Що ми як країна будемо показувати наступного року на Венеційській бієнале? Розкажи про свій проєкт.
Наступного року виповниться 30 років від того моменту, коли Україна здала всю свою ядерну зброю під гарантії безпеки Будапештського меморандуму (останню ядерну боєголовку вивезли до РФ 1 червня 1996. — Ред.). І наш проєкт прив’язаний до цієї події.
Ми будемо показувати скульптуру, яку я створила 2019 року разом з Денисом Рубаном для парку міста Покровськ. Насправді ми тоді створили дві скульптури, у 2018-му — парковку [для велосипедів], її неможливо було вивезти, і що з нею зараз, я не знаю; а друга — це власне олень, типова паркова скульптура, але в техніці оригамі. 2,5-метрова, відлита з бетону. Ми встановили її на постаменті від радянського реактивного літака, який зняли ще в 1990-х. Самого літака я ніколи не бачила, лише на фотографіях.
У публічному просторі України не так часто можна побачити хорошу сучасну скульптуру. Як так сталося, що саме тебе запросили в Покровськ?
Мене запросили, щоб зекономити бюджет (сміється). Моя співпраця з парком почалася з того, що поставили задачу: от є здоровенний 11-метровий постамент, він з бетону, який за 50 років набрав своєї максимальної міцності. Тобто демонтувати його — це великі кошти. І треба було щось придумати на цю штуку, щоб обійтися без демонтажу.
На той час я вже зробила своє перше оригамі (бетонний лебідь в озері в рамках фестивалю актуального мистецтва Porto Franko. — Ред.), і мене зацікавила ця пропозиція. Це був той момент, коли влада почала звертати увагу на схід, зокрема на Донецький регіон, намагалася щось робити там: відновлювати парки, ремонтувати школи — щоб завоювати довіру населення. І мені був цікавий і цей регіон, і експерименти в публічному просторі, і взагалі якісь нові задачі.
Насправді ми тоді запропонували місту набагато більше проєктів; нам сказали, що їх не візьмуть, але коли у 2024-му ми приїхали на демонтаж «Оленя», то побачили, що дещо все ж реалізували без мого відома і не в повному обсязі.
Наприклад?
Наприклад, там стояла розкішна радянська бесідка, занедбана і вже трошки перероблена. Вони хотіли її знести і поставити якусь еклектичну хрінь з дахом з бітумної черепиці. А я запропонувала не чіпати, а віддзеркалити догори арочний дизайн і ще поєднати дах із сонячними панелями, щоб люди могли заряджати телефони в парку. І вони пізніше зробили це за моїми ескізами, але не до кінця і без сонячних панелей. Мене не запитали і, звісно, мені не заплатили.
Це порушення авторських прав.
Звісно. Але я тоді була ще недосвідчена, віддала їм ескізи без укладання договору. Узагалі багато чого з тієї роботи стало для мене важливим досвідом.
Отже, на бієнале ми покажемо цю скульптуру оленя, яку ми вивезли з Покровська 30 серпня 2024 року.
Вивезли куди?
У Вінницю.
Вона там перебуває десь у публічному просторі? Чи захована?
Захована. Її неможливо показувати без постамента. Вона крихка. Щоб установити її у Покровську, ми той плаский постамент від літака ще додатково доливали вгору, аби на нього не можна було залізти, повиснути на скульптурі. Цього я навчилася у Франківську — коли там на озері став лід і можна було підійти, люди одразу відламали частинки лебедя. Тому, плануючи скульптуру в публічному просторі, завжди треба думати про вандалостійкість.
Крім скульптури, ми представимо на бієнале фільм «ВПО». На ньому зафіксовано день, коли ми вивозили скульптуру. Насправді ми їздили туди декілька разів — щоб усе підготувати, організувати. Але фільм присвячений саме подорожі скульптури — за формою; а загалом він про людей, про місто, в якому триває примусова евакуація.
На воркшопі ти казала, що плануєте дознімати цей фільм і показати подальший шлях «Оленя», до Венеції.
Це один з варіантів. Я поки що точно не можу сказати, чи будемо ми це робити, усе ще на стадії обговорення. Але ми точно представимо скульптуру, фільм і додаткові супровідні матеріали — фотографії, тексти про всю цю історію. Узагалі, це дуже лаконічний проєкт.
Це цікава ідея — через історію скульптури і її локації розповісти про історію всієї країни.
Так, це була Льоніна ідея (Леонід Марущак, один з кураторів проєкту українського павільйону на 61-й Венеційській бієнале. — Ред.), пов’язати оце до і після. Колись Україна підписала Будапештський меморандум, демілітализувалась, обрала пацифістський, умовно європейський вектор розвитку. Замість літака в нас з’являється олень. Але виявилось, що це був wrong way, і тепер цей олень залишився ніби у підвішеному стані, як і всі ми, коли йдеться про гарантії безпеки як умови завершення війни. Це ми і хочемо показати на бієнале, де кожна країна представляє свій шлях у сучасному мистецтві.
Мені, звісно, дуже приємно, що на конкурсі обрали саме наш проєкт. І ми будемо намагатися зробити все якнайкраще.
Ви обговорювали подальшу долю «Оленя»? Куди ви повезете його після бієнале?
Та ні. Ми, українці, думаємо зараз тільки про завтра. Дай нам хоч туди з’їздити — там початок наступного травня і ще пів року виставка триватиме. Це дуже далеко, щоб щось планувати.
