Що розтягується розтягується
Кураторський вступ (фрагмент)
Катерина Яковленко, Наталія Маценко та Борис Філоненко — тимчасовий кураторський колектив, що утворився у грудні 2022 року на запрошення Jam Factory Art Center для створення виставки про мистецькі практики в Україні після повномасштабного вторгнення Росії та ширше — про мінливі стани життя і мистецтва в 2022–2023 роках. Результатом цієї співпраці стала виставка «Наші роки, наші слова, наші втрати, наші пошуки, наші ми» на двох поверхах артцентру Jam Factory, на якій були представлені нові роботи сучасних художниць і художників, роботи до 2022 року, а також музейні артефакти.
Щоб зафіксувати важливі історії та продовжити роздуми про теми, що підіймалися на виставці, команда артцентру разом з ist publishing у партнерстві зі ЗМІN Foundation видили книгу «Утривалення розмови». Це збірка есеїв про зміни, що відбулися з нами після повномасштабного вторгнення Росії в Україну, про трансформації мистецьких практик та про роздуми, що виникають в середовищі творів мистецтва у часі війни.
У вступі до цього видання Катерина Яковленко, Наталія Маценко й Борис Філоненко говорять між собою про виставку через півроку після її завершення, розмірковуючи про зміну чи сталість ідей, сенсів та контекстів. Лівий берег публікує фрагмент цієї розмови.
Б. Ф.: Виставка «Наші роки, наші слова, наші втрати, наші пошуки, наші ми» виникла, була створена, відкрилася і тривала в доволі різних контекстах війни Росії проти України. Це блекаути зими 2022–2023, інтенсивне обговорення українського контрнаступу в міжнародних і локальних медіа навесні 2023 року, підрив Каховської ГЕС (тут ми домовилися хронологічно обмежити виставку подіями й творами до руйнування гідроелектростанції), криза західної підтримки та замороження підтримки США, входження у важкий період непевності щодо майбутнього. Заразом для нас із вами існували деякі принципи, про які ми домовилися на самому початку — коли окреслювали нашу роль як кураторок і куратора доволі великої виставки, що має відкритися в 2023 році й розповісти про «наш стан зараз», зміни і повторення, трансформації і впізнавання. Мені хотілося б почати розмову з цього питання, адже одним з таких принципів була дещо парадоксальна спроба зменшити присутність кураторів у виставкових просторах. Тобто виставка була дуже детально продумана й описана, утім, від відвідувачок і відвідувачів ми очікували більшої свободи поводження з виставкою, аніж це буває в експозиціях, регламентованих кураторською оповіддю, наративом, стейтментом. Ми створювали виставку як місце перебування на перетині різних зв’язків, шляхів, збірки новел без упорядкованого змісту. Як би ви окреслили цей принцип? Чому він був важливим тоді і чи здається таким тепер, вже через півроку по виставці?
Н. М.: Тоді для нас було важливим відкрити доступ до різних історій і різних шляхів їх проживання та звʼязування між собою. Ми слідували за дійсністю і тим, як у цій дійсності під впливом війни змінюються зв’язки, підважується і трансформується мистецька практика, виникають нові чи оприявнюються вже наявні пустоти. Було відчуття симультанності: коли всі ці маршрути, історичні та особисті події, сумніви, досвіди і втрати — усе відбувається одночасно і вкрай інтенсивно, нашаровуючись одне на інше й переплітаючись. Цю інтенсивність немає змоги передати через класичну лінійну оповідь.
