Пане Ростиславе, наприкінці минулого року відбулася низка презентацій книжки “Як писали класики” по Україні. Як публіка сприймає нову книжку?
Дуже добре сприймає. Перший наклад уже розкупили, другий пішов до друку. У книжці зібрані секрети письма семи класиків світової літератури. Це Агаті Крісті, Рей Бредбері, Джордж Орвелл, Умберто Еко, Курт Воннегут, Мілан Кундера, Маріо Варгас Льйоса. “Як писали класики” – це своєрідний збірник письменницьких порад та рецептів.
Коли я навчався у школі, ще в середніх класах, дуже хотів би спробувати написати оповідання, роман, але тоді я не знав, що є такі визнані всіма письменники, письменниці, які добилися успіху та ще й написали окремі книжки про те, як зробити хороший роман чи оповідання. Такі видання дуже знадобилися би мені тоді, а тим більше книжка, яка ці рецепти й поради систематизує, підсумовує.
Бажання писати є в багатьох людей. Це видно з кількості відвідувачів, які побували на презентаціях книжки. Їх уже було вісім по всій Україні. Це добре і дуже природно, адже кожен має спробувати власні сили в якомусь мистецтві: музика, малярство, поезія, кіномистецтво. Незважаючи на те, чим людина професійно займається в житті, де вона працює. Писати – це бажання, що охоплює велику кількість людей. Такі люди шукають порад, звертаються до джерел і ходять на лекції Центру літературної освіти, Культурного проекту та інших майданчиків, які й пропонують лекції на подібну тематику у тій, чи іншій мистецькій сфері. Ця книжка для них. І я бачу, що вона знаходить дуже хороший відгук. І це свідчить тільки про одне: з часом у нас буде велика кількість письменників, а якщо їх стане більше, то серед них виокремляться хороші письменники.
Чому обрали саме ці імена? Які критерії?
Це видатні письменники, які написали книги про те, як писати. Звісно, таких авторів значно більше і можна було б цих порад зібрати на два або й три томи. Та, з одного боку, це ті, які дуже добре структурують свої надзвичайно цікаві та влучні поради. А з іншого боку, це мої улюблені письменники, з якими, як я жартую, вже добре знайомий віддавна. Також було цікаво порівняти їхні поради з тим, як вони їх реалізовують.
У моїй книжці сім розділів, відповідно до кількості письменників. Кожен із розділів має три частини: творча біографія, поради, а потім такий мій невеличкий аналіз цих порад на тлі їхньої творчості.
Розкажіть про секрети творчості й успіху письменників.
Книга починається з Агати Крісті, і головна її порада – постійно придумувати сюжети. Це щось на зразок хобі, і для неї все починалося саме так. Це написання невеликих оповідань, текстів, пізніше романів. У неї була така розвага, яка в подальшому стала щоденною, далі, я так розумію, щогодинною. Вона постійно намагалася уявити якісь ситуації, які в реальному житті не траплялися, але могли б трапитися.
Так, це має зв’язок із якимось уявленням про розвагу, тому що, коли життя доволі буденне таке, пересічне, хочеться занурення в щось більш яскраве, можливо, небезпечне. Цю функцію найперше виконують детективи, але також це веде і до важливіших речей, до тренування логіки (адже ми разом із детективами намагаємося розплутати злочин), потім врешті до утвердження якихось уявлень про справедливість, добро, зло, інші вагомі речі.
Це перегукується із порадою фантаста Рея Бредбері: постійно писати. Для тих, хто справді хоче добитися літературного успіху, особливо в прозі, він радить обов’язково писати одне оповідання на тиждень. Це насправді виглядає не дуже і складно. Ну що таке оповідання на 10 сторінок на тиждень? Але весь сенс в тому, що це потрібно робити кожен тиждень, і так цілий рік, і кілька років поспіль - і тоді відточується стиль, з’являється вміння швидко розгортати сюжет. В літературних тренуваннях Бредбері бачить запоруку досягнення успіху за певний час.
