хоча ця людина втратила моральний орієнтир через розбещеність владою, але вона залишається здатною до каяття. Відповідно, метою антиколоніальної боротьби є не фізичне знищення супротивника, а його духовне пробудження. З іншого боку, Франц Фанон вважав, що духовне пробудження, або катарсис потрібні лише поневоленому. І дати його може лише насильницька антиколоніальна боротьба. Без насильства, як без скальпеля, неможливо вирізати пухлину колоніалізму.
Читайте такожНео-, де-, пост- і просто колоніалізм
Існує ще «середній» підхід — Нельсона Мандели. Молодий Мандела, як і його однодумці з Африканського національного конгресу (АНК), спочатку вірили, що моральна сила гандизму якось майже магічно зруйнує апартеїд у Південній Африці. Але після розстрілу мирних чорношкірих протестувальників у Шарпевілі 1960 року Мандела зрозумів ваду концепції Ганді: ненасильницький спротив працює, лише якщо гнобитель має совість і зважає на громадську думку. Тому 1961 року Мандела зробив радикальний крок — відмовився від догми Ганді, перейшов у підпілля і створив збройне крило АНК «Спис нації». Він прийняв базову тезу Фанона: колоніалізм розуміє лише мову сили. Та не прийняв іншої фанонівської концепції — насильства як катарсису.
Тому «Спис нації» здійснював акти саботажу, але вночі — щоб уникати зайвих жертв. Мандела розумів, що чистий пацифізм залишить чорношкіру більшість у рабстві, а чистий фанонізм перетворить Південну Африку на згарище нескінченної громадянської війни. Тож коли став очільником цієї країни, з одного боку, зберіг фанонівський принцип демонтажу системи: апартеїд мав бути повністю знищений. А з іншого, застосував гандівський принцип людяності, у тому числі до гнобителів — через традиційну південноафриканську концепцію убунту. Вона передбачає визнання гідності іншого, навіть якщо це ворог.