Форма новел, яка відсилала до поезій Грицька Чубая чи фільмів Кіри Муратової, здавалася одним із найкращих способів надати обрисів цій переповненій і динамічній одночасності війни. Подібно до Кріса Маркера, у цих монтажних склейках ми поєднували документальне й художнє. Точніше, вони самі поєднувалися, а ми лише вихоплювати це з реальності та з практик художників і художниць і коментували. Крім того, сам простір «Jam Factory», розділений на нижній і верхній поверхи й окремі зали, спонукав до взаємодії з його структурою на рівні сенсів. У русі цими просторами для нас була важлива свобода вибору глядачів і глядачок, їхня участь у формуванні багатоголосої оповіді, відсутність «кураторського диктату». Адже сама війна, під час якої і про яку наша виставка — це боротьба за вільний вибір і горизонтальні зв’язки, на противагу наративу домінування й авторитаризму. Я згадую інтервʼю з Ларсом фон Трієром, у якому той казав, що, на його думку, глядачеві необхідно, щоби його провели сюжетом через ліс невідомості, вказали маршрут. Але оскільки в нас на виставці маршрутів було багато, ми робили це радше за принципом, який використовувала Лорі Андерсон у VR-роботі «Chalkroom», де глядач чи глядачка самі обирають, як рухатися крізь історії. «Я хотіла побачити, як це було б — подорожувати історіями, щоб глядачі відчули себе вільними», — коментувала Андерсон. Є напрямні, є система знаків, є тексти, але вони не позбавляють свободи.
Ця виставка починалася із розмови й була задумана як розмова. І нам хотілося, щоб ця розмова тривала — і під час виставки, і по її завершенні. І щоб нашими співрозмовниками та співрозмовницями ставали не тільки ті, хто дивитиметься виставку, а й усі, хто думає на ті ж теми, що й ми — у подібний, інший або й радикально відмінний спосіб.
Б. Ф.: Уже в дні відкриття для мене був цінним коментар Анни Звягінцевої, приблизно такий: «Не знаю, чи добре це для вас, чи навпаки, але я зібрала свою власну невеличку виставку всередині вашої виставки».
К. Я.: Вже в перших репліках моїх співкураторки та співкуратора виокремлюється ще одна тема — час. Цю виставку ми побудували довкола п’яти тем, але «час» не був означений нами як окрема новела чи тема для роздумів. А проте, час присутній у кожній з новел, з найпершого питання про те, коли почалася ця війна. Нам було важливо означити точку, з якої ми мовимо, адже кожен із періодів/етапів війни сприймати по-різному: він розтягується і стискається. Часу бракне для того, щоб описати досвіди, і зрештою, досвіди замінюються іншими досвідами — вони не втрачають актуальності, але вони обростають новими контекстами й історіями. У такому разі будь-яке зміщення в часі стає важливим.
Означення цієї темпоральності важливе з низки причин. Адже кожен новий етап привносить щось своє у мистецтво, створене в ньому, і розмова в цей час також трансформуються. Розмова триває і (можливо?) триватиме, і в цій бесіді між художниця_ми — куратор_ками — інституцією — глядач_ками — самим мистецтвом ми знаходимо нові слова. Словам ми присвятили один із залів, але важливо зазначити, що мова (про війну, суспільство, мистецтво і загалом між людьми) й досі перебуває у своєму пошуку та зміні. Ми починали виставку із сумнівів і питань — вони теж формують мову й мовлення. Ми не шукали відповідей на ці питання в мистецтві. Ми навіть не знали, чи можливі ці відповіді. І тут, можливо, я б хотіла запитати вас, чи ви відчуваєте цю різницю в часі і що саме теперішній стан промовляє до нас; як цю виставку вдається читати і як вона промовляє до нас тепер?