Дуже добре структурує свої поради Маріо Варгас Льйоса. Він говорить про окремі прийоми, які знадобляться письменникам. Скажімо, він високо цінує прийом історії в історії, називаючи це китайською шкатулкою. Коли ми її відкриваємо а там менша шкатулка, потім ще менша і так далі. Тобто історія, яку начебто розповідає зсередини персонаж вашої головної історії, вона дає можливість зробити таку ритмічну перебивку, композиційно вдало звучить. Його роман “Пригоди кепського дівчиська”, не так давно перекладений українською, – це дуже добрий приклад, бо там у кожній частині є така додаткова історія, яку хтось розповідає.
Чи хотіли би написати книжку про секрети письма класиків української літератури?
Цей жанр письмо про письмо, чи книжка про книжку, він ХХ сторіччя. А нам у ХХ сторіччі дуже не щастило. Нашим класикам не давали розростися до справжньої сили власного авторитету. Наприклад, Іван Франко ще наприкінці ХІХ століття пише подібний текст, трактат “Із секретів поетичної творчості” - це надзвичайно цікавий текст, але він не дає якісь поради, а взагалі міркує про психологію творчості.
З іншого боку, я переконаний, що Микола Зеров, Микола Куліш, Валер’ян Підмогильний, Володимир Винниченко, Микола Хвильовий – це ті автори, які цілком могли би написати подібні книжки, якби їм дали це зробити. Проблема в тому, що у нас перерваний природній процес розгортання літератури у 30-х роках. Кінець 30-х, потім 40-ві, 50-ті - це покоління письменників, які виростають без відчуття класики за плечима, бо ця класика надто далека і не така актуальна.
Зараз такі тексти могли б створити хтось із шістдесятників, котрі ще пишуть. Або хтось із популярних авторів: Юрій Андрухович, Оксана Забужко, Сергій Жадан. Письменник повинен мати певну вагу, авторитет, причому в дуже різних прошарках спільноти для того, аби всі визнали, що він має право давати такі поради. Крім того, він сам має відчувати себе у праві це робити і тому, я думаю, що книжка про поради українських класиків ще попереду.
Це дебютна книжка в новому видавництві “Pabulum” та перша ваша праця в жанрі нон-фікшн. Розкажіть про це видавництво і цей сегмент літератури.
Ми спостерігаємо динамічний розвиток нон-фікшн літератури. З’являються книги практичного спрямування в дуже багатьох напрямках. Цей сегмент займає таке серединне положення між науковою літературою, яка говорить про складні речі складно, і між художньою літературою, яка говорить про уявні речі колоритно. Нон-фікшн про складні речі намагається говорити яскраво і колоритно.
Це дуже добре видно на прикладі Умберто Еко, який замикає книжку “Як писали класики”. Еко - університетський професор, відомий на весь світ учений-медієвіст, дослідник давніх європейських літератур, семіотик, структураліст. Автор, котрий найперше став відомим у наукових колах, а вже пізніше написав сильні і відомі художні твори, а далі підсумував у трьох книжках свої поради щодо художньої літератури. Нон-фікшн – це дуже важливий жанр, який дозволяє ширшу циркуляцію ідей, уже апробованих у науковому дискурсі, і він робить ці ідеї зрозумілішими й популярнішими.
У ХVII-XVIII сторіччях в Києво-Могилянській академії щороку відбувався різдвяний філософський диспут. Учені мужі в конгрегаційній залі Староакадемічного корпусу обмінювалися сентенціями, думками, сперечалися, полемізували. Це відбувалося перед публікою, яка перебувала в самій залі, і також на Контрактовій площі. І от для цих простих людей на площу завжди висилали когось із старших спудеїв, щоб він пояснював простими словами, а що ж відбувається там нагорі, в чому ж сенс тієї чи іншої суперечки.
