Якими прикметниками ти могла би описати свій п'ятирічний досвід перебування в Україні – просто на рівні мешканки, а не з точки зору твоєї роботи? Як це було для чешки – прожити п'ять років у Києві?
Україна як країна часто промовляє до мене образами. У моїх уявленнях через людей та їхні історії матеріалізується доля народу, про який я чимало довідалася під час свого перебування тут. Я мала унікальну нагоду познайомитися з новими людьми, чехами і українцями, з якими не могла би запізнатися за інших обставин. Моє життя збагатилося чудовими зустрічами, можу сказати, що знайшла тут добрих приятелів. Мала також нагоду знову зустрітися з самою собою, чимало речей переосмислити та переоцінити. Загалом, мабуть, можу підсумувати так: тепер я значно менше осуджую, більше слухаю, і це з часом проявилося і в моїй праці – коли я з’ясувала, що краще певні речі лишати на власний плин, бути спостерігачем, загострювати смисли, щоб розпізнати нові імпульси того, що лиш має статися. Також важливо було усвідомити, що роблю свою роботу передусім для українців, і тут не йдеться ані про мій смак, ані про послуги агенції під назвою Чеський центр або про гордість за успіхи Чехії. Ніхто не мав би йти після зустрічі засмученим з будь-якого приводу, людина мала би збагачуватися, перш за все, новою надією.
Оскільки маю назвати прикметники, то нехай це будуть: цікаві, надихаючі, часто шокуючі, збагачуючі, справжні, захоплюючі і складні. Українці служать нам дзеркалом, наприклад, коли йдеться про пореволюційний період у нашій країні. Можуть нагадати нам ті цінності, які ми вже сприймаємо як «за замовчуванням»; багато українців померли та вмирають зараз, аби могти бути там, де сьогодні вже є європейці. Це усвідомлення сильне – часом таке сильне, що важко заснути.
Як ти прийшла до цієї посади – очолити інституцію культурної дипломатії своєї батьківщини за кордоном?
У нас вдома була така історія про скромного дядька, який знав сім мов і мав абсолютний музичний слух. Молодші брати (серед них мій дідусь Зденєк) любили його, і казали, що вся родина мусила працювати, аби дядько Єнда мав можливість жити у Франції, де вчив право у Сорбонні. Пізніше був дипломатом, керував справами у Індії за часів Джавахарлала Неру. А оскільки мені непогано давалися мови, родина прагнула підтримати мене в цьому. Я мріяла запізнатися з татовою родиною, що здебільшого емігрувала у США в трагічному для нас 1968 році. Тож коли мені було 17, я переконала батьків і поїхала на випускний рік до міста Сиракузи у штаті Нью Йорк. Там я ближче познайомилася з біженцями та емігрантами, здебільшого з країн колишнього СРСР. Там також я усвідомила цілий ряд несправедливостей та непорозумінь, з якими стикаються люди, вирвані зі своїх культур.
Після повернення я пішла вчитися на філологію, вивчала українську та російську, казала собі, що англійську на розмовному рівні я вже більш-менш знаю, і мене захоплювало, що ще білоруська – і у мовному сенсі я покрию усю Східну Європу. Філологічні студії були для мене великою пригодою. У аспірантурі я поїхала викладати чеську в Ташкенті, де цілий рік готувала місцевих студентів до вступу у чеські ВНЗ. Ми мандрували до підніжжя Гімалаїв, наш п’ятирічний син Микола ходив до узбецького садочка, бавився з хлопчаками на запилюженому подвір’ї з черепашками, і разом зі мною провів там майже цілий рік. Думаю, що я поступово збирала шматочки мозаїки, колекціонувала досвіди, шукала відваги.
Мабуть, має значення й те, що я походжу з двійнят, моя на двадцять хвилин старша сестра Здєнка – чудова мисткиня-керамістка, випускниця Празької академії мистецтв. Щойно недавно я для себе сформулювала: власне, я була перекладачкою між різними світами з наймолодшого віку – моя сестра завжди літала у хмарах, гарно малювала, танцювала та вигадувала історії, їй не давалася наука, вона жила у своєму світі, а я їй допомагала розібратися у реальності, бо розуміла її світ також. Культурна дипломатія, власне, у цьому і полягає: ви допомагаєте створити платформу для порозуміння, інтерпретуєте одну культуру для іншої.
Отож, у 2014 році виграла конкурс на посаду директорки Чеського центру в Києві. А про усю мережу Чеських центрів і цей конкурс мені повідомив друг, аби я спробувала там свої сили.
