Отже, восени минулого року в харківському ЦСМ «ЄрміловЦентр» пройшла виставка «АТО-ООС очима сучасних мистців», присвячена учасникам та учасницям антитерористичної операції на сході Україні. Тривала неможливість написати цей текст була пов'язана не з необхідністю знайти підступ до такої чутливої теми, а з пошуком доречної риторики. Яка дозволила б більш-менш об'єктивно поговорити про організаторів та учасників виставки, які не намагалися знайти підхід ні до теми, ні до глядача, ні в цілому до мистецтва.
Загалом, виставка майже нічого і не розповіла про героїв війни. Але натомість оприявнила світ, про який уже поволі почали забувати (або ж наполегливо ігнорувати) – світ Української спілки художників. Система умовного сучасного мистецтва і вимір Спілки художників існують, не помічаючи одне одного – без втручання, конфліктів і нарікань. Принаймні така ситуація в Харкові останні десять, а то й більше років. Таке тривале дистанціювання, що пов’язане перш за все з великим розривом у світоглядних і мистецьких поглядах, призвело до ситуації повного незнання діяльності Спілки.
Виставка Спілки художників у ЄрміловЦентрі, попри всю абсурдність присутності такої ініціативи в такому місці, стала надзвичайно корисною: вона оголила те, що відбувається в Спілці художників. І ширше – у величезному сегменті «офіційного» українського мистецтва, що на постійних засадах підтримується, фінансується, а отже, легітимізується державою.
Спілка художників України – величезна екосистема, що складається з 33 регіональних підрозділів і є прямим нащадком свого радянського прототипу. Сучасна версія Спілки не змінилась ані структурно, ані ідеологічно. Збереглись вертикальне управління, консервативне бачення, неприйняття змін і вільнодумства, близька співпраця з владою і, як результат, мотивація – безкоштовні майстерні, державне фінансування та муніципальні замовлення. До слова, голова Харківської спілки художників (а саме харківське відділення є організатором виставки в ЄрміловЦентрі) Віктор Ковтун обіймає свою посаду з 1997 року. Така управлінська постійність багато говорить і про відкритість організації, і про доступ до посади, і загалом про систему розподілу ресурсів та ухвалення рішень.
Поза власними висновки про принципи роботи цієї організації, неможливо окреслити, які цінності сповідує сьогоднішня Спілка: у відкритих джерелах немає нічого, крім розміщеної на офіційному сайті цитати зі статуту ще 1939 року. Цей статут був створений через рік після офіційного заснування Українського союзу художників. Він з’явився як республіканське відділення Спілки художників СРСР – і здається, що досі радянська позиція та ця частина історії організації залишаються ключовими. На тому ж сайті у розділі «Історія» йдеться виключно про радянські часи її функціонування.
Постмайданні політики, нові інституції, культурні дієвці – це лише одна частина світу українського мистецтва. Інша його складова насправді така несподівано дивна, що її навіть важко описати. Напевно, оманливою була думка, що Спілка – це осередок ремісничого реалістичного мистецтва. Правильного за радянським каноном, нормального, нейтрального. «Нейтральне» видається одним з найдоречніших епітетів, щоб описати художній стиль Спілки, який, мабуть, зумовлений просто радикальним неприйняттям нового та небажанням змінюватися. Але у випадку згаданої виставки відстоювання реалістичних позицій було дивно реалізовано у спотворених непропорційних обличчях, безглуздих кольорах і незграбних мазках, упритул розміщених одна до одної картин у позолочених рамах, у яких важко знайти ремесло, ба навіть окреслити його як об'єкт для критики.
На виставці глядачі зіткнулись з десятками схожих одна на одну картин, що злились у какофонію беззмістовного, погано виконаного живопису. Рясний ліс робіт разом з відсутністю бодай якогось супровідного тексту позбавили можливості зрозуміти погляд, який транслює виставка, дізнатись історії людей, зображених на роботах. Лише подекуди можливо було прочитати їхні імена та звання на клаптиках паперу, розміщених внизу впритул до робіт. Ті самі клаптики були перенасичені вульгарними назвами на кшталт «Берегиня», «Розстріляні соняшники», «Побратими».
Серед безіменних побратимів і парадних портретів генералів і полковників інколи зустрічалися й ті, кому, за логікою, мала б бути присвячена виставка. Більшість справжніх учасників та учасниць війни, реальних людей з прізвищем та ім’ям, були зображені на чорно-білих роздруківках, незугарно оформлених у рами не за розміром. Загалом, експлуатація чутливої для українців теми в такому виконанні видається не просто кон’юнктурою, а злочинною недбалістю, де від художника не вимагається ні знань, ні умінь, ні адекватності бачення навколишнього світу. Хоча позиціонування суб’єкта творення відбувається вже в самій назві виставки – «АТО-ООС очима сучасних мистців». Незалежно від погляду на конструкт «сучасний мистець», за ним має бути певна відповідальність і відповідність терміну. У результаті – ні АТО, ні мистців.
Політика та головна стратегія виживання Спілки художників знайшли своє відображення в роботах, де замість військових – депутати, співробітники Служби безпеки та чиновники. Ті, хто для Спілки є справжніми захисниками та лобістами її інтересів. Це реальність виставки, де кожен автор заслужений або народний. Ще один атавізм, існування якого підтримує Спілка: система регалій і звань, що ранжуються між своїми, хоча значущими залишаються вже виключно для своїх.
Можливо, виставку з назвою «АТО-ООС очима сучасних мистців» (що сама по собі є приводом для появи жартів) можна було б сприймати менш трагічно, як несподіваний комічний прояв далекого всесвіту. Єдине зіткнення за багато років. Але погляд на ширший контекст переводить фокус з карикатурних облич чиновників і великої кількості зображених котів на важливіші питання. Це – бюджетне фінансування, численні приміщення, що перебувають у власності Спілки, загальний структурний вплив представників організації на місцеву політику (адже вони мають вагу як офіційна уповноважена мистецька організація) і, що не менш важливо, вплив на процес і зміст навчання майбутніх художників. Значна частина учасників цієї виставки – викладачі та викладачки Харківської академії дизайну та мистецтв, що означає системне пропагування у виші ідей і практик, які ми мали можливість побачити на виставці.
Можливо, світ Спілки настирливо дрейфує на хвилях минулого, щоб захистити власні традиції (що, звісно, більше схоже на прагматичний захист своїх звичних умов існування, зручних для управління та отримання зиску) – але чи потрібні вони сучасному світу? За декілька днів до кінця виставки невідомі залишили на вуличному банері біля ЄрміловЦентру повідомлення, що надто влучно відповідає на це питання. І якщо тридцять років тому деякі ініціативи під патронатом Спілки художників мали позитивний вплив на середовище (наприклад, знайомі багатьом Седнівські пленери кінця 1980-х – початку 1990-х років), то сьогодні ця конвенційна загрубла структура ігнорує реальність і заперечує мистецтво. А мета її діяльності та загалом доречність існування в нинішньому вигляді навіть не є питанням сумніву.
