ГоловнаБлогиБлог Юлии Орловой

«Там, де співають раки» Делії Овенс. Уривок із книги

У видавництві Vivat стартувало передзамовлення світового безселлеру «Там, де співають раки»: драми та водночас детективу від дослідниці дикої природи, біологині, докторки філософії Делії Овенс.

По сюжету книги маленьку Кайю поступово залишають всі рідні і вона змушена сама виживати у маленькій хижині на болоті, добуваючи собі їжу та ловлячи мідій на продаж. Побоюючись, що її знов покинуть, Кайя не підпускає до себе нікого й ховається від проблем, як це роблять раки, за якими вона любить спостерігати. Та на все свій час, і одного разу дівчина усвідомлює, що ладна розділити з кимось свій закритий від сторонніх очей світ.

Це роман про вихід із зони комфорту, пошук однодумців і дорослішання без втрати власної особистості, хай би якої думки про це було оточення.

ЧОВЕН I ХЛОПЕЦЬ

Одного ранку на кухню зайшов батько, чисто поголений, у пожмаканій сорочці з комірцем і на ґудзиках, і сказав, що збирається поїхати автобусом до Ешвілла у своїх армійських справах. Як з’ясувалося, він міг претендувати на більшу пенсію з інвалідності, і задля цього йому потрібно було навідатися до певної організації, а повернутися він мав за три-чотири дні. Тато ще ніколи не розповідав Каї про свої справи й жодного разу не казав, куди йде чи коли повернеться. Тож, зупинившись посеред кухні, вона мовчки дивилася на нього, не знаючи, що й казати.

— Ти, певно, в нас глуха дурепа! — гарикнув на дочку батько і гримнув за собою дверима.

Кая дивилась, як він, накульгуючи, віддалявся від хатини. Його ліва нога, перш ніж ступити, вигиналась убік, а потім робила крок прямо. Кая стулила пальці в кулак. Невже й він покидає її? Усі вони її покидають, йдучи цією піщаною стежкою, а вона має дивитися їм услід. Діставшись дороги, батько раптом обернувся. Тієї ж миті Кая здійняла угору руку і завзято помахала йому — у відчайдушній спробі утримати його на стежці, не увірвати зв’язку. Батько підвів руку й коротко махнув їй у відповідь. Рух був швидкий і недбалий, але це було вже щось. Мама навіть не обернулася.

Спустившись із ґанку, Кая рушила до лагуни, де ранкові промені відбивалися від крилець сотень бабок. Воду зусібіч оточували дуби та густі чагарі, від чого світло тут було розсіяне і мерехтливе, мов у маленькій печері. Нараз дівчинка спинилася, побачивши батьків човен, прив’язаний до берега грубою мотузкою. Поплисти б на ньому на марші — але батько, дізнавшись, дасть ременя. Або огріє веслом, що стоїть біля дверей, яке Джоді охрестив «веселим».

Можливо, саме палке бажання відкрити для себе щось нове й незвідане підштовхнуло Каю до човна. Це був старий перехняблений металевий ялик з пласким дном, на якому батько зазвичай виходив на риболовлю. Вона й сама ще змалечку плавала на цьому човні, найчастіше — разом із Джоді. Іноді брат дозволяв їй кермувати човном. Каї навіть були знайомі деякі із сотень каналів та естуаріїв, що, плутаючись між клаптиками землі, водойм та маршів, виводили у відкрите море. І хоча океан від будинку відділяла всього лиш піщана смуга пляжу, дістатися його човном було зовсім нелегко, адже доводилося плисти у протилежному напрямку, на багато кілометрів заглиблюючись у марші й петляючи нескінченним лабіринтом протоків, що врешті виводили до моря.

Позаяк Кая була лише семирічною дівчинкою, вона ще ніколи не плавала на човні сама, хоч і мріяла про це. І ось він був тут. Прив’язаний мотузкою до старої колоди, ялик тихо погойдувався на хвилях. Його дно, заскорузле від бруду, було всіяне поламаними рибальськими снастями та іржавими бляшанками з-під пива. Ступаючи в нього, Кая вголос мовила до себе:

— Треба перевірити, скільки тут палива, як це робив Джоді, і тоді тато ніколи не дізнається, що я брала човен.