Б. Ф.: Ця виставка — своєрідна капсула часу. Здається, ми часто завершували цими словами кураторські екскурсії біля «Капсули часу» Олександра Жуковського, об’єкта, що розповідає одну історію виживання художника в окупації. У відповідь на питання Каті згадав обговорення на резиденції про майбутнє, яку в серпні 2022 року ми курували з Катею Бучацькою в селі Бабин на запрошення Асортиментної кімнати. Тоді гість резиденції Дмитро Чепурний розповідав, як у 2008 році на Говерлі Віктор Ющенко заклав капсулу часу з посланням для майбутніх поколінь, але запланував її зберігання на достатньо короткий термін. Її мали відкрити вже в 2015-му. Утім, сталося інакше: про капсулу забули, а десь у 2021 році розпакували з певним розчаруванням від тексту. Діана Дерій казала про байдужість тих, хто її відкривав: «Коли про неї згадали, всім було однаково на цю капсулу часу». Зараз думаю, що в цьому сюжеті є низка симптоматичних речей. Майбутнє тут — це дистанція в сім років, яка видається з перспективи теперішнього дуже далекою й недосяжною, коли живеш в Україні. Ющенко пережив тоді щонайменше одне отруєння й велике розчарування в тих речах, до яких особисто прагнув. Також це сюжет про коротку пам’ять, а разом з нею — про втрату інтересу до речей, які можуть потребувати довшої зосередженості. Мабуть, ця капсула не така вже й важлива, але я також згадую, як швидко настає колективна втома від тих чи тих феноменів, що лише починають отримувати належну увагу. Харківська школа фотографії, шістдесятники, Паризька комуна — коли про них починали частіше говорити й писати, багато людей в професійних колах вже встигали заявити про надмірність звернення до цих явищ. Хоча справжня робота й відкриття були попереду. Зрештою, сюжет з капсулою — про мову. Мову, що може розчаровувати. Прийти до нас із минулого, але не сказати нічого, крім удавано високого стилю періоду правління третього президента України. І це вже більш пряма відповідь на запитання про час виставки «Наші роки…». Цю виставку ми робили не на майбутнє, а на тепер. Аби побудувати деякі зв’язки, побачити в них дещо важливе, залучити інших в це озирання й розмову. Але припускаю, що в майбутньому до виставки також може бути цікаво звернутися.
Н. М.: Повертаючись до «Капсули часу» Жуковського, згадую також питання однієї відвідувачки: чи дістав або чи планує дістати автор сховані у «капсулі» власні полотна. Після виставки об’єкт повернувся до Саші в Херсон, і фізична змога це зробити є, але роботи все ще «закапсульовані», адже проблема їхнього збереження не зникла після деокупації. Війна триває, місто під постійними обстрілами, лінія фронту рухома. Загроза над усім, що було (і не було) показано на виставці, і далі нависає. Досі неможливе повноцінне розслідування зникнення Слави Машницького, засновника Музею сучасного мистецтва Херсон, бо місце подій перебуває в «сірій зоні». Часова дистанція від виставки начебто з’являється, але в певному сенсі вона все ще відсутня.
Нас також запитували, і ми самі ставили собі це питання: чи зробили б ми виставку іншою, якби працювали над нею зараз? «Нашими роками…» ми зафіксували певний етап війни й погляд із нього в минуле та майбутнє. У триванні війни та цієї розмови обриси можливого майбутнього змінюються щодня — у кореляції зі зміною керівництва відомств, станом енергетичної інфраструктури, наданням ракет більшої дальності, літаків чи результатами виборів до Європарламенту. І йдеться не лише про майбутнє України, хоча іноді здається, що усвідомлення цього географічно лімітоване. Заразом у суспільстві накопичується втома, про яку писав Ярослав Футимський:
Мій дім на відстані втоми
Що триває декадами і обстрілами
Що тягнеться тягнеться
Що розтягується розтягується.
Ця втома стає новим відліком часу, ще одним виміром темпоральності. Паралельно з нею розростається сегмент втрат, іноді захоплюючи майже все поле зору своєю пітьмою. З іншого боку — на тлі цієї пітьми стають ще помітнішими проблиски світла. Усе це було й у маршрутах нашої експозиції. І так, мені здається, що певні деталі у виставці відрізнялися б, якби ми зробили її зараз, а в таймлайні новітніх подій, поруч із ширшим «історичним» потоком, безумовно, додалося б точок. А проте, всі питання, що лунали в просторах виставки, зараз так само на часі, і на багато з них так само немає відповідей. Якою була знищена 1928 року разом із тиражем шостого ВАПЛІТЕ друга частина «Вальдшнепів»? «Як пояснити цей світ новонародженому»?. Що таке наші і хто такі ми? Ось це останнє питання я й хотіла б адресувати вам. Можливо, як привід розповісти, що ми мали на увазі, працюючи над задумом виставки, а також, із перспективи теперішнього моменту, — як ці ми та наші змінилися й змінюються?
Продовження розмови, а також есеї Завена Баблояна, Андрія Боярова, Альони Каравай, Анни-Марії Кучеренко, Ларіона Лозового та Євгенії Нестерович читайте в книзі «Утривалення розмови». Упорядниця Олександра Кущенко.