Основний проєкт 61-ї бієнале, за концепцією вже покійної кураторки Койо Куо (Koyo Kouoh), називається «У мінорній тональності». Наскільки я зрозуміла з кураторського тексту, йдеться про непочуті голоси, про мистецтво як слухання, а не висловлювання. Як український павільйон буде співвідноситися з цим проєктом — чи обговорювали ви це з командою?
Я навіть не читала кураторський текст. І з командою ми цього не обговорювали. Ми обговорювали український павільйон.
У тебе вже величезний досвід роботи на Венеційській бієнале: твої роботи були в українському павільйоні у 2013 і 2015, а у 2019 — в основному проєкті, коли його робив Ральф Ругофф. І ще багато-багато разів у паралельній програмі, у проєктах Pinchuk Art Centre. Чи є якась специфіка роботи на бієнале порівняно з іншими виставками та фестивалями?
Ну насправді навіть у кожному з цих випадків своя специфіка. Павільйон — це одне, Pinchuk — інше, основний проєкт — ще інше.
Тоді поговорімо про павільйон. Комісаром українського павільйону є Міністерство культури. Що ти можеш сказати про специфіку співпраці з державною структурою?
У 2013 році, коли комісаром призначили Віктора Сидоренка (зараз президент Національної академії мистецтв України, тоді директор Інституту проблем сучасного мистецтва. — Ред.), це було так: якби мене не підтримала італійська галерея, з якою я співпрацювала, навіть не змогла б отримати необхідні матеріали. Ця галерея мала дозвіл на вхід у потрібні венеційські канали, а міністерство взагалі не думало про такі речі. Їхнє уявлення про підготовку не йшло далі за купівлю цвяхів у найближчому магазині. Це було дуже складно. Пам’ятаю, мені сказали, що в мене буде тільки один асистент. А в мене велика гіпсокартонна конструкція, мені потрібні два хлопці. Ну добре, кажу, тоді я не їду. Вони щось подумали і кажуть: гарад, будуть два асистенти, але ви всі зможете бути у Венеції лише шість днів. Ну, ми вклалися в цей строк підготовки, але на відкриття власного проєкту я вже не потрапила, тому що чекаут з готелю був о 10-й ранку, а відкриття павільйону о 6-й вечора, і я вже не могла на нього залишитися.
Потім, уже в Києві, я принесла чеки на ті витрати, які держава мала мені відшкодувати — там було щось 400 євро: я купувала молоток, ніж, скотч, шпаклівку, усякі такі речі. Вони вивчили всі ці італійські чеки, відібрали десь третину і сказали, що це речі багаторазового використання і маю їх здати. Уявляєш, як з усіма цими молотками і ножами виїжджала б? А потім мені взагалі нічого не відшкодували. Правда, ще до виїзду на монтаж видали добові за шість днів, по 20 євро — купюрами по 5 грн у пластиковому кульочку. Це була дуже комічна ситуація.
Але це було давно, більш ніж 10 років тому. Сподіваюсь, за цей час Україна все ж еволюціонувала.
Ми як громадяни завжди хочемо від української участі в проєктах, подібних до бієнале, ще якогось результату, крім суто мистецького представництва. Грубо кажучи, от побачать нашу прекрасну культуру — і дадуть нам більше зброї. Чи це так працює?
Я вважаю, треба лупати цю скалу і з усіх боків. На мій погляд, так, це працює. Усі ці три з половиною роки в моїй творчості присутня тема війни. Але якщо ми говоримо конкретно про український павільйон на бієнале, то в нього не такий уже великий ресурс. Звісно, до нього буде увага. Але що робити, якщо на відкриття захочуть прийти 300 людей, а туди поміщаються лише 50? От чому в нас такий павільйон: маленький і незручний — якщо ми справді робимо ставку на те, що через нього привертаємо увагу до війни в Україні і хочемо якихось результатів?
Тому що з 2022 року нам його дають безоплатно і це всіх влаштовує, далі ніхто не думає.
Так. Але якби влада справді розуміла важливість презентацій такого рівня, ставлення було б інше. У нас вистачає хороших художників, кураторів, досвідчених спеціалістів, які можуть подолати проблеми з венеціанським монтажем — а це завжди дуже серйозний виклик, справді. Алеу все це треба вкладати ресурси. Потрібна підтримка, потрібне як мінімум розуміння важливості.
А як ти ставишся до паломництва зірок світового мистецтва в Україну? Бенксі, Ай Вейвей? Нащо це їм і чи працює на користь України?
Я ж не вони, я не можу за них відповідати. Окей, Бенксі приїхав сам, але Ай Вейвея привезли, очевидно, за великі гроші (інсталяцію Ай Вейвея, яку мають відкрити восени на ВДНГ, замовила платформа Ribbon International. — Ред.). Мені здається більше користі було б, якби ці гроші витратили на українських художників. Те, що роблять ці зірки, було цікаво десь 10 років тому, зараз у світі вже нема до них тієї цікавості. Мені особисто теж не дуже цікаве їхнє мистецтво, те, що вони роблять зараз. Звісно, це має якийсь вау-ефект для широкої спільноти і, можливо, матиме якийсь позитивний ефект серед непрофесійного середовища — типу, ну якщо вже Ай Вейвей приїхав, значить, усе добре. Але це точно не має ніякого впливу на розвиток мистецької сцени. Мені здається, воно того не варте.