Ком'юніті арт та мистецтво партисипації: спільне і відмінне
Ком'юніті арт – явище, яке виникло і отримало визначення в 1960-х роках ХХ століття. Головним у ньому є участь представників громади (переважно з неблагополучних районів міста) та використання мистецьких практик з метою вирішення соціальних проблем. Нині вже є ряд відомих артистів, які реалізують масштабні проєкти, зокрема в Америці, Канаді, Великобританії, Нідерландах – хоча це явище також сприймається як соціальна робота. Художники залучають представників громади, чиї імена можуть залишитися анонімними, репрезентуючи їхнє культурне поле.
Чому ми рідко бачимо роботи ком'юніті арту в музеях, галереях? Утвердитися ком'юніті арту як мистецтву у повному значенні заважає авангардна традиція фокусування на індивідуумі митця. Один з авторів збірника “Community Art: The Politics of Trespassing” Поль де Брюйне стверджує, що міф про індивідуального митця виник у ментальному просторі капіталізму та ринкової економіки, в якому художні твори часто функціонують як бренд. Вимоги персоналізації мистецтва важко поєднати із соціальною свідомістю та причетністю до суспільно корисного. Можливо, тому частина професійного світу мистецтва насилу сприймає ком'юніті арт. А учасники спільнот насилу сприймають мистецтво як засіб вирішення проблем.
Проте, останнім часом спостерігаємо тенденцію збільшення учасницьких практик, що від початку 1980-х, часу їх активного поширення, переживала різні періоди підйомів і спадів. Явище привертає увагу активістів, художників і мислителів. Об'єкти ком'юніті арту стають точками тяжіння, як, наприклад, мурали у Філадельфії або Велика стіна Лос-Анджелеса — фреска 1978 року, розроблена художницею Джудіт Бака та виконана за допомогою понад 400 учасників і учасниць.
Соціолог мистецтва Паскаль Гілен пропонує розглядати ком'юніті арт в системі координат двох осей. Перша має дві крайні точки – це мистецтво, що стимулює протест, і мистецтво, яке долучає учасників до домінуючої культури, понижуючи тим самим градус суспільного невдоволення. В іншому діапазоні вісь пролягає від повної свободи творчості до пристосування під вимоги організатора, з мінімізованим проявом свободи самовираження. У полі перетину двох напрямків, де куратор пропонує учасникам долучитись до домінуючого культурного поля та бере на себе контроль над творчим процесом, ком'юніті арт зближається з партисипативним мистецтвом. Тут ідеться про інтеграцію спільнот до створення роботи, яка є втіленням авторського задуму куратора. Такі практики націлені на залучення людей, навчання їх, проведення спільного часу та арт терапевтичний ефект.
На відміну від мистецтва партиципації, де в центрі уваги – об'єкт мистецтва, який формується внесками учасників, в ком'юніті арт саме взаємодія породжує додаткову цінність.
Головними характеристиками ком'юніті арту є:
- наявність мистецької складової,
- взаємодія представників однієї спільноти: між собою і художником_цею та/або куратором_кою,
- творчі дії з метою розкрити ідеї, озвучити проблеми, розказати свою історію, відкрити культуру.
Важливим поняттям в партисипації є сама спільнота. Які критерії її характеризують, як визначати її розвиток? Адже це і є кінцевою задачею ком'юніті арту.
За визначенням Чарльза Фогла (Charles Vogl, автор бестселерів про лідерство та побудову спільнот. – Ред.), “Справжнім мірилом успіху спільноти є не кількість її членів, а глибина їх відносин і сила спільної мети,” а сама Спільнота — “це не продукт, який можна виготовити, а стосунки, які потрібно культивувати”.
Мистецтво як провідник і універсальний комунікатор допомагає налагоджувати відносини всередині групи і зв'язок групи із “зовнішнім” світом. Громадські організації, які довго працюють у полі залучення, зазначають, що користь громаді приносять будь-які учасницькі активності. Таким чином у поле нашого інтересу можна віднести проєкти партисипації і ком'юніті арту, які залучають спільноти і зміцнюють їхню взаємодію.
Не претендуючи на остаточне визначення термінів, а лише позначаючи їх для себе як близькі, ми розширюємо поле для порівняння нечисленних учасницьких практик в Україні.