Вона зламала очеретину і сунула її в покритий іржею бензобак.

— Мабуть, вистачить трохи покататися, — вирішила вона.

Як справжня злодійка, Кая спершу роззирнулася вусібіч, а потім миттю відв’язала мотузку й відштовхнулася від берега веслом. Хмарка бабок беззвучно розлетілася перед нею.

Не в змозі втриматися на ногах, вона смикнула за шнур, проте злякано сіпнулася, щойно мотор, пирхаючи й випльовуючи білий дим, завівся. Кая миттю вхопилася за румпель, але, певно, надто сильно натиснула на важіль, тому що ялик різко розвернувся, а мотор завищав. Тоді вона відпустила держално, відвела руки вбік, і човен із рівним гурчанням неквапно поплив уперед. У голові залунали слова пісеньки:

Про горе, напасті й тривоги забудь.

Минуле позаду. Щасливою будь.

Поволі, прискорюючись та скеровуючи човен, Кая обпливла стовбур старого напівзануреного у воду кипариса й оминула боброву загату. Др-р, др-р, др-р. Потім, затамувавши подих, вона рушила до виходу з лагуни, геть прихованого за ожиновими кущами. Схилившись під гіллям величних дерев, що низько нависало над протокою, дівчинка із сотню метрів неспішно просувалася крізь зарості й дивилася, як, стривожені човном, ковзають із колод у воду болотяні черепахи. Поверхня плеса була вкрита густим килимом ряски, так само яскраво-зеленої, як і мереживо листя над головою, і Каї здавалося, що вона плине чарівним смарагдовим тунелем. Нарешті дерева розступились і попереду розлилося безкрає небо — із вод до нього тягнулися високі трави, і звідусіль линули дзвінкі пташині голоси. «Певно, саме це бачить пташеня, коли вилуплюється з яйця», — із захопленням подумала Кая.

Човен плив уперед, і в ньому, серед безмежжя природи, дівчинка була схожа на Дюймовочку в горіховій шкаралущі. Вона повертала то тут, то там, слідуючи за нескінченним плетивом естуаріїв та каналів. «Усюди бери ліворуч», — не раз казав їй Джоді. Вона ледве торкалася румпеля, сповільнюючи хід човна там, де його підхоплювала течія. На березі однієї з проток, оминувши зарості очерету, Кая побачила пили воду із джерела і, почувши звуки наближення людини, вмить здійняли голови, розбризкуючи в повітрі сотні блискучих крапель. Дівчинка не спинилась, адже знала, що тоді вони одразу втечуть. Цей урок вона засвоїла, спостерігаючи за дикими індичками: якщо поводитись, як хижак, вони діятимуть, як жертва. Треба лише не зважати на них і поволі рухатись уперед. Тож вона пропливла повз, а лань, наче молода сосна, завмерла коло води і так стояла, доки Кая не зникла за поворотом.

За якийсь час вона дісталася місця, де під вітами розлогих дубів ховалися темні лагуни, і спробувала пригадати, котрий із каналів на дальньому краю водяної гладіні впадав до великого естуарію. Кілька разів протоки заводили її у глухий кут, через що доводилося повертатися назад і обирати інший напрямок. До того ж, щоб не заплутатись остаточно, Кая мала тримати в пам’яті численні орієнтири. Та нарешті попереду розгорнулося дзеркало естуарію, таке безмежне, що відбивало всю широчінь неба й усі білі хмарини на ньому.

Роздивляючись довкола, дівчинка помітила, що рівень води уздовж берегів став поволі спадати, отже, приплив відступав. Ще трохи — і деякі канали спорожніють, і тоді її човен сяде на мілину. Часу лишалося небагато, невдовзі вона мала рушати додому.

Кая оминула високі зарості трави, і за ними їй несподівано відкрився океан — похмурий, сірий і неспокійний, він простягався ген за небосхил. Хвилі накочувались одна на одну і, захлинаючись білою піною, з ревінням розбивались об берег. Несамовиті в своєму пориві, вже за мить вони тихо линули назад, а земля тим часом чекала наступного удару.

