Поняття «партнерство» в міжнародних відносинах остаточно сформувалося після Другої світової війни як необхідний елемент миру й економічного розвитку. Тоді воно передбачало насамперед активну торгівлю та спільні промислові проєкти. Після Холодної війни держави надавали перевагу гнучким механізмам співпраці в дедалі більш взаємозалежному світі.
Так з'явилися стратегічні партнерства, що мали на меті взаємовигідну співпрацю в умовах економічної глобалізації та протидію безпековим викликам і транснаціональним проблемам. Серед перших про стратегічні партнерства оголосили США і Туреччина, КНР і Бразилія, КНР і Росія.
Найбільше цей інструмент вподобав саме Китай, що сформував понад 120 стратегічних партнерств різних рівнів: загальне стратегічне партнерство, всебічне, або універсальне стратегічне партнерство, а також всепогодне, або постійне стратегічне партнерство. Фактично Пекін застосовує цей термін для опису партнерств будь-якого рівня залученості.
У зовнішній політиці України поняття стратегічного партнерства поки не отримало змістовного наповнення. Відсутність чітких критеріїв і підходів, розбіжності у визначеннях в окремих документах призводили до ситуативного призначення стратегічними партнерами випадкових держав. Наслідком цього стало надміру активне використання інструменту, що зменшувало його значення й ефективність.
У часи «багатовекторності» Кучми українські високопосадовці називали стратегічними партнерами майже 40 держав. Більшість не відповідала цьому статусу ні реальним рівнем двосторонніх відносин, ні договірною базою. Адже не існувало стратегії зовнішньої політики.
Стратегія національної безпеки 2020 року і Стратегія зовнішньополітичної діяльності України 2021 року, крім іншого, мали сформулювати чіткі критерії стратегічного партнерства, однак не виправдали очікувань. Були введені такі формулювання, як всебічне співробітництво стратегічного характеру, стратегічне партнерство, особливе партнерство, глобальне партнерство, важливе партнерство, які не мали під собою чіткого бачення й не формували ієрархії відносин.
Системні суперечності Стратегії 2021 року у призначенні стратегічних партнерів
Почнемо з визначення, що таке стратегічне партнерство. Це тип міждержавних відносин, у рамках яких відбувається системна взаємодія з метою реалізації спільних стратегічних цілей і пріоритетних національних інтересів. Отже, стратегічне партнерство передбачає високий рівень взаємовигідного співробітництва на довгостроковій основі в певних сферах, загальну зовнішньополітичну підтримку й узгодження позицій у питаннях, дотичних до національних інтересів країн-партнерів.
Для значної частини стратегічних партнерів України в Стратегії 2021 року цей статус залишався радше декларативним або відображав бажання політичного керівництва країни співпрацювати, був свого роду авансовими. Це, зокрема, знецінювало відносини з державами, які вже відповідали цьому рівню співпраці.
Важливу роль відіграють спільні цінності. У Стратегії 2021 року серед критеріїв стратегічного партнерства визначили «взаємні інтереси і цінності демократії, верховенства права, поваги до прав людини». Такому визначенню не відповідає щонайменше чверть зазначених у стратегії стратегічних партнерів України: КНР, Туреччина, Азербайджан, Грузія — авторитарні режими без верховенства права та з порушеннями прав людини.
Також передумовою стратегічного партнерства вказали спільні погляди на ключові проблеми міжнародної політики, зокрема глобальної та регіональної безпеки. У Стратегії 2021 року це згадали так: «двостороннє співробітництво у політичній, безпековій та військовій сферах, зокрема з метою протидії агресії Російської Федерації та зміцнення стійкості держави».
КНР, Індія та Бразилія тісно взаємодіють з Росією у сферах економіки й безпеки, фактично спонсорують війну проти України. Китай, Індія, Туреччина і Бразилія є найбільшими покупцями російської нафти, нафтопродуктів і природного газу, а компанії з Азербайджану — ключовими трейдерами, що надають логістичні послуги. КНР, Індія, Туреччина і Грузія допомагають Росії обходити санкції у сфері технологій подвійного застосування.