Учасницькі практики в Україні
У пошуковому браузері під час запиту “Community Art в Україні” відкриваються посилання на Art Community: така перестановка слів кардинально змінює значення. Це не прямий, але опосередкований висновок, що спільнота артистів в Україні існує, а ось мистецтво спільнот ще в процесі формування. Учасницькі проєкти були реалізовані в Києві та Маріуполі, Донецьку, Сумах, Львові, Івано-Франківську, Мелітополі та інших містах. Довготривалі програми втілюють на інституційному рівні Jam Factory Art Center, Музей Міста (Львів), ГО Open Place.
В Україні серед проєктів з учасницькою складовою частіше трапляються назви, які використовують термін партисипативного мистецтва, хоча за суттю їх можна віднести до ком'юніті арту.
У ранніх роках незалежності в Україні не поставала задача пошуку локальних ідентичностей та відповідно звернення до потреб окремих груп мешканців. Проблеми громад розглядалися з прив'язкою до регіону, за віссю Схід-Захід. Це було обумовлено політичною ситуацією. Мешканці одного міського району чи вулиці виявляли низьку готовність брати відповідальність за місце спільного проживання. Але людям потрібен незначний поштовх, щоб визначити риси ідентичності своєї спільноти.
Завдяки проєктам залучення від Jam Factory Art Center та Палацу Хоткевича на культурній мапі Львова з'явився район Підзамче. Центр міської історії проявив ментальний портрет Сихова. Музей Міста створив суб'єктивні мапи трьох районів Львова і популяризує об'єкти, що репрезентують місто очима його юних мешканців та мешканок.
Ситуація змінилась з початком російсько-української війни. Відбулося переміщення великої кількості людей, які, тікаючи із зруйнованих місць, прагнули зберегти свою локальну ідентичність. У країні стало чути голоси окремих міст – Маріуполя, Скадовська, Херсона та багатьох інших. Ці спільноти потребують підтримки і можливості озвучити свої проблеми. Для них важливо поділитись пережитими історіями як з терапевтичною метою, так і з закликом до справедливості.
Кількість людей, які переїхали в межах країни чи за кордон настільки велика, що потреби цих людей не сприймаються в суспільстві, як специфічні. Багато хто має друзів, близьких, знайомих, хто втратив дім. Практично кожний задумався над тим, що це може трапитись і з ним. У багатьох поставало питання, що є найважливішого зі спогадів твого життя, що може поміститися в тривожний рюкзак? Хтось думав про фотографії, хтось про символічний ключ, а хтось залишає спогади лише у своїй пам'яті.
Резиденції. Мистецько-спільнотна програма “Хто пам’ятає”
Кураторка програми “Хто пам’ятає” у Jam Factory Art Center Анна Гайдай обрала головною темою резиденцій потребу, яка актуалізувалася в результаті міграційних процесів – пам'ять та збереження спогадів.
Запрошені резидент та дві резидентки працювали в таких напрямах: з візуальним контентом, ментальним картографуванням, тілесними практиками. Залежно від формату, група, яка включала учасників_ць, організаторок і кураторок, могла попрактикувати різні способи роботи зі спогадами. Результатом можна вважати відрефлексовану та усвідомлену потребу зберігати спогади різних емоційних забарвлень. Художники_ці спонукали шукати нові зв'язки між реальним і підсвідомим за допомогою таких інструментів як:
- когнітивне мапування
- вправи з тілесною пам'яттю
- асоціативне мислення у сприйнятті матеріальних об'єктів
- діалог, як спосіб реконструкції та переформатування спогадів
- колаж із використанням родинних фотографій
Ментальне картографування
Практика картографування як метод роботи з пам'яттю, уявлюваним простором і плануванням проходила під кураторством Асі Цісар. Учасники_ці відповідали на питання, пов'язані з місцями свого життя, емоціями, зв'язками з родиною, і позначали ці точки на мапі. Так, на перетині психології, географії, історії та соціології з’явилася можливість по-новому пізнати себе, співставляючи час і простір. Замість звиклої офіційної лінійки з біографії “народився у Львові, Кривому Розі, Золочеві…” люди шукали точку на мапі – в конкретному районі, на конкретній вулиці. Це надавало спогаду наочної об'ємності й виводило образи із ілюзорності підсвідомого в реальний світ присутності. Питання, де просили пригадати місця народження, проживання в дитячому віці, уявити майбутнє своїх дітей, поглиблювали зв'язки з родиною, збагачуючи досвід відтінками і деталями. Записування про вибір місця власного поховання додавало іронії та примирення із собою. Когнітивні мапи були спрямовані на персональну роботу, без публічної презентації. Це відкривало свободу рефлексії: більшої зануреності в себе, фіксації відчуттів. Після воркшопу учасники_ці так описували новий досвід:
“Було важко”.
