ГоловнаКультура

«Моє серце пусте як дзеркало»: несподіванка сучасного мистецтва у Куяльнику

У кожному місті, в кожній країні є особливі простори, не підвладні часу. У таких місцях ми відчуваємо, як час навколо нас уповільнюється чи взагалі застигає. Ми переживаємо ці місця як темпоральну аномалію, де різні історичні часи співіснують в одному просторі. Іноді цей простір може поширюватись на ціле місто. Іноді, для особливо гострого усвідомлення цього, необхідне художнє втручання.

Інсталяція «Моє серце пусте як дзеркало» в Одесі
Фото: Жан Марія Тосатті
Інсталяція «Моє серце пусте як дзеркало» в Одесі

Жан Марія Тосатті – художник, що відшуковує такі місця по всьому світу і перетворює їх на тимчасові локації для своїх «епізодів». Саме цим словом, що наголошує на їх нетривалості та матеріальній ефемерності, Тосатті позначає свої інсталяції. Останній на цей час епізод художник нещодавно відкрив у «Куяльнику» – напівзакинутому санаторії на березі одеського лиману.

Одеський епізод став четвертою частиною проєкту «Моє серце пусте як дзеркало», над яким Тосатті працює вже третій рік. За твердженням самого художника, цей проект присвячений кризі європейської демократії – але за його географією та загальною тональністю стає очевидним, що поняття «Європа» і «демократія» Тосатті тлумачить не так у вузько політичному, як у більш широкому соціокультурному ключі. Оригінальну назву проекту художник пише на ідиш – майже втраченій нині мові, яка до Другої світової війни об’єднувала практично всю Європу (важливим центром цієї мови була Україна, і зокрема Одеса). Назва проекту відсилає до діалогу лицаря та смерті зі стрічки Інгмара Бергмана «Сьома печатка», дія якої відбувається у складний для Європи період – часи хрестових походів на Єрусалим та епідемії чуми. Лицар каже смерті: «Я хочу сповідатись і зняти тяжкість з душі, але в серці моєму порожнеча. Порожнеча – це дзеркало, у якому я бачу своє лице». Ці образи дзеркала, порожнечі та сповіді як зустрічі сам-на сам є наскрізними мотивами проекту Тосатті.

Попередні епізоди цього проєкту Тосатті реалізував у Катанії, Ризі та Кейптауні – протягом його арт-паломництва навколо світу, саме ці міста змусили художника зупинитись та відчути особливу крихкість того модусу існування, який ми звикли асоціювати з європейською культурою. Тосатті порівнює свої подорожі зі шляхом втечі Луї-Фердінана Селіна, французького письменника, який був змушений бігти з Франції у Німеччину під час завершення Другої світової війни, рятуючись від небезпідставних звинувачень в антисемітизмі. Цей шлях Селін описав у автобіографічній «Північній трилогії», що увійшла в літературний канон як надзвичайно яскраве зображення смерті Європи, як портрет цивілізаційного зламу, побачений поглядом зсередини, з найгарячішої на той час точки – з-під руїн Третього рейху. У наш час, говорячи про Європу, ми здебільшого звертаємось до образу миру та стабільності, – але, подібно до Селіна, Тосатті відшуковує найбільш крихкі точки цієї культури та розгортає у них свої, також крихкі, епізоди. Він піднімає глобальні теми, але прив’язує їх до дуже конкретних місцевих проявів і розкриває питання застиглої модерності, колапсу публічності чи хвороби індивідуалізму через локальні ситуації, характерні для окремого міста. Як і абсолютна більшість його попередніх проєктів, Катанійський, Ризький та Кейптаунський епізоди створені в урбаністичному середовищі: художник робить м’які, часом майже непомітні інтервенції в закинуті будівлі, вибудовуючи там масштабні, але ненав’язливі інсталяції.