У вузькому розумінні стратегічне партнерство можна формувати навколо реалізації певних масштабних міждержавних проєктів у промисловості, торгівлі, інфраструктурі, безпеці тощо. Під ці умови значна частина стратегічних партнерів України теж не підпадає і не підпадала у 2021 році, до повномасштабного вторгнення Росії.
Щоб називати відносини між державами стратегічним партнерством, необхідно мати широку співпрацю щонайменше в одній сфері. Стратегічне партнерство встановлюють між сторонами, що мають, відповідно, стратегічне значення одна для одної, визнають це та спроможні завдяки взаємодії посилити одна одну в певних сферах. На цьому підґрунті можна визначати пріоритетні напрями взаємодії, спільні стратегічні цілі, засоби й шляхи реалізації.
Взаємне визнання стратегічного характеру стосунків є ключовим принципом. Україна уклала угоди, де чітко визначено стратегічний рівень відносин, лише з двома країнами: США (Хартія Україна — США про стратегічне партнерство 2008 року й оновлена версія 2021 року) і Великою Британією (Угода про політичне співробітництво, вільну торгівлю і стратегічне партнерство з Великою Британією 2020 року та Угода про сторічне партнерство).
Договір про дружбу, співробітництво і партнерство між Україною і Азербайджанською Республікою (2000 року), у якому сказано, що «договірні Сторони розвиватимуть свої відносини як дружні держави на основі стратегічного партнерства», є декларативним і не має сутнісного наповнення. З іншими країнами є лише спільні декларації про стратегічне партнерство, що не чинні юридично.
З Францією, Індією та Молдовою не сформували міждержавних органів, відповідальних за реалізацію стратегічного партнерства, а сам статус не зафіксували у двосторонніх документах. Україна, однак, підписала з Францією Угоду про співробітництво у сфері безпеки, яку можна розглядати як частковий замінник.
Вразливість стратегічних партнерств в умовах політичної турбулентності й радикалізації суспільства в країнах Заходу
Стратегічні партнери повинні бути готовими враховувати інтереси один одного, йти на компроміси, уникати ультимативних або деструктивних дій. Споглядаючи антиукраїнську істерію в Польщі, можна стверджувати, що наш сусід перестає відповідати цьому параметру. Однак меж ще не переступив, тож ситуація ще може завершитися без розриву відносин високого рівня.
Стратегічне партнерство має ґрунтуватися на довгострокових партнерських відносинах, послідовних і прогнозованих. Відносини України зі США перестали бути такими під час президентства Дональда Трампа. Окрім Польщі, під загрозою перебувають відносини з Францією, Британією та Німеччиною, де до влади на наступних виборах можуть прийти ультраправі політичні сили.
Ступінь вразливості стратегічного партнерства до зміни політичних еліт лише зростає з огляду на радикалізацію політичного середовища країн Західного світу. Це підвищує рівень стратегічної невизначеності, оскільки навіть геостратегічний курс держави може змінюватися залежно від політичного світогляду представників партій, що приходять до влади. Такий принцип визначення національних інтересів ставить під сумнів довготривалість як невід'ємну характеристику партнерства стратегічного рівня. Зі зміною влади можуть змінюватися стратегічні цілі й, відповідно, стратегічні партнери.
Україна і США підписали Хартію стратегічного партнерства у 2021 році, мають відповідні механізми реалізації: Комісію стратегічного партнерства, Раду з торгівлі та інвестицій, Робочу групу з науки та технологій. Водночас за другого президентства Дональда Трампа співробітництво України зі США, що під час повномасштабного вторгнення Росії в першу чергу полягало у фінансовій і військово-технічній підтримці, значно звузилося. Сторони мають різне розуміння змісту партнерства, США не координують політики стосовно російсько-української війни з Україною, співробітництво загалом не демонструє висхідного тренду.
Водночас можна сподіватися, що турбулентність у відносинах завершиться з відходом з Білого дому чинного президента або принаймні після втрати республіканцями контролю над обома палатами Конгресу. Палата представників США 3 червня завдяки підтримці демократів і невеликої групи республіканців, попри опір Трампа, проголосувала за законопроєкт про нову військову допомогу Україні в розмірі 8 мільярдів доларів і додаткові санкції проти Росії.