Прибій дражнив Каю, підбурював кинутись у вир і позмагатися з морем, проте без Джоді її відвага швидко згасла. Так чи інак, час було повертатись додому. На заході, над високими бурунами, вже купчилися велетенські грозові хмари.

Упевнена, що довкола немає ані живої душі, ні суден, Кая дуже здивувалася, коли, пливучи назад великим естуарієм, раптом побачила хлопчика в пошарпаному човні. Спинившись біля порослого травою берега, він рибалив. Доведеться пропливти за кілька метрів від нього. Усамітнене життя на болоті вже наклало на Каю свій відбиток, і тепер вона уподібнилася до маленької дикунки: волосся скуйовджене і сплутане, щоки вкриті плямами бруду.

Ані ризик лишитись із порожнім паливним баком десь у лабіринті каналів, ні загроза бурі, що насувалася, не налякали її так, як зустріч з людиною, особливо — з хлопцем. Мама не раз казала її старшим сестрам, що від чоловіків слід триматися якнайдалі, адже якщо в їхніх очах дівчина має спокусливий вигляд, то вони неодмінно перетворюються на хижаків. Міцно стиснувши губи, Кая подумала: «Нічого не вдієш. Мені доведеться пропливти повз нього».

Намагаючись не дивитися на хлопчика, краєм ока Кая все ж помітила деякі деталі: він був худорлявий, золотаве кучеряве волосся вибивалось з-під червоної бейсболки. На вигляд трохи старший за неї, років одинадцять чи дванадцять. Із суворим виразом на обличчі дівчинка майже впритул наблизилася до його човна, та враз незнайомець усміхнувся їй — теплою й відкритою усмішкою, а потім ще й торкнувся козирка своєї кепки, ніби справжній джентльмен, що вітає чарівну леді у вишуканій сукні й капелюшку. Розгублено кивнувши у відповідь, Кая відвела погляд і стала дивитися в далечінь, натиснувши при цьому на румпель, щоб якнайшвидше промайнути повз хлопця.

Усе, чого дівчинка зараз прагнула, — це мерщій дістатися знайомих місць, та схоже було, що вона десь звернула не туди, бо, діставшись плеса з лагунами, не змогла знайти канал, який вів додому. Раз-по-раз вона пропли- вала повз високі дуби й зарості мирту, та все марно. Десь усередині крижаною хвилею розливалася паніка. Тепер усі порослі травою береги, мілини й повороти мали однаковий вигляд. Кая вимкнула мотор і стала у човні, наче її обухом ударили. Широко поставивши ноги й балансуючи, вона намагалась зазирнути за густу стіну очерету, проте не могла. Врешті вона сіла. Сама, загублена, із майже порожнім паливним баком і в очікуванні грози.

Повторивши батькові слова, вона сердито вилаяла брата за те, що той покинув її:

— А щоб тебе муха вбрикнула, Джоді! Най тебе шляк трафить, чуєш? Шляк трафить!

Дрейфуючи за течією, Кая голосно схлипнула. Важкі землисто-сірі хмари повільно рухались у неї над головою й тягнули за собою по воді похмурі тіні. Вони провіщали, що буревій уже близько. А втім, могло статись і дещо гірше: якщо вона буде відсутня занадто довго, батько може дізнатися, що вона брала човен. І нараз у Каї сяйнула думка: чи не міг би той хлопчик допомогти їй?

За кілька хвилин вона подолала один із каналів, зробила поворот і випливла до великого естуарію, а там, на іншому боці, знову побачила хлопця в човні. Із берега в повітря здійнялося кілька чапель і, наче ланцюжок білих прапорців, вони пронеслися попід огромом сталевих хмар.

Кая щосили намагалась упіймати його погляд. Боялася наблизитись, але і зволікати теж не могла. Нарешті наважилась перетнути пролив.

Коли вона підпливла зовсім близько, хлопчина глянув на неї.

— Привіт, — сказав він.

— Привіт, — ніяково мовила Кая, дивлячись кудись в очерет у нього за плечима.