Жан Марія Тосатті
Фото: Severina Venckute
Жан Марія Тосатті

Натомість Одеський епізод відрізняється від попередніх і за загальною спрямованістю, і за способом реалізації. Інсталяція в Куяльнику не так звертається до проблем всередині суспільства, як імітує зовнішній погляд на нього. Відповідно, розташовує її художник вже не у нутрощах закинутого приміщення, а ззовні, на підступно мінливій береговій смузі, яка стає кордоном між знелюдненими корпусами санаторію та природньою порожнечею лиману. Інсталяція складається з восьми вуличних ліхтарів, хаотично розташованих на цій береговій смузі. Щоб встановити їх у м’якій глині, художнику та його помічникам довелось завезти декілька тонн піску та носити його вручну по коліно у мулі. Електромережу також прокладали вручну, під ґрунтом, викопуючи для неї кілометрову траншею. Втім, усі ці величезні зусилля не позначились на естетиці інсталяції: дивним чином, попри абсурдне розташування на межі з водою, ліхтарі виглядають надзвичайно органічно, так, ніби завжди там були.

Одеська інсталяція пропонує нам подивитись на самих себе з точки зору геологічного, а не антропологічного часу. Вона імітує світ, у якому, після короткого етапу людської історії, про неї нагадує лише серцебиття ядерних реакторів, що продовжують живити струмом закинуті ліхтарі, хоч їхнє світло вже нікому не потрібне. Лаконічний жест художника – всього вісім ліхтарів, – дозволяє нам відчути особливу темпоральність цього місця, де закинуті санаторські будівлі як привиди минулого підводять нас до думки про теперішню крихкість цивілізації та про ймовірний вигляд нашого майбутнього, де кінець світу означає лише кінець світу людства.

Усі роботи Тосатті ґрунтуються на тривалому та детальному дослідженні країни, що стає локацією чергового епізоду. Як пояснює сам художник, лише таким чином йому вдається позбутись зовнішніх стереотипів щодо країни, її населення, та віднайти із нею зв’язок. В Україні, наприклад, він провів майже рік – спочатку його цікавила конфліктна ситуація на сході країни як проріха на тілі європейської демократії, і як можливі локації він розглядав Донецьк та Севастополь. Він також відвідав Чорнобиль, адже це місто і досі є головною візитівкою України за кордоном, і був вражений тріумфом природи, яка за 30 років позбулася майже всіх видимих слідів антропогенного впливу. Сліди цього тріумфу він спостерігав і в Києві – потрощений асфальт, дерева, що проростають на дахах старих будівель, усі ті речі, які ми звикли оцінювати як недбалість комунальників та занедбаність міста, Тосатті розцінює геть з іншої точки зору: як прояв особливої вітальності, особливої сили природи. Ще одна лінія, яку він досліджував в Україні, – це єврейська культура, адже початково він планував наступний після Кейптаунського епізоду в Єрусалимі. Відстежуючи цю лінію, художник природно потрапив до Одеси, і це місто зачарувало його багатошаровістю своєї історії. Втім, коли Тосатті відвідав Куяльник, подальші пошуки були вже не потрібні – у цьому місці зійшлись усі вектори його досліджень.

Куяльницький лиман не вперше став локацією для мистецьких інтервенцій: у 2010 тут проходив фестиваль АртПоле, а з 2017 його берег стає сценою, на якій розгортаються дійства ленд-арт-симпозіуму «Павутиння». Втім, підхід Тосатті до використання цього місця суттєво відрізняться: у його інсталяції і берег, і лиман, і закинутий санаторій, - уся ця капсула часу, розташована всього в 15 км від залізничного вокзалу Одеси, – стають не стільки локацією, скільки активними протагоністами проекту. Метод роботи художника найчастіше визначають як «research-based site-specific installation», тобто як створення інсталяцій спеціально для конкретної локації, яке ґрунтується на дослідженні цієї локації. Це визначення справедливе, втім не повне, адже є ще одна важлива складова, без якої важко усвідомити метод Тосатті – це перформативність його інсталяцій.

