Як трансформується сприйняття України і її культури протягом повномасштабної війни?
Алім Алієв: Якщо подивитися на те, як Україну сприймали у світі до 2022 року, то патерни і стереотипи щодо нас були дуже різні: від Чорнобиля чи корупції до війни на Донбасі й України як образу жертви. Проте образ будь-якої країни в очах світу не константа, він постійно трансформується. За останні чотири роки образ України докорінно змінився. Сьогодні Україна вже сприймається як суспільство, що бореться, паралельно говорячи як про свої досвіди й болі, так і про можливості для всього світу.
І культура в цьому процесі посідає особливе місце, адже має здатність пробивати ті стіни, які не піддаються політиці чи дипломатії. Протягом останніх років ми в Українському інституті багато працюємо з країнами Азії, Африки та Латинської Америки. І нам може бути складно починати розповідати про Україну в умовній Бразилії, але ми бачимо, як музика Лятошинського лунає в одній з найбільших філармоній цієї країни, створюючи для нас можливість говорити про нас так, аби бути почутими.
Один з трансформаційних процесів, які ми нині проходимо — деколонізація знання про самих себе, про Україну. Важливою частиною цього процесу є повернення важливих для нас імен, зокрема в культурі. На жаль, у світі наших митців усе ще часто некоректно атрибутують, часом приписуючи їм російське походження. Повертаючи собі ці імена, ми заразом повертаємо собі самих себе.
Але, говорячи про Україну у світі, важливо заразом говорити і про світ в Україні, адже це завжди двосторонній шлях. Не можна лише говорити про себе, ігноруючи історію, особливості і культуру інших країн і регіонів. І тут у нас ще дуже багато роботи, адже ми часом замало знаємо навіть про культуру сусідніх країн: Польщі, Чехії, Угорщини. Про далекі регіони світу годі й говорити. Тому важливо продовжувати пізнавати одне одного, адже знання конвертується в довіру, а довіра — в більшу підтримку.
І тут дуже важливо враховувати культуру всіх народів, що проживають в Україні: українців, євреїв, кримських татар, кримчаків тощо — ці голоси спільно створюють широку поліфонію української культури. І саме такий підхід часто допомагає нам відкривати міжнародні двері, підсилюючи мультикультурність образу України.
Як дати раду з культурною апропріацією: що вважати українською культурою? Чи це завжди про політичну позицію автора, чи досить його етнічного походження?
Олександр Островський: Це важливе і складне запитання. Я почав би з уже згаданої думки про відкриття світу для себе і себе для світу. Мені видається, що первинним для нас є процес відкриття себе для себе. Частково ми вже подолали цей шлях — приміром, сьогодні ми на фестивалі імені Бориса Лятошинського, і він, на щастя, є знаним і відомим широким аудиторіям не лише в Україні, але й за кордоном. Проте все ще є вдосталь композиторів, чиї постаті й музичний доробок відомі значно менше.
Якщо говорити про культурне привласнення митців, то що робить їх нашими, українськими? І чи музика умовного Лятошинського — це лише його музика чи і наша, українців? Якщо ми говоримо про спілкування з міжнародними аудиторіями, то для них часом простіше сприймається відкриття (чи перевідкриття) українських композиторів XVIII століття, ніж ближчих до сучасності (адже у свідомості європейців є розуміння того, як розвивалася історія континенту — що були імперії, нації, котрі входили до їх складу, відтак були представлені світу як їхня частина і т.д.). З контекстом же ХХ століття все значно складніше. Якщо ідентичність центральноєвропейських композиторів у світі не викликає глобальних питань, то через те, що радянська влада активно втручалася в мистецтво, створюване на її території, у світі воно часто сприймається уніфіковано, як радянське.
Відтак виникає питання, як ми оцінюємо це для себе? Однозначної відповіді тут немає, саме тому і складно говорити про музику кінця ХІХ–ХХ століть зі світом, адже нам самим ще належить це проаналізувати й осмислити. Це часом можуть бути складні розмови, а нам усім зараз хочеться простих рішень: визнати всіх, хто нам подобається, українцями, відсунути тих, кого вважаємо радянськими, а складних постатей взагалі прибрати з очей. Проте вічно послуговуватись лише плакатними образами нам не вийде — рано чи пізно доведеться говорити серйозно і, можливо, почасти про не зовсім приємні для нас самих речі. Але це все одно важливо робити.
Ми говоримо зі світом переважно англійською мовою, яку в деяких країнах світу сприймають не дуже добре, а десь і вороже, адже колись вона також була мовою колонізаторів. Чи не має наша міжнародна культурна дипломатія бути більш багатовекторною?
