В межах конкурсу театральної критики «З гальорки», який LB.ua проводить разом з Havas Village Ukraine, пройшла третя (завершальна) лекція для учасників конкурсу. Її прочитала членкиня журі конкурсу, культурна журналістка, театрознавиця, проектна менеджерка Олена Мигашко.
Тема лекції: “Критика vs журналістика. Формати існування критичних текстів у (суспільно-політичних, нішевих, професійних) медіа”. Публікуємо уривок з неї.
***
“Театральні діячі часто розглядають критику як частину театрального процесу. Це справедливо, коли йдеться про академічну роботу, про дослідження, яке допомагає створювати театральний продукт. Але, з іншого боку, ми можемо говорити про критику і культурну журналістику як про частину медіаринку, як про медіапродукт.
Медіа часто публікують рецензії, дуже схожі за форматом, де автор(ка) спершу пише: відбулась прем'єра за текстом такого-то автора, потім – про що розповідає цей текст, далі йде опис сюжету, потім, в кращому випадку, опис того, що відбувається на сцені, або того, що роблять режисер(ка), актори, акторки, і в кінці якийсь абстрактний висновок на тему, чи важливо говорити про це в суспільстві, або щось на зразок цього.
Що це за формат, звідки він взявся, і чи можна інакше писати про театр? І якщо так, то куди і навіщо?
Доволі простих, написаних простою мовою оціночних шаблонних текстів, які створюють рейтингові системи, дуже багато в закордонних медіа, які не є нішевими – New York Times, The Guardian, The Telegraph, Daily Mail і т.д. І це не є проблемою, це, в принципі, нормально, що автор може написати рецензію на 3-4 тисячі знаків, просто говорячи, що в цій виставі актори недопрацювали, я ставлю їй дві зірочки. Це 100% працюючий формат, який існує вже десятки років в одному і тому самому вигляді. Яку функцію такі публікації виконують? Вони задовольняють запити конкретної аудиторії, перебувають у системі медіаспоживання, де є зв'язок між цими оглядами і продажами квитків. Аудиторія, очевидно, заходить в театральний розділ, наприклад, The Guardian, дивиться ці огляди і ці зірочки для того, щоб вирішити, на що я конкретно хоче піти в театр сьогодні. Під цей запит створений цей продукт.
Але при цьому теж цікаво подивитися, як його будують. З одного боку, це дуже простий формат і дуже простий текст. З іншого, в ньому діють всі принципи якісної новинної журналістики. Наприклад, більшість з таких текстів написані за принципом перевернутої піраміди, за якою зазвичай будують новини, коли на початку йде одне-два речення з найважливішою інформацією, потім – деталі, потім – бекграунд, який пояснює, чому ми взагалі про це пишемо або що відбулося до цього. Це дуже кортокий текст, в якому, крім роздумів авторки чи автора, є ще й практична інформація: адреса, як замовити квиток, наступні дати показів. У ньому дуже проста мова типу «актори недопрацювали, вистава злилась на такому-то моменті» – щоб зорієнтувати людей, чи вони готові купити квитки, знаючи, що на смак конкретного оглядача чи оглядачки вистава добра чи погана.
У західних медіаринках такий простий формат має сенс для редакції: є сенс продавати його, набирати під це авторів. Це можуть бути огляди і на прості бродвейські постановки, і, скажімо, на виставу Саймона Макберні, який робить дуже нестандартний театр – вони написані однаково. Це дуже проста мова і примітивний підхід, але в три тисячі знаків грамотному журналісту вдається запихнути точний, чіткий, лапідарний опис: хто, що, коли, куди. І опис сюжету, і опис того, що відбувається на сцені. І свої ідеї про те, які з цим є проблеми. І що в цьому є хорошого, де це показують, де купити квитки. Інформація грамотно запакована і сформульована.
Але в наших реаліях такі рецензії часто виглядають звосім інакше. Ось, наприклад, фрагмент: «З боку тонової естетики був здійснений відхід від звичної зеленої гами» або «Відбувається осучасне дійство з нетиповою для сюжету стилістикою». Я не розумію, про що йде мова і підозрюю, що автор сам не розуміє, що він насправді хоче сказати. Яку функцію такий текст виконує для видання, сказати важко. В нас інакший медіаринок, нема газет з 4-5-6 десятками років неперервного існування, функцію анонсів виконують соцмережі. Якщо ми дивимося на такий текст, як на рецензію, покликану просто якісно проінформувати і допомогти широкому колу читачів зробити вибір, він цю функцію не виконує, він складний і незрозумілий. Якщо ми дивимося на це як на професійний текст для вузької аудиторії, цю функцію він теж не виконує, тому що з цієї точки зору написаний неграмотно і абсурдно. Що таке тонова естетика? Що таке осучасне дійство? Це просто загальне місце, яке не говорить мені нічого.
І це, мені здається, часто є проблемою текстів про театр всередині українського середовища. У нас дуже багато текстів, які, з одного боку не зроблені як грамотний журналістський текст, як медіапродукт, а з іншого боку, виходить дуже мало текстів якісно написаних на професійну аудиторію, адже така аудиторія в принципі дуже маленька, і великим новинно-політичним виданням нема сенсу їх публікувати.
А з нішевими медіа про театр в нас теж проблема. Їх мало, вони бідні. В нас проблема не з експертами, які можуть нюансовано говорити, а з майданчиками, які готові їм за це багато платити. Крім того, в нас не так багато театрів і людей які в них ходять, щоб ми навчилися робити про це просто якісну журналістику. Є проблема і в академічному середовищі – театрознавці за чотири роки бакалаврату не отримують вміння писати критику. І таких закладів мало, це лише три університети на всю Україну. Якщо порівняти з іншими дисциплінами, це дуже вузький вибір. Єдиний варіант зараз в Україні – це позаакадемічне середовище і постійна самоосвіта.”