Фото: Жан Марія Тосатті

Початок творчої кар’єри художника був напряму пов’язаний із театром: він навчався у Центрі театральних досліджень та експериментів у Понтедері та багато працював із перформерами, продовжуючи традиції «театру-лабораторії» Єжи Ґротовського (який досліджував взаємний зв’язок між сценою та аудиторією і робив акцент на активному залученні глядачів у дійство) та використовуючи методи Ромео Кастелуччі (який працював через імпровізацію та відстоював принцип синтезу мистецтв у перформативному дійстві, центром якого виступало тіло актора). Свої дослідження методів роботи з акторами та глядачами у сфері перформансу Тосатті переносить в інсталяції: потрапляючи у простір його робіт, глядач мимоволі починає діяти як перформер. Сам же художник виступає режисером стосовно глядача-перформера: він конструює свої надзвичайно естетичні інсталяції таким чином, щоб окремі їх частини (які Тосатті називає «гачками») привертали особливу увагу глядача, задавали його маршрут інсталяцією та, зрештою, виводили на певний хід розмірковувань.

Зазвичай Тосатті уникає рекламування свого нового епізоду та пояснення своєї концепції, адже, за задумом художника, оптимальним чином його роботи спрацьовують саме для «непідготовленого» глядача, який натрапляє на інсталяцію випадково, не готується до зустрічі із твором мистецтва, а просто опиняється у дивному місці, яке привертає увагу особливою естетикою. До того ж, художник намагається сконструювати свої роботи так, щоб глядач проходив маршрут інсталяцією на самоті, а не у натовпі (це не дуже помітно в Одеському епізоді через його розташування на відкритому просторі, але це видно у попередніх епізодах, зрежисованих всередині будівель). Власне своїм твором Тосатті вважає не так інсталяцію, як ту реакцію, яку вона викликає у глядача: він називає свої епізоди «дзеркалами», які він створює, щоб дати нам можливість побачити відображення себе як свій портрет, портрет певного місця, певного часу, певної культури. Різні люди можуть побачити зовсім різні відображення, тож найкраще зустрічатись із «дзеркалом» сам-на-сам. І якщо нам не сподобається те, що ми побачимо, якщо із «дзеркала» на нас подивиться порожнеча – можливо, ми захочемо щось змінити у собі та у цьому світі.

Ця спрямованість на переформатування світу навколо себе продовжує лінію «соціальної скульптури» Йозефа Бойса, з оглядом на короткий «термін дії» робіт: якщо акції Бойса тривали роками, то епізоди Тосатті розраховані на 1-2 місяці, після чого художник демонтує інсталяцію та береться до нового епізоду. Так, інсталяцію в Куяльнику можна побачити до 15 січня 2021 року, а продовженням проекту стане наступна інсталяція у Стамбулі, яка разом із Одеським епізодом утворить диптих «Травма». Масштабність мислення та неквапливість художника, який роками збирає «колективний портрет» Європи, що можна сконструювати лише ретроспективно, через повільне спостереження за вкоріненими у фізичний простір об’єктами, – такий модус роботи заворожує, особливо за контрастом із поспільною віртуалізацією та пришвидшенням темпу життя. Вдивляючись у світло ліхтарів над Куяльником, починаєш розуміти, що мистецтво, зрештою, – це один з небагатьох прихистків, які все ще дозволяють нам зупинити потік часу, перевести дух та замислитись про щось неповсякденне.

Кураторки Одеського епізоду: Катерина Філюк та Алессандра Тронконе. Проект реалізований у співпраці із фондом ІЗОЛЯЦІЯ, у рамках програми поширення сучасного мистецтва у світі від італійського Міністерства культурної спадщини та туризму.

Ксения БилашКсения Билаш, Журналистка, культуролог
Читайте головні новини LB.ua в соціальних мережах Facebook, Twitter і Telegram