«Остання війна» — це вироблений на «Суспільному» цикл документальних фільмів, де українські й західні інтелектуали, історики, філософи, письменники й політичні діячі аналізують, як довго насправді триває російсько-українська війна, які її корені й за що вона точиться. Уже вийшли епізоди «Анатомія рашизму» і «Какая разніца. Уроки». Авторка ідеї, ведуча й співрежисерка проєкту — Мирослава Барчук.
Обидві частини фільму «СВО “Війна і мир”» побудовані у звичному телевізійному форматі: пролог, ведуча або коментатор(ка) в кадрі чи за кадром, врізки хроніки чи новин, накладена музика. Мирослава Барчук і її команда зібрали без перебільшення зіркових гостей: письменниця Оксана Забужко, американський історик Тімоті Снайдер, журналіст Юрій Макаров, американський філософ і політичний економіст Френсіс Фукуяма, германіст і психоаналітик Юрій Прохасько, культурологиня й директорка Мистецького Арсеналу Олеся Островська-Люта, філософ і культуролог Володимир Єрмоленко, літературознавиця Тетяна Огаркова, філософ і письменник Вахтанг Кебуладзе, британський журналіст і письменник Пітер Померанцев, американський письменник, журналіст, син легендарної Сьюзен Зонтаґ Девід Ріфф, літературознавиця й письменниця Віра Агеєва, історикиня й письменниця Олена Стяжкіна.
Власне, саме завдяки добору коментаторів/ок і грамотному поєднанню їхніх реплік між собою та з відеорядом «СВО “Війна і мир”» став медіаподією. Це той випадок, коли яскравий, місцями навіть парадоксальний зміст анімує цілковито традиційну структуру.
«СВО “Війна і мир”» проходить по вже знайомих фактах: становлення Російської імперії, більшовизм, радянська окупація, Розстріляне відродження, Голодомор, Друга світова, сьогоднішня агресія. Однак коментарі у своїй цілісності утворюють окрему оповідь, що дозволяє не тільки позначити певні феномени чи події, а й подивитися в їхню суть.
Зокрема, один з найзахопливіших мотивів у першій частині епізоду — дослідження генези міфів про російську «велику культуру» й «загадкову душу». Практично із середньовіччя Росія активно позичала із Заходу форми: архітектурні, політичні, управлінські, — лишаючись, утім, типово азійською деспотією. Як влучно зазначає Кебуладзе: «Росія — тінь цивілізації». Причому росіяни, незалежно від соціального рівня, в глибині своїй усвідомлюють, що живуть у країні-макеті (влучне вкраплення з радянської мілітарної хроніки: відкривають шолом космонавта, який щойно вдало приземлився на полі, а там замість обличчя — табличка з написом «макет») і ненавидять тих, кого мавпують, та й самих себе також (Прохасько).
З іншого боку, імітація виявилася настільки вдалою, що ввела в оману джерело. Єрмоленко, зокрема, констатує: «Захід шукає в російській душі відчуття відсутності меж… подолання ідеї рівноваги». Для західного інтелектуала, як каже Прохасько, росіянин — це «інший, який був би відмінним, але близьким і не небезпечним».
Найпотужнішим ретранслятором цієї оманливо комфортної інакшості стала література, що, за словами Забужко, через відсутність питомо своїх церкви чи системи управління перетворилася на національну релігію. Знов-таки, цей химерний культ доволі швидко запрацював як черговий генератор окозамилювання, що породило ситуацію із західною русистикою, коли вона стала «гримером російського режиму» (Забужко). Показова в цьому сенсі дискусія між Ріффом і Єрмоленком: перший переконаний, що «Війна і мир» — пацифістський роман, тоді як другий резонно зауважує, що епопея Толстого є «теологією війни» про те, «якими великими люди стають на війні». Нинішній директор «Ермітажу» так прямо й називає закордонні виставки спецопераціями.
Друга частина фільму власне й зосереджується на методах і наслідках цих «культурних СВО». За російськими танками їхали вантажівки з брехливими російськими підручниками. В Україні пошкодили або зруйнували через повномасштабне вторгнення понад 2100 закладів культури, загинуло понад 100 митців, письменників, поетів, режисерів, акторів. Письменниця Вікторія Амеліна сказала про це незадовго до своєї загибелі від вибуху російської ракети: «Я всередині нового Розстріляного відродження».
Тож дуже точним символом імперської культури, що завжди була не стільки культурою, скільки зброєю, є кувалда у скрипковому футлярі, яку путінський горлоріз Євген Пригожин прислав у Європарламент (цей епізод окремо виділили у фільмі). Чим раніше європейці зрозуміють, які інструменти насправді ховаються за пишними балачками про братерство, духовність і «маленьку людину», тим швидше здохне московитське чудовисько, яке тримається на тій омані не менше, ніж на силі зброї.
***
Коли я завершував цей текст, прийшла звістка, що на фронті загинув поет і військовий Михайло (Небо) Микусь. Після початку повномасштабного вторгнення Михайло долучився до війська. Був військовим 5 окремої штурмової бригади. Позаторік вийшла друком його збірка поезій «Всесвіт тисячі мрій».