Ірина Цілик: Це надзвичайно актуальне питання. Як пострадянська людина, на щастя, я опанувала англійську (хоча не завжди почуваюся на цій території впевнено і продовжую вчити її). Але я відчуваю, що у практиці мені бракує інших мов, що могли б відчиняти додаткові двері. Я їжджу в дуже різні країни і повсякчас відчуваю, що самої англійської для спілкування мені бракує. Дуже хотіла б могти розмовляти заразом і французькою, німецькою, іспанською тощо.
Протягом війни я багато пишу для міжнародних видань. Якось данське видання запропонувало мені влаштувати зустріч із читачами. На події бути самі данці, що вже читали мої тексти і прийшли як до знайомої. Так те, що ми говоримо різними мовами, не заважає нам витворювати спільний ментальний простір.
Сьогодні майже всі українські професіонали культури паралельно працюють на культурно-дипломатичній ниві, додаючи щось до образу України у світі та поглиблюючи її розуміння міжнародними аудиторіями. Я вірю, що тут працює командна робота, адже це велике завдання, реалізувати яке ми можемо лише спільними зусиллями.
У різних країнах, звісно, різний рівень знання й розуміння про Україну, а також історія сприйняття нашої держави. Німеччина і Франція довгий час мали дещо зверхній погляд на Україну, але багато чого змінилося за останні роки — часом контраст просто разючий. Нині це врешті розмова рівних з рівними, нас поважають і до нас дослухаються. Яка тут роль нашого мілітарного спротиву, а яка культурної дипломатії? Складно сказати. Але культура тут точно зробила свій важливий внесок.
Звісно, окрім західноєвропейських країн, є ще інші напрямки і країни, з якими нам варто працювати більше, адже там про Україну досі знають менше. Одним з найособливіших для мене досвідів у цьому контексті стала подорож до Мексики: з одного боку, бачиш, що аудиторія взагалі нічого про тебе не знала до цього дня, з іншого — глядачі, що подивилися мій фільм «Земля блакитна, ніби апельсин», ще годину мене не відпускали. У такі моменти усвідомлюєш, що мова культури здатна на дуже багато, адже апелює до емоцій, тобто до людей і до людського.
Алім Алієв: Якщо якась країна географічно далеко від нас, це не означає, що ми з громадянами цієї країни маємо різні цінності. Дуже часто, коли починаємо процес знайомства та «синхронізації», знаходимо дуже багато спільних рис — від побуту до механізмів прийняття рішень. До прикладу, в Аргентині, де восени робили великий проєкт, побачили величезний інтерес і бажання місцевих аудиторій зрозуміти українську культуру.
Через те що ресурси України в культурній дипломатії досить обмежені, ми мусимо шукати найефективніші точки докладання зусиль. Це можуть бути і візити українських митців на ключові міжнародні культурні події, і переклади української літератури мовами світу, і включення творів українських митців у міжнародні культурні програми, і колаборації між українськими й іноземними митцями, що породжують багато спільних сенсів.
Ірина Цілик: Я погоджуюся, зокрема щодо перекладів. Пам’ятаю, як в Анкарі в місцевій бібліотеці я пішла перевірити, що там є з перекладів українських авторів. І була дуже здивована, знайшовши лише переклади Тараса Шевченка й Лесі Українки — ані Оксани Забужко, ані Сергія Жадана, ані інших сучасних авторів.
Але тут заразом виникає і питання академічної освіти і, зокрема, українських студій. На жаль, у багатьох міжнародних університетах на факультетах Slavic studies усе ще вивчають здебільшого російську культуру. В останні роки Україна почала системно працювати на цьому полі, і її важливо усіляко посилювати, адже це робота з майбутнім.
Алім Алієв: Минулого року ми як Український інститут разом з кількома іншими державними інституціями створили Глобальну коаліцію українських студій. Її завдання — посилити викладання україністики в різних університетах світу. Буквально вчора на нараді ми з колегами звідти говорили про те, як нам будувати стосунки з міжнародними університетами, що продовжують підтримувати взаємини з російськими навчальними закладами. Моя позиція проста: мусимо вигризати своє місце в міжнародному академічному світі, не віддаючи росіянам глобальний академічний простір.
Також важливо системно підтримувати українські студії за кордоном. Зокрема, у нас є програма академічних студій ім. Лисяка-Рудницького, що спрямована на взаємодію українських і закордонних університетів: від конференцій до видання книжок. Усе це посилює голос України у світі.
Олександр Островський: Повертаючись до думки про говоріння до світу і заразом відкривання світу для себе, я говорив би не лише про академію, але й про інші форми культурної взаємодії. Наприклад, у нас майже немає музичної літератури в українських перекладах — в українських книгарнях ви не знайдете про це й маленької полички професійної літератури.
Не менш важливо видавати і ноти творів українських композиторів, адже вони є документом, що допомагає визнати, чи брати твір до концертної програми (і чи почує його публіка). Тож нам надзвичайно важливо лишатись відкритими до світу і на рівні текстів, професійної літератури.