— Куди ти прямуєш? — спитав хлопець. — Сподіваюся, не до моря. Насувається буря.

— Ні, — відказала Кая, втупивши очі у воду за кормою. — З тобою все гаразд?

Горло їй перехопив раптовий спазм. Ледве стримуючи ридання, вона лиш спромоглася кивнути.

— Ти заблукала?

Кая знову кивнула. Вона не дозволить собі рюмсати, як мале дівчисько.

— Не біда, таке з кожним може трапитись. Я вже сто разів тут блукав, — сказав він з усмішкою. — Стривай, здається, я тебе знаю. Ти — молодша сестра Джоді Кларка.

— Була раніше. Він пішов із дому.

— Але ти як була, так і досі… — але хлопець чомусь увірвав себе на півслові.

— Звідки ти мене знаєш? — На якусь мить Кая зазирнула йому в очі.

— О, я часто рибалив з Джоді. І тебе бачив кілька разів. Але ти тоді була ще зовсім маленька. Тебе звати Кая, еге ж?

Ці слова вразили дівчинку. Хтось знав її ім’я. У неї було відчуття, наче камінь з душі впав, і водночас — так, ніби тоненький невидимий ланцюжок пов’язав її із чимось.

— Правильно. І ти знаєш, як дістатися звідси до мого дому?

— Думаю, що знаю. У будь-якому разі, нам не слід тут залишатися. — І він кивнув головою на грозове небо. — Пливімо хутчій!

Сказавши це, хлопець відв’язав свій човен, склав снасті в коробку і завів мотор. Кая і собі зрушила з місця. Пропливаючи естуарієм, її провідник час від часу махав рукою, показуючи напрямок, а вона слідувала за ним. Сягнувши розгалуження, він завернув у потрібний канал і озирнувся, щоб упевнитись, що дівчинка не проминула поворот. Те саме він робив на всьому шляху до лагуни, порослої дубами. Коли вони потрапили в темну протоку, що вела додому, Кая вже знала напевне, де саме припустилася помилки, і добре запам’ятала шлях, щоб такого більше не трапилося.

Навіть коли вона дала знак, показуючи, що шлях їй відомий, він провів її за собою через усю лагуну, аж до берега, де серед заростів дерев тулилася до землі хатина. Кая підпливла до старої колоди і прив’язала свій човен. Хлопчик спинився осторонь і, погойдуючись на хвилях, спитав:

— Тепер усе гаразд?

— Так.

— Що ж, добре. Гроза може вдарити щохвилини, тож мені час вертатись додому.

Кая коротко кивнула, та наступної миті додала: «Дякую», пригадавши, що казати так її навчала мама.

— Прошу. Якщо раптом ми знову зустрінемося — мене звати Тейт.

Вона нічого не відповіла, тож він просто сказав: «Бувай». Щойно хлопець покинув лагуну, як на пісок повільно почали падати великі краплі, і Кая промовила до себе:

— Дощ литиме як з відра і неодмінно промочить його до рубця.

Вона підступила до паливного бака і знову просунула в нього очеретину, завбачливо прикривши отвір долонею, щоб захистити від дощу. Може, вона й не вміла рахувати монети, проте знала напевне, що не можна, щоб вода потрапляла в бензин.

«Занадто мало. Тато неодмінно дізнається. Доведеться принести каністру із «Сінг Ойл», перш ніж він повернеться додому», — подумала дівчинка.

Кая знала, що власник заправної станції, містер Джонні Лейн, завжди називав її родину не інакше, як «сволота з болота», але її не лякали ні він, ні вітер, ні течії. Тепер вона мріяла лиш про одне — якомога скоріше повернутися в той дивовижний світ, туди, на простір, де вода, і трава, і небо. Звісно, вона відчувала страх, коли мало не загубилася в лабіринті каналів, але тепер те, що трапилося, видавалося їй захопливою пригодою, і можливість вирушити назустріч новим відкриттям приємно хвилювала. Та було й дещо інше: незвичний спокій того хлопчика. Кожне слово впевнене, так само як і кожний рух. Легкість, невимушеність. Сама лише можливість бути поряд із ним, хай навіть і тримаючись на відстані, допомогла їй розв’язати тугий вузол усередині себе. Уперше, відколи мама і Джоді пішли, вона дихала на повні груди, не відчуваючи болю чи самотності. Їй потрібен був батьків човен, потрібен був той хлопчик.