Опитування YouGov і Pew Research Center у квітні 2026 року демонструють переважну прихильність американців до України: 62 % американців підтримують Україну у війні і лише 2 % — Росію. 27–29 % вважають, що США не підтримує Україну достатньо, 26–28 % вважають, що рівень підтримки приблизно достатній, а 20–22 % вважають, що підтримки забагато.
Демократи вчетверо частіше, ніж республіканці, вважають, що США не надають Україні достатньої підтримки (50 % проти 11 %). Проте у 2022 році 49 % республіканців вважали, що США не надають Україні достатньої підтримки, що було навіть вищим показником за результат демократів — 38 %. Тож зміна позиції стала наслідком системної критики Трампом України й допомоги, наданої Байденом.
У той самий час 66 % громадян США не впевнені, що Трамп здатен приймати правильні рішення щодо війни між Україною та Росією. 51 %, зокрема 47 % республіканців, вважає Росію ворогом, 39 % сприймають її як конкурента, а 7 % — як партнера. Тож суспільні настрої та позиції значної частини політичного середовища дають підстави прогнозувати відновлення високого рівня відносин між США та Україною в наступні роки.
Інструментальний підхід, типологія та критерії стратегічного партнерства
Заступник керівника Офісу Президента України Ігор Жовква, що написав дисертацію для здобуття ступеня кандидата наук на тему «Стратегічне партнерство у зовнішній політиці України», визначав його в першу чергу як інструмент зовнішньої політики держави, а не як тип відносин. Однак і таке трактування передбачало «взаємодію у використанні даного інструмента та збіг стратегічних національних інтересів у декількох сферах».
Ігор Жовква також запропонував типологію відносин стратегічного партнерства, виділяючи представницьке стратегічне партнерство, стратегічне партнерство проти спільної загрози, тактичне партнерство заради стратегічних результатів й асиметричне стратегічне партнерство.
Представницьке стратегічне партнерство встановлюють між державою, яка є центром сили, та іншими державами, які можуть забезпечувати інтереси партнера в певному регіоні. Прикладом може бути партнерство США та Великої Британії.
Тактичне партнерство заради стратегічних результатів — відносини, в яких сторони акцентують увагу на кількох спільних тактичних інтересах як основі для партнерства, приховуючи стратегічні. Так можна охарактеризувати партнерства КНР з державами-учасниками Поясу та Шляху.
Стратегічне партнерство проти спільної загрози — тип відносин України з Польщею, Литвою, Молдовою та Грузією у Стратегії 2021 року. Зараз цей тип партнерства можна розширити на ряд європейських країн, у першу чергу скандинавські, паралельно викресливши Грузію.
Асиметричне стратегічне партнерство — відносини держав одного регіону, які активно співпрацюють з метою взаємної вигоди й у яких одна сторона домінує. Так можна охарактеризувати партнерство України з Німеччиною, Великою Британією та Францією. Якщо розширити трактування регіону до поняття «Західний світ», то сюди також потраплять США, Канада і Японія.
Ігор Жовква також визначив перелік критеріїв стратегічного партнерства: наявність двох і більше стратегічних сфер співробітництва, однакове розуміння сторонами змісту партнерства, наявність попередньої практики координації в зовнішній політиці, тривалий висхідний розвиток відносин співробітництва і перспективи його збереження, наявність чітких механізмів реалізації та координації стратегічних інтересів, закріплення змісту стратегічного партнерства і механізмів у міждержавних документах.
Ревізія і нові підходи до стратегічних партнерств України
З 16 країн, які визначені в Стратегії зовнішньополітичної діяльності України 2021 року як стратегічні партнери або щодо яких проголосили намір досягнути такого статусу, станом на 2026 рік відповідають принаймні половині критеріїв США, Велика Британія, Німеччина, Франція, Канада, Японія, Польща, Литва, Румунія, Молдова. Решта шість щонайменше під питанням.
Стратегічне партнерство передбачає «системну взаємодію з метою реалізації спільних стратегічних цілей». Під час повномасштабного вторгнення Росії для України стратегічними цілями є посилення у військово-технічному, технологічному, в економічному, інституційному та соціально-демографічному вимірах. І ослаблення Москви у всіх можливих, зокрема санкціями.