Чим чехи пишаються? Знаєш, у нас є такий самоіронічний мем останніх років «Ми українці, ми не хочемо нічого робити, ми хочемо пишатися». Це специфічно наша історія, чи чехи теж мають такі штуки?
Чеська Республіка в Україні є знаком якості. На нас тут дивляться як на свого роду «зрозумілий Захід», у цьому маємо перевагу супроти інших земель на захід від нас. Що стосується гордості, я би сказала, що ми як народ маємо до цього імунітет. Це певно і є та єдина негативна риса, якої у нас нема. Особисто я не припиняю дивуватися (і це підтверджує і історія), скільки великих людей з нашого народу оцінені закордоном, а ми вдома лише товчемо болото. Серед людей зразком для наслідування є зазвичай неформальність, але також наполеглива праця. Можеш насолоджуватися життям вже коли чогось справді навчишся і це доведеш.
Звісно, грає роль також магічна культура чеських кнайп, де буквально розпочинаються революції. Вже від Середньовіччя чехи зустрічалися за дешевим легким пивом в громадському просторі, образно кажучи, «без краваток», і як тоді, так і тепер, там було все одно, король ти чи жебрак. Пиха не властива чехам – ми, радше, люди беручкі до праці, часто такі собі «жуки-торбинки», всезнайки, але здається, ми направду часто таки вирішуємо проблему, можемо швидко зорієнтуватися і видобути з ситуації максимум.
Мені особисто подобається, що чехи часто здобувають визнання у науці та дослідженнях, і скеровують їх на те, аби збагатити життя слабшим, позбавленим певних можливостей – маю на думці контактні лінзи, фізіотерапевтичні методики, чи навіть унікальні окуляри, за допомогою яких люди з обмеженими можливостями можуть керувати комп’ютером виключно рухами очей.
Дуже важливо, як з точки зору народу виглядає держава, її інституції, освіта та еліти. Якщо ти письменник, то не можеш не помітити, що два найбільш перекладені автори на світі – з походження чехи (Мілан Кундера і Богуміл Грабал), до того ж обидва народилися у моєму рідному Брні. Якщо ти музикант, не можеш не знати, що Антонін Дворжак, музику якого Армстронг брав з собою у першу подорож на Місяць, теж має чеські корені, та і загалом чеська класика є однією з найбільш виконуваних. Завдання Чеського центру у Києві - опікуватися культурними зв’язками Чеської Республіки та України і боротися з усталеними стереотипами по обидва боки. Наша ціль – показати чеську культуру в усій її широті: ми не лише країна смачного пива, Богуміла Грабала чи автомобілів Шкода.
Розкажи про те, як працює структура ЧЦ у світі, і як виникають певні теми/тренди/напрямки у діяльності інституції? Чим відрізняються Чеський центр у Лондоні і в Києві, наприклад?
Одразу по 1993 році, по відокремленні Словаччини, тодішнє освічене керівництво нашої країни на чолі з Вацлавом Гавелом вирішило створити інституцію культурної дипломатії, яка частково була би підпорядкована своїм засновникам, але з другого боку, матиме відповідну автономію, не буде так зв’язана дипломатичним протоколом і зможе гарно презентувати ЧР як сучасну країну з великою культурною традицією. Так виникли Чеські центри. Сьогодні у світі є 25 представництв, і наскільки мені відомо, планується відкриття наступних. Засновником є Міністерство закордонних справ, яке щорічно призначає бюджет для цілої мережі, а та натомість готує програмні проєкти і пропозиції, придатні і для ширшої репрезентації. Всередині команди ми разом радимося, консультуємося з міністерством, які проєкти будуть обов’язкові і загально мережеві, далі домовляємося з партнерами, полагоджуємо контакти з кураторами, промоутерами, комерційними суб'єктами, службами, міжнародними інституціями і публікою.
Як відбудеться подія – залежить від Чеського центра; дуже часто ми плануємо ці події та проєкти у співпраці з місцевими партнерами. Разом працюємо над створенням, плануємо PR та промоцію, пристосовуючи її до часу, контексту, і двостороннього діалогу. Отож, рамки діяльності окреслені і обов'язкові, але решта вже лежить на конкретному представництві та його керівникові. Відповідно, програма пристосовується до багатьох факторів. Якщо ми хочемо, щоб нас помітили, то мусимо робити щось особливе, і шукати нові підходи до справи. Наприклад, у Британії зацікавили нашою модою, у Німеччині - наукою та дослідженнями, в Україні – мовними курсами, які ведуть носії мови, та акцентом на літературу, в Японії – нашою музикою. Те, що у одній країні вже давно інтегроване в суспільство, у іншій може бути табуйованим. У кожній країні треба йти за місцевими трендами, культурними здобутками і щонайближче знайомитися з місцевою публікою, бо це наша головна цільова аудиторія.