Дуже важливо, щоб гуманітарна наука не залишалася десь у зачинених корпусах, в академічних залах, конференціях, кабінетах, а щоб вона мала безпосередній зв’язок із життям. Цю функцію виконує, поруч з іншими, і видавництво “Pabulum”, яке ставить собі за мету видавати якісний нон-фікшн. У них ще вісім книжок у роботі. Це все книжки, які безпосередньо пов’язані з досвідом. Найближчим часом з’явиться книга Мустафи Найєма, про те, як брати інтерв’ю, там з’явиться книга одного із успішних фотографів, Василя Шульги, про те, як розгорнути власну агенцію, котра займається комерційною й рекламною фотографією. У них цікаві плани й ідеї, тому цьому видавництву можна побажати лише успіхів. Потреба в такому сегменті літератури є і він швидко заповнюється.
Яка у вас книжка жанру нон-фікшн найулюбленіша і вчить вас писати?
Я досліджую іронію, гумор, сатиру, тому читаю книги, пов’язані саме з цими напрямками. Нон-фікшн розкриває нові можливості для мене. І тут мені важать книжки, які стосуються практичної педагогіки. Книжки, які допомагають ефективніше прочитати лекцію, дають розгорнути більш активну роботу на практичних заняттях та семінарах.
Ми звикли до застарілих і консервативних форматів, коли лектор виходить і якийсь час говорить суцільним монологом. Це неефективно, оскільки є дослідження, що на 20-ій хвилині увага аудиторії розсіюється, і тому потрібно робити якісь додаткові речі. Скажімо, показати презентацію, або почати інтерактивний блок, вступити в діалог із самою аудиторією, запитати, що зрозуміли, що потрібно уточнити, який їхній досвід у читанні тої чи іншої поезії - якщо ми говоримо про літературу, наприклад. Мене цікавить такий нон-фікшн, який пов’язаний з практичною і лекційною діяльністю, із книжковим ринком.
Але, з іншого боку, зараз я читаю книгу про теорію кіно, перед тим була книга про архітектуру. Мені загалом цікава теорія мистецтв.
У 2017-ому році видавництво “Смолоскип” планує видавати нон-фікшн літературу? Які автори й тексти?
Видавництво “Смолоскип” найперше видає мемуаристику і забуті тексти, які раніше не друкувалися або були замовчувані. У нас таких текстів усе ще багато і ми бачимо, що вистачить на значно більше, ніж тільки одне видавництво. Ми продовжуємо серію вибраних творів. Сподіваємося, що в цьому році у серії “Вибрані твори” з’являться: Євген Маланюк, Валер’ян Підмогильний, можливо, Євген Плужник. У серії “Шістдесятники” з’являться вибрані твори Леся Танюка. Звичайно, ми плануємо більш фундаментальні видання.
Головне завдання видавництва “Смолоскип” 2017 року – це повне видання творів Миколи Хвильового, і ми вже розпочали цей проект. До видання готові два томи, їхній упорядник – літературознавець і критик з Харкова, доктор філологічних наук Ростислав Мельників. Сподіваємося, що до кінця року, до Львівського форуму з’явиться п'ятитомне видання творів Миколи Хвильового.
З вересня 2016-ого року ви виконуєте обов’язки директора Українського Інституту книги. Розкажіть докладніше про цю інституцію. Що зроблено за цей період? (на момент запису інтерв’ю пан Ростислав говорив, що конкурс на посаду постійного директора Українського Інституту книги буде оголошено наприкінці січня, й ім’я нового голови стане відомим уже в лютому 2017-ого року).
Це підготовчий період. Рішення про створення Українського Інституту книги ВР прийняла ще на початку 2016-ого року. Далі Міністерство культури України в липні місяці видало відповідний наказ і у вересні я приступив до виконання обов’язків директора Українського Інституту книги. Потім розпочався підготовчий період: створення статуту, необхідна документальна робота, розмітка планів, кристалізація уявлення про те, як виглядатиме апарат самої інституції.