З Грузією та Азербайджаном Україна не має актуальних стратегічних сфер співробітництва чи спільних стратегічних цілей. З Туреччиною такі цілі та сфери є, зокрема: військово-технічна співпраця, торгівельно-економічні зв'язки. Однак на шляху стратегічного партнерства стоїть щонайменше активна співпраця з Росією в енергетиці (торгівля нафтою, газом, побудова АЕС Аккую). З країнами-партнерами Росії — Китаєм, Індією та Бразилією — стратегічних сфер співробітництва чи цілей немає взагалі.
Відносини з Туреччиною можна охарактеризувати як співробітництво стратегічного характеру. Анкара має ряд очевидних стратегічних зовнішньополітичних цілей, зокрема, проєктує сили на Близький Схід, в Африку та Центральну Азію. Як і Росія, Туреччина — неоімперіалістична держава з реваншистськими амбіціями. Проте ці амбіції конфліктують і часто є взаємовиключними з російськими у відповідних регіонах.
Тож використовуючи один з найдавніших принципів зовнішньої політики «ворог мого ворога — мій друг», варто зберігати і розширювати взаємовигідне співробітництво в рамках реалізації спільних інтересів. Реалізовувати ситуативну взаємодію в чітко визначених сферах, зокрема на основі двосторонніх органів високого стратегічного рівня — Стратегічної ради високого рівня та Квадриги. Сприяти цьому може нещодавно укладена угода про вільну торгівлю.
У той самий час, окрім десяти зазначених чинних стратегічних партнерів, що відповідають принаймні половині критеріїв, є чимало країн-партнерів, відносини з якими можуть претендувати на статус стратегічних. Зокрема, такими є лідери у військово-технічній і фінансовій допомозі Україні: Данія, Швеція, Норвегія, Нідерланди, Бельгія, Фінляндія, Естонія, Латвія, Італія, Іспанія.
Вони важливі партнери в умовах війни й залишатимуться ними в умовах повоєнного відновлення. Скандинавські країни, Бельгія та Нідерланди є значними донорами фінансової та військово-технічної допомоги Україні, місцеві оборонні компанії розширюють партнерства з українськими, потенціал інвестицій з цього регіону в українську цивільну промисловість значний, як і двосторонньої торгівлі.
Естонія і Латвія, як і чинний стратегічний партнер Литва, є ключовими й найпослідовнішими адвокатами України в ЄС. І були ще до повномасштабного вторгнення. А під час нього не лише стали лідерами в допомозі Україні пропорційно до ВВП, а й безліч разів спонукали масштабувати міжнародну допомогу. Основою партнерства на майбутнє є сталі механізми військово-технічного співробітництва, участь у трансформації сектору оборони України, логістичні проєкти між Балтійським і Чорноморським регіонами.
Італія та Іспанія належать до найбільших імпортерів українських товарів, надають значні обсяги фінансової та військово-технічної допомоги. Обидві розширюють співпрацю з Україною в ОПК. Італія володіє спроможним оборонним сектором, зокрема, разом з Японією та Великою Британією розробляє проєкт винищувача шостого покоління. Просуває ідею континентального оборонного альянсу за участю України з огляду на скорочення участі США в системі безпеки Європи.
Тож до десяти стратегічних партнерів України зі Стратегії 2021 року, які пройшли перевірку часом, варто додати ще десять нових, довести загальне число до 20 й інституціоналізувати статуси. Зокрема, виділити додаткове фінансування, аби розширити посольства й відповідні активності в цих країнах. І всіляко сприяти розширенню представництва країн-партнерів і їхніх державних і приватних підприємств в Україні.
Варто розглянути можливість запровадити статус потенційного стратегічного партнера. Він необхідний як для пріоритизації зусиль у розширенні співпраці з країнами, що мають високий потенціал двостороннього співробітництва для України, так і для публічних сигналів про свої наміри відповідним державам.
Першими в цьому списку можуть опинитися Чехія, Словаччина, Болгарія та Хорватія. Попри зниження рівня відносин з першими трьома за нових урядів, співпраця в ОПК лише розширюється, є значний потенціал для співпраці в цивільних секторах економіки. Чехія і Словаччина мають розвинену автомобільну й машинобудівну промисловість, Болгарія — енергетичну й металургійну. Хорватія ж є лідером у сфері технологій розмінування й хабом з відповідної допомоги Україні.