“Спочатку було піднесення, але після піднесення, на питанні про щастя, стало ніяково, навіть важко. Бо було дуже багато щасливих моментів”.
“Класно, що було пов'язане з минулим і майбутнім”.
“Питання про турботу, це про дім – це про те, про що хочеться піклуватись. Я прив’язана до Львова, до дому. Стан опівнічного спокою”.
“Спочатку здалося, що це проста робота. Позначати Львів, Золочів. А коли почала згадувати родичів, то все з локального місця почало поширюватись до цілої Європи. Бо багато родичів навіть поховано за кордоном”.
Ідея резидентки Асі Цісар полягала в тому, щоб створити поле для внутрішнього дискурсу – “Важливо було все розбурхати та поставити під питання, створити щось, що підважує однозначні відповіді”.
Колажі. Комікси. Мейларт
Воркшоп, де учасники використовували сімейні фото для створення колажів, проводив львівський художник-мейлартист Любомир Тимків. Команді пропонувалося використовувати ксерокопії фотографій, які вони попередньо обрали, та різноманітні матеріали для декорування, створення фактур і підписів. Куратор практики відмовився від використання зображень додаткових об'єктів, предметів чи вирізок із журналів. Його задум був обмежити засоби заради фокусування на зображенні родичів і вираженні своїх рефлексій у фоновому режимі та текстовому супроводі. Метою роботи був пошук символів – простих і зрозумілих, якими учасники передавали своє ставлення до присутніх на світлинах родичів. Сердечка, рожеві блискітки, яскраві кольори – висловлювання любові, ніжності і радості. У виконаних колажах зчитувалася відсилка до кіотних ікон початку ХХ століття, які щедро докерувались позліткою, бахромою, квітами. Трансформація ікон в кітчеві образи ніби знімає їх з п'єдесталу, зближує дистанцію між людиною і божественним. Цей прийом в застосунку до колажів – простий спосіб створення приємних, легких зображень з посилом однозначної позитивної емоції.
Якщо інші практики могли зачіпати психологічні травми або приховані переживання, то робота з колажем мала заспокійливий та радісний характер. Це був спосіб звернення до радісних спогадів, можливість робити їх яскравими та проживати їх в новій інтерпретації.
Додаткова опція, яку ведучий воркшопу привніс у процес зі своєї багатолітньої мистецької практики, – елементи мейларту. Йдеться про надсилання роботи через пошту вибраній людині. Так долучався майбутній глядач, що доповнювало процес новими питаннями:
- Чи впливає на творчість присутність конкретного адресата?
- А якщо адресатом будеш ти сам?
- Що ти хочеш передати собі в майбутньому?
Воркшоп із написання коміксів виглядав, як послідовний запис цитат та коментарів на листках з ілюструванням штампами. Тема – спомин про уявну подію. І знову воркшоп підіймав питання, відповіддю на які був сам творчий процес:
- Як згадати те, чого не було?
- Що такого важливого могло би трапитись в житті, про що варто згадати?
Сторітеллінг – це класичний літературний прийом. Як це може виглядати в груповому діалозі, коли наступний учасник змінює сюжетну лінію? Хороша вправа для розуміння життя, в якому дії кожної людини можуть змінити реальність, і усвідомлення, як в один момент ми отримуємо шанс власною вигадкою вплинути на ситуацію. Вправа, як гра в реальний світ, наділяє творця владою і ставить учасника в подвійну роль – того, хто формує політику, і того, хто займається творчістю заради зміни політики.
Перформативні практики
Оля Марусин, художниця, яка працює з втіленим співпереживанням, підготувала воркшоп, на якому пропонувала залученим до програми відтворити мовою тіла символ втраченого предмета іншого учасника. Це створювало взаємодію всередині групи по принципу ланцюжка. Завдання, які виконували учасники_ці звучали досить не буденно:
- Як станцювати каблучку, яку мама подарувала батькові в річницю шлюбу?
- Як розповісти без слів про втрачену дачу в Криму чи перше дитяче розчарування?