Увечері того самого дня Тейт Вокер неспішно йшов містом, ведучи свій велосипед. Проходячи повз «Файв енд Дайм», він привітався з міс Пенсі, потім минув салон «Вестерн Авто» і рушив на набережну. Спинившись на краю пристані, хлопчик став вдивлятися в далечінь, сподіваючись розгледіти батьків траулер, що мав назву «Черрі Пай». Нарешті далеко в морі він помітив яскраво-червону пляму. Великі сітки для ловлі креветок, прилаштовані до обох боків судна, розгойдувалися в такт хвилям. Коли човен, у супроводі цілої хмари чайок, наблизився, Тейт помахав рукою, і його батько, кремезний здоровань із гривою рудого волосся й густою бородою, махнув у відповідь. Шкіпер, як називали його всі в їхньому містечку, кинув мотузку синові, і той, прив’язавши траулер, стрибнув на палубу, щоб допомогти команді вивантажити улов.

Батько скуйовдив Тейтове волосся і спитав:

— Ну, як ся маєш, синку? Дякую, що прийшов.

Усміхнувшись у відповідь, хлопець мовив: «Прошу», — і вони разом з командою заходилися наповнювати дротяні ящики креветками і складати їх на пристані. Хтось гукав, пропонуючи іншим заскочити на пиво до «Голодного пса», хтось мимохідь розпитував Тейта про школу. Чи не на голову вищий за всіх інших, Шкіпер підхоплював по три ящики за раз, наче пір’їнки, переносив їх через трап і миттю повертався за новими. На його кулачиськах, не менших за ведмежі лапи, раз-по-раз випиналися великі кісточки.

Менш ніж за сорок хвилин палуба була розчищена, сітки згорнуті, а такелаж надійно закріплений.

Шкіпер сказав команді, що приєднається до них у пабі якось іншим разом. Він мав ще дещо зробити на судні, перш ніж іти додому. У стерновій рубці він поставив на програвач, прикріплений до столу, платівку із записом на сімдесят вісім обертів Міліци Кор’юс і додав гучність. Потім вони разом із сином протиснулись у трюм, до двигуна. У тьмяному світлі лампочки Тейт подавав інструменти, а батько змащував різні частини й підкручував болти.

Робота йшла злагоджено під акомпанемент опери, мелодійні звуки якої линули аж до неба.

Прапрадід Шкіпера, емігрант із Шотландії, був єдиний, хто вижив у кораблетрощі біля берегів Північної Кароліни десь у 1760-х. Уплав діставшись берега, він оселився на Зовнішніх Мілинах, знайшов собі дружину і згодом став батьком аж тринадцятьох дітей. Чимало мешканців Барклі-Коува та його околиць могли відстежити свій родовід саме до цього містера Вокера, проте Шкіпер і Тейт трималися дещо осторонь. Недільні пікніки з розмаїттям салатів і закусок минали тепер без них, лише зрідка приєднувалися вони до шумних зустрічей своїх численних родичів — принаймні набагато рідше відтоді, як не стало мами й сестри Тейта.

Врешті, коли хвиль торкнулися сірі сутінки, Шкіпер поплескав сина по плечу і сказав:

— Ну, досить. Ходімо додому, час вечеряти.

Перетнувши пристань та Мейн-стріт, вони пройшли звивистою стежкою до свого дому — оббитого дерев’яними панелями й обвітреного морськими буревіями двоповерхового будинку, зведеного ще на початку дев’ятнадцятого століття. Віконні рами сяяли свіжою білою фарбою, і газон, що в довжину майже сягав моря, був охайно підстрижений. Проте кущі азалій та троянд поряд із домом заросли бур’яном і їхнє обрідне цвітіння сумно визирало з них.

Знявши жовті гумові чоботи у передпокої, Шкіпер спитав у сина:

— Тобі ще не набридли бургери?

— Бургери не можуть набриднути, — сказав той.