Як потенційних стратегічних партнерів варто розглядати країни Перської затоки, у першу чергу Саудівську Аравію, ОАЕ, Катар і Кувейт. З першими трьома Україна підписала Drone Deals, з останньою — угоду про співпрацю у військовій сфері та суміжних галузях. Ці держави є фінансовими центрами регіону й експортерами капіталу, мають суверенні фонди на 4,7 трильйона доларів. Це фактично безмежне джерело інвестицій в ОПК, цивільну промисловість, аграрний сектор, якщо створити сприятливі умови для їх залучення.
Необхідно також шукати можливостей розширити економічну й політичну присутність в Азійсько-Тихоокеанському регіоні. У цьому випадку, вірогідно, недостатньо спиратися лише на стратегічне партнерство з Японією. Потенціал відносин з Південною Кореєю та Австралією аж ніяк не використовується на повну. Статус потенційного стратегічного партнера й відповідне розширення активності зовнішньої політики України виправлять це недопрацювання.
Якщо Україна прагне проєктувати вплив у інші регіони, зокрема в Африку та на Близький Схід, то повинна використовувати інструменти тактичного партнерства заради стратегічних результатів і представницького стратегічного партнерства. Варто розглянути їх у відносинах з Ганою, Нігерією, Кот-д'Івуаром, Єгиптом, Марокко, Тунісом, Кенією, Ботсваною, Сирією та Йорданією.
Економізація та прагматизація партнерств на основі чітких взаємних інтересів
Під час повномасштабного вторгнення Росії чимало партнерів надали нам значні обсяги військово-технічної та фінансової допомоги, аби стримати загрозу для регіональної та глобальної безпеки. Через реалії відносин зі США за президентства Дональда Трампа й перспективи втрати підтримки з боку держав ЄС у результаті приходу до влади радикальних політичних сил протягом електорального циклу 2027–2029 років наступні пакети фінансової допомоги Україні щонайменше під питанням.
Стратегічні партнерства слід економізувати і шляхом просування національного експортно орієнтованого бізнесу, і створення ідеальних умов залучення прямих іноземних інвестицій. У сфері військово-технічної співпраці Україна поступово перейшла від отримання прямих пакетів допомоги до розвитку власного ОПК і спільних підприємств з партнерами. Це було цілеспрямованою політикою, що мала на меті убезпечити Збройні сили від зовнішньополітичної турбулентності й посилити промислово-економічний потенціал країни.
Варто рухатися до підписання угод про стратегічне партнерство, які відображали б сучасні потреби України та її контрагентів. Успішними прикладами є Угода про сторічне партнерство між Україною та Великою Британією і Декларація про стратегічне партнерство між Україною та Німеччиною.
Замість декларативних формулювань, як-от: просування демократії, захист прав людини, відданість ідеям боротьби з корупцією, боротьба з кліматичними змінам, і т.д. — у подальших угодах слід чітко визначати й описувати сфери співпраці, наприклад: розбудова спільних підприємств ОПК, залучення інвестицій у цивільну промисловість, військово-технічна допомога, фінансова допомога тощо.
Ключовим фактором є зацікавленість партнерів у стратегічному форматі співпраці — односторонні стратегічні відносини не працюють. Україна повинна пропонувати такі формати партнерства, які сприятимуть реалізації національних інтересів відповідних країн. Відносини стратегічного партнерства мають бути взаємовигідними.
Варто спільно формувати довгострокові програми стратегічного співробітництва в основних напрямах. Установлювати чіткі пріоритети й завдання, що сприятимуть досягненню стратегічних цілей обох сторін. Формувати ефективні механізми імплементації на основі двосторонніх органів стратегічного рівня.
Україна перебуває в стані екзистенційної війни — війни на виживання. У таких умовах необхідна мобілізація всіх можливих ресурсів: військово-технічних, фінансових, технологічних, інших і послаблення ворога в усіх доступних сферах і доменах. Кожне стратегічне партнерство мусить сприяти реалізації бодай частини цих цілей.