Керівники Чеських центрів рекрутуються не з резерву кар’єрних дипломатів, часто сюди приходять активні люди з громадського сектору, неприбуткових організацій, культурні менеджери, куратори, журналісти, керівники великих культурних проєктів. Відбіркова комісія при виборі нових керівників на 50% складається з колективу колег з ЧЦ, і на 50% з представників міністерства, також дуже вагоме слово має Посол з відповідної країни.
Нашою великою перевагою є досконале знання простору, у якому працюємо. Вже давно Чеські центри є поважним партнером закордонних інституцій як гідна довіри, професіональна та відкрита організація. Ми часто пропонуємо наші простори та допомагаємо з проєктними чи індивідуальними презентаціями. Також покриваємо і території поза нашою безпосередньою юрисдикцією – Чеський центр в Києві опікується і Білоруссю. Зосереджуємося на двосторонній та багатосторонній співпраці: часто виступаємо ініціаторами та партнерами міжнародних проєктів, які готуємо у співпраці, наприклад, з мережею EUNIC.
З чого починалася, і у яких галузях найактивніше працює зараз співпраця Чехії та України?
Важливих активностей є цілий ряд, робимо близько сотні подій на рік. Дозвольте мені згадати три.
Мовні курси. Напевно, найбільш показовою та фундаментальною діяльністю київського ЧЦ є курси чеської з носіями мови, які зараз тривають у 11 містах України. Навчання мови дає можливість працювати з усіма, хто будь-яким чином і з будь-якого приводу цікавиться Чеською Республікою та її мовою. Так ми можемо знайомити українців з нами через досить зрозумілу вам, красиву чеську мову, вони мають нагоду довідатися більше про нашу культуру, і самостійно розвивати свої професійні чи особисті відносини з Чехією. Присутність носіїв мови є додатковою цінністю, яка добре працює, бо йдеться також про зворотний зв'язок для самих чехів: можуть дізнатися, яка ж насправді є та Україна? У рамках стажування до нас часто приїздять викладати чеську майбутні вчителі чеської для іноземців, яких цікавить практика і знайомство з реальною країною, чий образ часто викривлений. І нема кращого спростування, аніж побачити все на власні очі. Наважуся стверджувати, що такий підхід збагатив обидві наші країни на багатьох рівнях. Ми без перебільшення найкращі у викладанні чеської в Україні, маємо амбіції активніше працювати з місцевою богемістикою, маємо носіїв мови, чудові чеські книги та методичну підтримку від Карлового університету у Празі. Чеський центр також єдина інституція в Україні, де можна скласти міжнародний сертифікований іспит з чеської, на основі якого можна потім вступити до чеських ВНЗ на бюджетну форму навчання.
Далі я би згадала новий проєкт, яким дуже тішуся: це співпраця у сфері охорони здоров’я в рамках проєкту Дім Європи (House of Europe), де Чеська Республіка через посередництво Чеських центрів відповідає за сектор охорони здоров’я. Чеський центр Київ поряд з Британською радою та Ґете-інститутом є одним з найактивніших членів українського кластеру EUNIC (Національні інститути культури Європейського Союзу). Тому ми разом з Францією були запрошені у Дім Європи як члени консорціуму, і беремо участь у розпрацюванні структури та бюджету цілком нового проєкту, фінансованого Європейською комісією. За рішенням Консорціуму, ЧЦК в межах HoE зосередиться на впровадженні європейських стандартів в українській охороні здоров'я та медичній освіті. Розвиваємо, наприклад, програму, що вже була розпочата нашим посольством, - візити-обміни спеціалізованих лікарів, реабілітологів та фізіотерапевтів. Зараз зосередимося на суто чеській (визнаній у всьому світі) практиці рефлекторного руху (методика Войта) – збірка тренувальних технік і вправ для відновлення порушень рухового апарату. Працюємо і ділимося досвідом у галузі неонатології. В українських медичних установах та освітніх закладах підтримуємо підвищення кваліфікації лікарів та управлінців, тож організовуємо лекції, обміни, переклади спеціалізованої літератури з чеської та інших європейських мов на українську, та забезпечуємо її дистрибуцію, аби студенти мали доступ до найкращої сучасної лікарської літератури.
