“Балерина” починається як типова діснеївська казка. В одній далекій країні, у середньовічному замку на березі моря живе маленька дівчинка Єва, яка любить балет. Якось злі люди з відмітками на руках прийшли і убили її тата. Сирітку Єву віддали її родичам – клану Руська Рома. Клан виростив Єву (у дорослому віці її грає Ана де Армас) як кікімору – найману вбивцю, яка живе з вірою, що вбиваючи одних, вона захищає інших. Йшли роки і героїня де Армас ставала все кращою у асасинському ремеслі, проте єдина причина чому вона так вперто дряпалась вгору по кар’єрній драбині кілера – це одержимість помстою за батька.
Перший фільм з франшизи Джона Віка вийшов в прокат у 2014 році. Тоді цей екшн вдихнув нове життя у жанр бойовика, який не міг знайти себе у 2010-х. Це була сувора історія в дусі в “Самурая” (1967) Жан-П’єра Мельвіля з Аленом Делоном у ролі вбивці, адже також розповідала історію найманого вбивці, який не просто вбиває заради грошей, а має свій неписаний моральний кодекс. На “Самурай” Мельвіля орієнтувалось багато режисерів, від Люка Бессона з його “Леоном” (1994) до Девіда Фінчера з його “Вбивцею” (2023). Спільне між усіма цими фільмами – акцент на драматичності історії, а не на екшні (у “Самураї” його взагалі немає). Натомість батько-засновник франшизи Джона Віка Чад Стахельскі вирішив розбавити драматичну історію про кілера з моральним кодексом добротним екшном, яскравим неоном та ідеально відточеною хореографією бою (колишній каскадер Стахельскі це вміє). Таким і з’являється перший Джон Вік: з одного боку це цілком мельвілівська історія про кілера, з іншого – сувора притча про те, що від долі не втекти, і при цьому ще й високоякісний екшн, який сам по собі є витвором мистецтва.
Франшиза зростала, і з нею розростався світ Джона Віка. Виявилось, що суворий неписаний кодекс – це не вигадка самого Джона Віка (на відміну від решти мельвільєподібних кілерів), а традиції великої світової мережі асасинів, яка існує сторіччями. Так франшиза Джона Віка все більше перетворювалась на ефектний кінокомікс, який з кожним епізодом вражав глядача і сценарними інтригами, і все більш ефектною хореографією трюків.
Паралельно з розгортанням цього всесвіту виникали меми про те, що помста за собаку з першої частини франшизи трохи затягнулась. Тож поява спін-офів була лише питанням часу. Історію про Єву Макаро, яка мелькає на пуантах в одній з частин франшизи, довірили Лену Вейзману. У 2000-х він створив досить неординарну франшизу “Інший світ” – історію віковічної боротьби між вампірами та вовкулаками, але з пістолетами, а не з поцілунками, як в “Сутінках”. Перший фільм був запльований критиками, але розхвалений глядачами; щоправда наступні частини франшизи були все менш цікаві і глядацькій аудиторії. Також Вейзман доклав руку до провального римейку кіберпанку “Згадати все” Пола Верговена та створив сумнівної якості четвертий “Міцний горішок”. В цілому в Голлівуді за Вейзманом закріпилось реноме дуже посереднього ремісника, якщо не підмайстра. Забігаючи наперед, щодо “Балерини” можна сказати, що цю роботу він провалив; на певному етапі у виробництво фільму втрутився Стахельскі, який дознімав нові сцени та перемонтовував стрічку заново.
Найслабша ланка фільму – це сценарій. Свою сценарну кар’єру Шей Геттен починав у всесвіті Джона Віка, він написав історію третьої та четвертої частин; однак вийшовши з-під опіки Стахельскі, Геттен подарував світові сценарій дилогії “Буремний місяць”, яка була просто набором найдурніших та найпримітивніших кліше космоопери з відвертими копіювання частин інших фільмів. Взявшись за “Балерину”, Геттен довів, що дилогія “Буремний місяць” була його лебединою піснею в сценаристиці.
Історію знайомства Єви та Джона Віка (а вона важлива для сюжету, адже Кіану Рівз матиме трохи часу у фільмі) у “Балерині” розширюють. Однак в чому суть прив’язки до балету залишається неясно. Складається враження, ніби це історія з тік-току про абсурдні меми italian brainrot, де Балерина Капучино перетворюється на Капучино Асасіно. Балет так і не стане якоюсь важливою частиною особистої історії героїні де Армас . Не варто і очікувати якихось драматичних флешбеків в дусі “Чорного лебедя” (2010) Даррена Аронофіскі. Зате є реверанси чи то в бік “Убити Білла” (2003) Квентіна Тарантіно, чи радше в бік його прототипу “Леді Кривавий Сніг” (1973) Тошії Фудзіта. Режисер щосили тягне сніжну естетику у поєднанні з боями на катанах.
Головні антагоністи (ті самі люди з відмітинами на руці) – це якийсь зловісний і секретний містичний культ, що живе в Альпах і має фішечку у вигляді кіднепінгу. Однак фільм не дає жодного пояснення, для чого вони крадуть дітей, чому потім вважають цих дітей рідними, і хто вони взагалі. Замість розгортання сюжету, друга частина фільму (скоріше за все тут підключився Чад Стахельскі) забиває час фірмовим екшном з захопливими сценами двобою на вогнеметах та іншими атракціями. Фінал міг би бути реверансом до саги про “Відьмака”, однак врятована дитина раптом знайшла врятованого батька.
Проте є й позитивні сторони цього фільму. Найбільша – це Ана де Армас, яка прекрасно справилась з роллю. Її відточені рухи та неймовірна пластика під час бою, жива міміка та гра дають Єві Макаро все те, що допомогло їй уникнути долі блідої тіні Джона Віка.
Спецефекти та постановки боїв тут теж на високому рівні (очевидно завдяки Стахельскі, а не Вайзману). Однак якщо фільми про Джона Віка славились тим, що герой використовував підручні засоби як ефективну зброю у неймовірних для екшну локаціях (як то книги в бібліотеці чи експонати у музеї), то в “Балерині” набір зброї та локацій досить обмежений. Маємо класичну для цього всесвіту сутичку в пафосному нічному клубі, кілька смертоносних зіткнень в альпійських горах та в збройному магазині. Навіть сцена з рестораном не витягує. Вайзман (чи Стахельські?) намагається зосередитись на екшні з вибухами, тому гранати летять на всі боки, а найефектіншою сценою стає двобій вогнемета та пожежного шланга, де протистояння стихій нагадує сцену дуелі на чарівних паличках з саги про Гаррі Поттера.
“Балерина” вийшла посереднім і дуже хаотичним фільмом. Її фрагментарний сюжет марно намагається втиснутись в неписаний моральний кодекс створеного Стахельські світу. Головна героїня, попри акторські таланти Ани де Армас, виглядає пласкою, а сюжет тримається на Deus ex machina у вигляді Джона Віка. Очевидно, в халтурності цього проєкту не сумнівається навіть його рідна студія Lionsgate – інакше чому б вона встановлювала ембарго на негативні відгуки до 4 червня?
