Кузина Супермена Кара Зол-Ел (Мілі Алкок) живе розгульно десь у глибинах галактики. Має космотрейлер, пса Крипто й тур усіма барами галактики з нагоди 23-річчя. Але алкогольний трип — це лише спосіб заглушити біль від втрати родини й дому.
В одному барі Кара Зор-Ел випадково знайомиться з нещасною сиріткою Руті (Ів Райдлі), яка одержима помстою за смерть родини. Вона має помститися космічному пірату Крему з Жовтих пагорбів (Маттіас Шонартс). Він завдає важкого поранення і Крипто, песику Кари, тож вона приєднується до Руті. Тепер дві зовсім не схожі дівчини блукають галактикою в пошуках кривдника, щоб провчити його і врятувати пса.
Режисер Крейг Гілеспі відзначився яскравими харизматичними жіночими образами (Круелла Де Віль у виконанні Емми Стоун в “Круеллі”; фігуристка Тоня Гардінг у виконанні Марго Роббі в “Я, Тоня”), тож Суперґьорл у виконанні Мілі Алкок мала б доповнити цю галерею цікавих персонажок. Однак сценарій (за нього відповідала Ана Ногейра, що адаптувала для фільму комікс) перешкоджає акторці. У цьому фільмі їй доводиться бути трошки Відьмаком (вимушена стати наставницею), трошки Джоном Віком (у помсті за пса), і при цьому залишатися супердівчиною з власною драматичною аркою, якій Гілеспі надає того самого припанкованого шику, що й попереднім жіночим образам. Відтак Мілі Алкок отримує забагато хаотичних завдань, які відчайдушно намагається відпрацювати у своєму акторському діапазоні.
Загалом фільм виглядає як постмодерний колаж зі стрічок, які всі дивились раніше. Перша його частина запозичує ідею “Мандалорця” і обігрує вестерн в науково-фантастичній обгорці – найбільшою мірою “Справжню мужність” братів Коенів. Тут багато відкритих прерій, барів, бійок та іронії над чоловіками й girl power. Згодом, коли героїні пускаються в мандри, фільм потрохи перетворюється на космооперу в дусі лукасівських “Зоряних воєн”. Тут є десятки химерних інопланетян зі складними культурними особливостям, що стають приводом для гегів; є епічні битви – як, наприклад, баталія в космомаршрутці (найкраща бійка фільму); є далекі планети зі складним лором (один з них можна зчитати як соціальний коментар до проблеми торгівлі жінками). Далі, в третій частині, де героїні потрапляють на космічний корабель піратів, а потім на їх космічну Тортугу, фільм починає нагадувати техно-дизель-панк “Скаженого Макса” з естетикою виродків у шкіряних куртках на фоні химерних механізмів та бензинових випарів. Фінальна бійка «Суперґьорл» відсилає до продовження “Скаженого Макса” – “Фуріози” з Анею Тейлор-Джой. І все це разом намагається зловити вайб “Вартових галактики” Джеймса Ганна.
В цьому і полягає головна вада фільму «Суперґьорл», про яку уїдливо пише на фанатських форумах творець попереднього кіновсесвіту DC Зак Снайдер: за такою кількістю оммажів губиться історія самої Кари Зол-Ел. Гілеспі відводить їй кілька флешбеків, однак не розкриває проблему персонажки: її ізольованість на Землі та марність намагань стати там своєю. У “Супермені”, що відкрив оновлений кіновсесвіт, Джеймс Ганн досить вдало показав історію головного героя як мігранта – чужинця, що став своїм у новому місці. Натомість Гілеспі навіть не намагається подати драму Кари Зол-Ел як біженки, що не може знайти дім; він зводить її до чергової персонажки, що перетворила персональну драму на харизму.
Серйозною вадою фільму є також антагоніст. Герой Шонартса виглядає занадто гротескно та неправдоподібно. Він нагадує випадкового персонажа з масовки “Скаженого Макса”, який неочікувано навіть для самого себе вийшов на перший план. Тож зовсім не зрозуміло, чому Кара Зол-Ел – одна з найсильніших істот в галактиці – вимушена так довго змагатися і навіть якийсь час програвати випадковому бандюку з космоса.
Не все гаразд і з дуетом Руті та Кари Зол-Ел. У коміксі історію Суперґьорл показують очима Руті; натомість під час перегляду фільму можна грати у гру “випий шот, коли хтось просить Руті залишитися на місці і нікуди не йти”. У коміксі Руті – активна персонажка, яка проходить трансформацію під наглядом Кари Зол-Ел; у фільмі ж вона майже не дієва, аж до фіналу. Саме тому хімії між героїнями Алкок і Райдлі нема і бути не може: сценарій від початку обрубає цю можливість.
Та все ж не можна сказати, що «Суперґьорл» – це відверто провальний фільм. Хай тут є Джейсон Момоа (а це одразу трохи знижує якість будь-якої стрічки), але акторська гра Мілі Алкок та Ів Райдлі досить щира і радує око. У фільмі чимало якісного екшну, з яким Гілеспі намагається експериментувати. Врешті, головний меседж – історія про сестринство – чітко проходить через увесь сюжет фільму, закладаючи в копілку Гілеспі ще одну профеміністичну роботу.
В цілому фільм «Суперґьорл» не вийшов так само захопливим, як «Супермен» Джеймса Ганна. Однак ця стрічка виконує іншу важливу функцію: розширення кіновсесвіту. Щоправда, виникає резонне запитання: чи варто було створювати цілу стрічку лише для того, щоб його персонажка стала інструкцією до майбутнього багаторівневого всесвіту адаптацій коміксів DC?
Читайте також«Супермен» Джеймса Ганна: історія простого хлопця