За десять хвилин Тейт уже стояв біля кухонного столу, формуючи котлети з грудок яловичого фаршу, і викладав їх на таріль. Зі світлини, що висіла на стіні біля вікна, до нього усміхалися мама та його сестра Кар’єн. Обидві такі щасливі, в обох на головах — бейсбольні кепки. Кар’єн обожнювала свою бейсболку команди «Атланта Крекерс», всюди її надягала.

Хлопець відвів погляд від світлини і став нарізати помідори, помішувати квасолю, що тушкувалася на плиті. Якби не він, зараз вони були б тут. Мама готувала б печеню з курки, а сестра — тістечка.

Як і зазвичай, Шкіпер трохи перетримав бургери на грилі, та попри засмажену скоринку вони були пухкі й соковиті всередині. Зголоднілі після довгого дня, батько й син їли мовчки, а коли повечеряли, заговорили про школу.

— На біології цікаво, мені цей предмет подобається.

А ще ми вивчаємо на англійській літературі поезію. Не можу сказати, що я у захваті. На наступному уроці кожен з нас має виразно прочитати якийсь вірш. Раніше ти чимало мені їх розказував. Але я їх уже не пам’ятаю.

— Маю для тебе чудовий вірш, синку, — сказав Шкіпер. — Мій улюблений — «Кремація Сема Мак-Ґі» Роберта Сервіса. Мені подобалося читати його напам’ять вам усім. Твоя мама також любила цей вірш, не могла втриматися від сміху щоразу, коли чула його.

Тейт опустив очі долу, згадавши про маму, і став ганяти виделкою квасолини по своїй тарілці.

Шкіпер тим часом вів далі:

— Не думай, що поезія лише для пестунчиків долі та ніжних дівчат. Звісно, існує чимало сентиментальних нудно-солодкавих віршів про кохання, проте є й смішні, а ще — багато таких, що зображують красу природи. Мета у всіх одна — змусити тебе відчути певні емоції.

І потім Шкіпер повторив улюблені слова свого батька про те, що справжній чоловік не повинен соромитися сліз, усім серцем обожнювати поезію, до глибини душі любити оперу й бути готовим зробити все, щоб захистити жінку.

Він перейшов до вітальні й озвався звідти до Тейта:

— Раніше я знав майже весь вірш напам’ять, але зараз уже не пригадаю. Але ось він, я прочитаю його тобі. — І, сівши біля столу з книжкою, батько почав читати. Тейт вмостився поруч. На одному уривку вони обидва пирснули зі сміху.

Сем сумирно присів, а довкруг

тріскотів печі полум’яний язик;

Він просив клопітливо, усміхнувшись

сяйливо: «До тепла я ще досі не звик,

Тож затрасни дверцята, бо не хочу впускати

сюди холоду прикре жало.

Від тих давніх часів вдома у Теннессі

ще так добре мені не було» 1.

— Коли я зупинявся на цих рядках, твоя мама завжди заливалася сміхом.

І на якусь хвилю від щасливих спогадів на їхніх обличчях розквітли усмішки. Потім Шкіпер сказав, що помиє посуд, а Тейт пішов виконувати домашні завдання. У своїй кімнаті, шукаючи у книзі вірш, який він міг би прочитати в класі, Тейт натрапив на вірш Томаса Мура:

…І подалась до озера Смутної Трясини,

де світляки вели її серед нічної сіризни,

а вона веслувала на білім каное.

Вже скоро я почую плюскіт від весла,

Вже скоро світляки мою розсіють темінь.

Щоб доля наша спільна щасливою була,

Сховаю милу в кипарисі від смертей і зла,

Що сновигають поряд і шукають, де ми 1.

Ці рядки нагадали йому про Каю, меншу сестру Джоді, таку маленьку й самотню серед неосяжних просторів болота. А потім Тейт уявив на її місці свою сестру. Тато мав рацію — поезія таки змушує тебе відчувати щось важливе.

Юлія Орлова Юлія Орлова , Генеральний директор видавництва «Віват» (ГК «Фактор»)
Читайте головні новини LB.ua в соціальних мережах Facebook, Twitter і Telegram