Чарльз Фогель виводить символи в окремий інструмент роботи з громадами. Адже це один із найшвидших способів зв'язати цінності, ідентичність та зобов'язання. Наприклад, речі з дитинства, м’яч чи велосипед – символи першої власності та прив'язаності, і через це їх втрата – приклади першого смутку та розчарування, які є зрозумілими більшості спільноти.
Практики мали кілька етапів. Перший крок – пригадати предмет втрати та описати його, другий – відобразити образ, який описав інший учасник. Виклики, які спровокував воркшоп, – це подолання табу на нераціональну поведінку, дозвіл собі бути смішними. Після взаємодії в групі відкривались нові трактування спільної поведінки: присвятити свою увагу і рухи свого тіла втратам іншої людини – це практичний спосіб проявити співпережиття; виказувати співпережиття мовою тіла – наражати себе на вразливість і тим самим викликати співпережиття; використовувати рухи тіла в обмеженому часі і місці, фокусуючись на матеріальному предметі – спосіб пояснення підсвідомого.
Учасники програми представляли широку аудиторію, різнопланову за гендером, віком та місцем проживання, зібрану за принципом стосунку до району Підзамче. У групі були художниці та художники, психологиня, письменниця та люди, про яких можна сказати, що вони активні реципієнти культури. Аудиторія проявляла зацікавлення до знайомих прийомів та відкритість до новаторських експериментів. Герої слідували головній ідеї програми – віднайти втрачені фрагменти пам'яті та виявити для себе кращий спосіб збереження своєї та родинної історії. У результаті роботи проявились і приховані значення пам'яті. Не збереження заради збереження, а осмислення і прийняття через пізнання і творчість. Важливим аспектом була робота з пам'яттю саме в колективі, що за висловлюванням художника Йозефа Бойса має найвищу цінність: “Реальне переживання — це давати життю сенс, просто помічати, яким важливим є життя, яким ти живеш, і не тікати від того, що воно може бути сумним, можливо, навіть ставати тягарем і давати небагато. Усі ці поразки, які часто звалюються на людину, потрібно, так би мовити, відкинути, відкинути самого себе, створивши із себе щось нове. І коли ти робиш щось нове із самого себе, ти напевне робиш щось нове разом з іншими людьми. Коли ти робиш щось наодинці з собою, то цього непомітно, видно лише відсутність теплового процесу; те, що ти робиш, стає тепловим процесом тоді, коли ти передаєш це іншим і отримуєш від інших людей, скажемо так, інший продукт”.
Фестиваль “Хто пам’ятає в наших родинах”
Завершальною подію програми став фестиваль, на якому було репрезентовано твори учасників, а відвідувачі могли попрактикуватись на одному із воркшопів, що їх пропонували резиденти та резидентки програми та запрошені партнери.
Це підсумовування творчих процесів дало можливість прослідкувати вплив, який мав, має чи може потенційно мати ком’юніті арт. Хоч творчі процеси мають цінність самі в собі і не завжди потребують публічної презентації, як і зовнішньої оцінки, експонування таки має додану вартість. Саме тоді, учасник сепарується від куратора і дістає свою долю суб'єктності.
Нові відвідувачі могли оглянути роботи учасників на виставці, долучались до активностей, які пройшли апробацію на програмі. Створені разом із залученими підзамчанами мистецькі продукти були відразу презентовані новоприбулим відвідувачам фестивалю, запускаючи ланцюжок передачі творчого імпульсу.
Ком'юніті арт дозволяє відкрити інший вимір творчості за межами професійного і профанного, допускаючи свободу творчості, як спосіб висловлювання та комунікації. Можна не називати себе професійним художником і навіть не мати мистецького хобі, але в один день створити щось унікальне і дозволити собі бути митцем чи мисткинею.
За словами Бойса, “Для будівлі, для скульптури з бронзи чи з каменю, для театральної постановки, під час нашого мовлення нам потрібен духовний ґрунт соціального мистецтва, на якому відчуває й пізнає кожна людина як творча сутність, що визначає світ. Формула «кожна людина — митець», що викликала таку сильну стурбованість і яку все ще розуміють хибно, стосується переорганізації соціального життя, в якому кожна людина не лише зможе, але й муситиме брати участь, щоб ми здужали максимально швидко здійснити трансформацію”.
Складно виміряти в показниках, який суспільний вплив мають учасницькі практики, але продовжуючи думку Йозефа Бойса – впливи через мистецтво завжди мають стосуватись перетворень нашого суспільного життя на краще.
