У франшизи «28 днів/років» доволі звивиста історія. Оригінальний фільм 2002 року «28 днів по тому» спричинив переворот у зомбі-горорі (він же сплетер, від англ. splatter — бризкання (крові). Денні Бойл увів у жанр жвавих, або скажених зомбі (rage zombies): інфіковані штучно виведеним вірусом, вони мчать, наче осатанілі спринтери, кидаючись на всіх незаражених. Кому поталанить — гине, менш щасливі стають інфікованими. Бойл цілковито змінив ритміку сплетеру цими кривавими бігунами, до того ж вписав апокаліптичні жахи в безтурботні сонячні краєвиди, у вулиці сучасного Лондона. Як наслідок, фільм «28 днів по тому» визнали одним з наймоторошніших зразків горору.
Інша річ, що комерційне кіно має апріорне протиріччя: прагне завжди йти назустріч прагненням глядача, який жадає продовження історії. А продовження, за нечисленними винятками, поступається оригіналу. Так сталося і цього разу. Хоча Бойл і став продюсером «28 тижнів по тому» (режисер Хуан Карлос Фреснаділо), вдалим цей сиквел точно не назвеш.
Стрічка «28 років по тому» виправила ситуацію. Бойл, повернувшись у режисерське крісло, скерував драматургію проєкту в антропологічне русло. У спустошеній Великій Британії, ізольованій через 28 років від решти планети, ми стежимо за сюжетом ініціації та дорослішання головного героя, 12-річного підлітка на імʼя Спайк (Алфі Вільямс), якому треба вийти із захищеного острова на перше у своєму житті полювання на монстрів. Адреналіновий мисливський сюжет, однак, переростає в більш універсальну історію про любов і смерть. Бо Спайк ще й шукає спосіб урятувати матір, хвору на рак. Так він дістається до химерного доктора Келсона (Рейф Файнз), який весь час палить багаття у глибині зараженої території, виварюючи голови загиблих і будуючи з черепів велетенський осуарій — меморіал усім жертвам нескінченної катастрофи.
Ще на стадії виробництва Sony Pictures оголосила, що «28 років» будуть трилогією і другу частину фільмуватиме не Бойл. На щастя, цього разу вгадали з режисеркою. Бо Ніа ДаКоста здобула імʼя, дебютувавши з кримінальним трилером «Маленький ліс» (2018), відзначеним призом на американському кінофестивалі Tribeca. Через три роки ДаКоста стала першою темношкірою режисеркою, що вийшла на перше місці в прокаті США на вихідних з горором «Кендімен» (2021).
«28 років по тому. Храм кісток» починається там, де закінчилась попередня частина. Спайк, вирушивши після смерті матері в мандри небезпечним світом, прибивається до банди малолітніх сатаністів-убивць у білявих перуках. Ватажок горлорізів — «сер» Джиммі Крістал (зловісний і божевільний Джек О'Коннелл) — вважає себе сином самого Диявола і регулярно вислуховує прямі накази від нього. Дітлашня, яку він згуртував у банду, — це пальці сатанинської десниці, що слухняно виконують всі накази «сера». А накази страшні: катувати й убивати не інфікованих, а людей, щоб задовольнити Лихого. З протилежного краю оповіді — доктор Келсон, що обережно й мудро вибудовує стосунки з величезним грізним альфа-ватажком інфікованих, якого герой Файнза називає Самсоном (Чі Льюїс-Перрі) через подібність до біблійного персонажа.
Гуманістичні мотиви, акцентовані Бойлом торік, Ніа ДаКоста значно посилила, надавши фільмові більш прямолінійної форми. Зомбі як фактор загрози поступилися цілком собі здоровим, але емоційно непритомним гомо сапієнсам, чиє озвіріння значно перевищує будь-яку вірусну лють. Тож рушій конфлікту — боротьба за душі двох діаметрально протилежних, але однаково вразливих людських істот — Спайка і Самсона. Звісно, ці сюжетні траєкторії рано чи пізно перетнуться в Келсоновому Храмі кісток. І кожному доведеться обирати. Рейф Файнз знову, як і рік тому, грає мудрого, сумовитого і, коли треба, кумедного гуру. Незмінний сценарист циклу Алекс Ґарланд прописав докторові кілька жартів і реприз, які Файнз виконує з убивчою дотепністю. Вимазаний йодом голомозий самітник, що слухає у своєму бункері платівки Duran Duran і Radiohead, а насамкінець влаштовує ціле шоу під геві-метал-гуркіт Iron Maiden — достоту ексцентричний образ (як, до речі, ексцентричний і Джиммі у своїй перуці, спортивному костюмі і з перевернутим хрестом), але саме він зрештою стає центром етичної рівноваги у цій не стільки страшній, скільки сумній історії.
Хороший горор — це казка з мораллю. Вивівши мораль на перше місце, Ніа ДаКоста перетворила жахастик на притчу, майже на середньовічний міракль. Справа, зрештою, не в гепіенді (дуже умовному), а в майже дитячій вірі в те, що добро переможе. Що навіть у збожеволілому від страху й гніву світі є заради чого жити.