А третім, як на мене, важливо згадати літературний фестиваль Місяць авторських читань. Цей фестиваль, думаю, є найвиразнішою чесько-українською подією з поширенням на інші країни у галузі літератури від 1989 року. Це приклад співпраці, що побудована не лише на двосторонніх відносинах Чехія-Україна – ці дві країни працюють разом над центральноєвропейським проєктом, що виходить за їхні власні межі. І це дуже цінно - коли ми разом, українці і чехи, у культурі та літературі відкриваємося до світу. Додана вартість фестивалю також у тому, що він працює як на імпорт (чеські автори приїздять до України), так і на експорт (українські автори їздять до Брна й Острави).
Думаю, що потенціал фестивалю такого формату ще досі недостатньо використаний. Україна увійшла до родини фестивалю у 2015 році, цьогоріч буде шостий рік і Почесний гість Угорщина. На детальну розповідь про програму і драматургію фестивалю потрібна була б окрема сторінка. Якщо коротко: приїздять письменники, щороку 62 видатних інтелектуали, які збагачують свою публіку у п'яти європейських містах впродовж 31 липневого дня, виникають нові знайомства, літературні контакти, закоханості, обмін досвідом. Це не один, два, три чи десять, але тридцять один автор з країни, яка того року обрана Почесним гостем. Не знаю іншої такої нагоди для професійної та непрофесійної публіки, де би хтось сервірував на срібній тарілочці цілу плеяду певної національної літератури як цілісний феномен.
З’ясовується також, скільки є перекладачів, які книги вже перекладені, а які ще ні, а мали би бути. Потому починається робота. Принаймні шість чеських книг вийшли українською на основі цього фестивалю. Чеською були перекладені чотири українські книги. До того ще додайте документальні фільми про українських письменників, зняті у 2015, коли Україна була Почесною гостею, а від 2016 приєдналася як повноправна учасниця фестивалю. Можливостей тут безліч - наприклад, робити літні лінгвістичні школи, робити радіопроєкти про авторів-гостей та за їхньої участі, культивувати українську експертизу в літературах сусідів, чи записувати репортажі, фільми, інтерв’ю. Від початку фестивалю Україну відвідали близько півсотні чеських письменників та письменниць.
Колись в інтерв’ю Генконсул у Львові, Павел Пешек, зазначив, що ментально наші народи дуже подібні. Чи ти поділяєш цю думку? Які засадничі відмінності ти помітила за ці 5 років? Як на цьому ґрунті можна розвивати ефективний взаємовигідний обмін?
Україна і Чехія мають багато спорідненого – починаючи від мови, через історію та культуру. Чешки виходили заміж за київських князів, і перша згадка про чехів на території України походить з кінця ХІІІ століття, коли чехи втікали в Україну від голоду. Автор вашої першої конституції Пилип Орлик має чеські корені. Від кінця ХІХ століття в Україні існують цілі чеські колонії. Перше нецензуроване видання Шевченкового «Кобзаря» вийшло у Празі. Вже не кажу про часи 1919-1939, коли Підкарпатська Русь була частиною Чехословаччини. Українська інтелігенція знайшла у нас притулок, і могла вільно розвиватися під мудрою владою нашого першого президента Т.Г.Масарика. Отож, наші народи історично неодноразово зустрічалися і збагачувалися навзаєм. Наші академіки, політики та інші видатні особистості дуже живо спілкувалися і приятелювали аж до кінця найстрашнішої війни у історії.
Звісно, так само ми знайдемо і багато відмінностей. Тим не менш, я вірю, що у духовному вимірі усі люди на планеті споріднені. І з цієї точки зору я також тішуся, що багато наших культурних проєктів не були лише двосторонніми, але діяли у відкритій співпраці багатьох країн. Те, що нас об’єднує, мало би нас посилювати щонайбільше у нашій європейській інтеграції, котра знову ж таки, є лише частиною інтеграції більшого, глобальнішого масштабу. Тож будуймо добрі взаємні відносини, але не застрягаймо лише у них, а навпаки користаймося з них для побудови подальших зв'язків. Ми прагнемо відновлювати природній діалог всюди, де він був перерваний волею долі. Сподіваюся, нам це досить непогано вдається.