На 10-му ОМКФ стрічка Левана Акіна встановили своєрідний рекорд. Так, вона виграла одразу три найважливіші нагороди: головний приз фестивалю – "Золотий Дюк", який за підсумками глядацького голосування фільм поділив з українською драмою Нарімана Алієва "Додому", а також приз за "Найкращий фільм" та "Найкращу акторську роботу", яким відзначили виконавця головної ролі Левана Ґелбахіані.
З цим оберемком нагород фільм "А потім ми танцювали" приєднався до "клубу грузинського кіно", відзначеного на ОМКФ. До нього також входять "Моя щаслива родина" 2017 року, яка має призи за "Найкращу режисуру" та "Найкращу акторську роботу", "Побачення наосліп" – "Найкращий фільм" у 2014-му та "У цвіту", що має нагороду 2013 року за "Найкращу акторську роботу".
Режисер "А потім ми танцювали" Леван Акін живе та працює у Швеції. Насправді, для нього це перший фільм, який він зняв у країні, звідки він родом. Та все ж це копродукційна робота Швеції, Грузії та Франції. Перед тим, як стрічка потрапила на 10-й ОМКФ, її світова прем'єра відбулась у каннській програмі "Двотижневик режисерів". Після того картина подорожувала багатьма фестивалями світу та отримала неабияку кількість нагород.
Міжнародний успіх фільму цілком заслужений. Він блискуче зображує світ, який здебільшого відомий за своїм фольклорним виміром: грузинські народні танці та їхній фантастично виразний і динамічний балет. Описуючи історію молодого танцівника Мераба, який мріє стати частиною Національного ансамблю, у фільм змальовані усі ті жертви та жорстокість, що є частиною життя танцівників.
Але сенс фільму криється в іншому. Мераб несподівано для себе розуміє, що його приваблює інший танцівник, і таким чином хлопець відкриває власну сексуальну ідентичність. Ця історія кохання носить заборонений характер: грузинські танці дійсно є храмом традиції консервативного суспільства, і пов'язані з ним мужність та маскулінність не можуть ставитися під сумнів нетрадиційною орієнтацією.
У певному сенсі стрічка нагадує інший фільм, що був нагороджений на 9-му Одеському міжнародному фестивалі – бельгійська драма "Дівчина" Лукаса Донта. Це історія про хлопчика, який також відкриває свою сексуальну ідентичність через танець. Втім, фільм "А потім ми танцювали" більше, ніж просто грузинська версія "Дівчини". Стрічка містить політичне висловлювання, сповнене сміливості, оскільки грузинський балет розглядається виключно як хранитель майже сакральний традицій. Левану Акіну вдалось дуже чітко показати жорстокість цієї інституції, яка диктує своїм учням, не лише як танцювати, а і як правильно поводитись. "Провина" Мераба стає загрозою для іміджу ансамблю, ба більше – для усього консервативного суспільства.
Цікаво, що Леван Акін намагався зконтактувати та залучити грузинські балети до створення фільму, проте усі вони відмовились, мотивуючи рішення тим, що "у грузинському танці не існує гомосексуальності".
Стрічка демонструє цю двоїстість і суперечливість між традицією та свободою вибору у дуже натхненний спосіб, чому сприяють фантастичні молоді актори. Леван Ґелбахіані неймовірний у ролі Мераба. Він дав своєму персонажу потрібну енергію, силу та чуттєвість. Окрім свого сміливого політичного висловлювання, стрічка дуже глядацька. Вона сповнена музики, танців, життєвої енергії і має ейфоризуючий ефект на глядача – не дивно, що фільм став таким популярний серед усіх, хто його бачив.
До 15 серпня ви можете знайти цю перлину в межах спецпроєкту OIFF Flashback від Одеського міжнародного кінофестивалю та онлайн-платформи Taklix за посиланням.