Ця установа популяризуватиме читання, книжку і докладатиме додаткових зусиль у цьому сегменті. Мінкульт займається усіма мистецтвами, всіма ініціативами, які стосуються культури в межах країни в національному масштабі. Але от цей конкретний сегмент, на жаль, не аж так добре розвинуто: не так багато наших співгромадян читають.
Щоб поліпшити ситуацію із популяризацією книжок та розвитком читання українського населення, був створений такий Інститут. Аналогічні інституції створені в багатьох країнах. В окремих країнах вони існують давно і розрослися у щось значно більше. Це Goethe-Institut в Німеччині, British Council у Великій Британії, Alliance Française у Франції – зразки вищого розвитку цих інституцій. У наших сусідів, у Чехії, Словаччині, Польщі ці інституції працюють надзвичайно активно, намагаючись підтримати роботу бібліотек, видавничі проекти, громадські ініціативи, які спрямовані на читання.
В Україні є ініціатива “Тату, почитай” - вона дуже ефективна, направлена на те, щоб батьки читали дітям. Але вона волонтерська, як і багато що в нашій країні. Подібні громадські проекти можна буде підтримати ресурсно: книгами, співфінансуванням, інформаційними зусиллями тощо. Окремий напрямок роботи Інституту книги - це спроба консолідувати ініціативи, які існують в медіа: на телеканалах, радіоканалах, в друкованій пресі, в Інтернеті, які спрямовані на підтримку читання. Їх існує чимало, але нема консолідуючого фактору, який, можливо, допоміг би координувати спільні зусилля, працювати й створювати спільні проекти.
Цим і займається Інститут книги в підготовчому періоді. Для нас було важливо намітити завдання і створити дорожню карту руху Інституту на найближчі півроку. Наприкінці лютого буде оголошено конкурс на посаду постійного директора, вже з березня 2017-го року нова людина приступить до роботи. Особа, яка переможе в конкурсі, матиме доступ до всіх наших напрацювань у підготовчому періоді.
Останнє питання. У березні 2017-ого року Україна дізнається нових лауреатів Шевченківської премії. Коротко розкажіть про номінантів та їх твори (нагадаємо, що під час запису інтерв’ю переможці ще не були відомі).
Буде дуже складне завдання для Шевченківського комітету цього року. Він оновлений, тепер ним керує письменник Юрій Щербак. Також туди увійшли відомі люди: редактор і журналіст Григорій Гусейнов, поет Сергій Жадан, дослідниця літератури Елеонора Соловей та інші. У нас буде складне завдання, оскільки цього року кілька номінацій злилися в одну: “Література, публіцистика, журналістика”. Тобто це досить широкий спектр творів, спектр імен.
Від початку цих людей, які висунули власні твори на здобуття цієї премії, було 26. І серед них було багато цікавих претендентів. Поет Іван Малкович, прозаїк Василь Портяк, дослідник літератури та коментатор літератури Сергій Гальченко, мемуарист Осип Зінкевич, прозаїк Ярослав Мельник, публіцист і правозахисник Мирослав Маринович. Справді, дуже багато людей, які мають вагу в українській гуманітаристиці, які написали тексти знані і прочитувані багатьма людьми. Вони мали і мають вплив на українське суспільство та мистецьке середовище власною організаційною, публіцистичною, журналістською діяльністю.
Наприкінці січня пройшов попередній етап відбору: в номінації «Література, публіцистика, журналістика» на фінальну стадію вийшли 6 осіб, серед яких найбільш потужними кандидатами є Іван Малкович, Василь Портяк та Андрій Содомора. Переможця буде визначити досить складно, але скоро ми дізнаємося імена лауреатів Шевченківської премії в усіх номінаціях. В номінації “Література, публіцистика, журналістика” також.