Межі нової жіночності в “Ти заслуговуєш на любов” Афсії Ерзі

“Ти заслуговуєш на любов” – режисерський дебют французької акторки алжиро-туніського походження Афсії Ерзі. Вона також є авторкою сценарію та виконавицею головної ролі. Прем’єра відбулась в 2019 році на Каннському тижні критики, де стрічка претендувала на “Золоту камеру” (за найкращий дебют), а також квір-пальму. Українські глядачі мали можливість ознайомитися з фільмом на Київському тижні критики в рамках програми “Фокус: Україна-Франція”. В своїй роботі авторка досліджує межі нової жіночності та спроби відшукати себе в іншій людині за рахунок романтичних відносин, вибудовуючи тіло сценарію через історію виходу з токсичних стосунків.

Фото: Київський тиждень критики

Головна героїня фільму – Ліла, молода, вродлива дівчина. Вона стрімко рухається вулицею до будинку, від якого в неї немає ключів. Динамічна камера, що слідує за її рухами, передає глядачеві нервозність та стурбованість. Ліла намагається відслідкувати свого хлопця, що проводить час з іншою дівчиною під час паузи в їхніх стосунках. Зустріч з невірним призводить до скандалу, що з появою другої дівчини набуває фарсового ефекту: жінки спілкуються між собою, а чоловік виступає просто пасивним об’єктом поміж ними.

Колишній Ліли – без сумніву, негідник, але це ніяк не зменшує рівня закоханості. В фільмі представлено декілька стадій трансформації її відчаю від зради та покинутості. В першій дівчина намагається повернути хлопця і вдається до таких безнадійних способів, як чаклунство. У другій Ліла розпочинає пошук себе через знайомства, випадкові побачення та сексуальні експерименти. В третій, вона, здається, нарешті робить спробу прийти до розуміння своїх потреб та почуттів.

Образ, який створює для нас режисерка, позбавлено будь-яких виразних зовнішніх рис: ми не знаємо де працює Ліла, не знайомі з її родиною, квартира та одяг максимально посередні. Все, до чого ми можемо апелювати для розуміння дівчини - це динаміка почуттів до коханого Ремі. Таким чином через власну автобіографічність, Афсія намагається виділити архетипний образ закоханої жінки. Дослідити її поведінку та логіку дій. Зрозуміти, як віднайти та створити себе заново серед розгубленості усвідомлення, що вона не кохана.

На початку фільму слізливі переслідування хлопця майже відправляють фільм на полицю до дешевих мелодрам. Глядачеві може здатись, що подальший розвиток сюжету стає цілком зрозумілим. Ліла ще трошки постраждає, потім обов’язково знайде собі гарного хлопця, все налагодиться і призведе до класичного геппі-енду. Але режисерці вдається відійти від штампованого сюжетного ходу. Історія героїні розгортається в бік спроби розуміння, перш за все, самої себе, а не намагання пошуку ідеального кохання, що задовольнить усі потреби. Динаміка цього фільму будується на тому, що Ліла проходить шлях від стану повної "розчиненості" в умовному коханці, до розуміння, що дорога людина - це лише ключ до власного я, а не стопроцентна гарантія набуття себе.

Після розриву мотивація героїні та подальший сюжет продиктовано зі стереотипів тисячі фільмів, серіалів, журналів та книг. Щойно людина опиняється в емоційній пустці, її відразу необхідно заповнити зовнішніми збудниками (вечірками, сексом, побаченнями, наркотиками, алкоголем). Саме в такій ситуації опиняється Ліла. Цей перехід в структурі фільму відбувається настільки швидко, що глядачеві навіть не надається можливості відчути ту порожнечу, яка зазвичай утворюється внаслідок невзаємного, нещасливого кохання.

Короткі зустрічі в житті Ліли артикулюють ще одну актуальну сьогодні проблему: межі спокуси та проблему невимовленості власних бажань.

У всіх формах випадкових стосунків, в яких вона опиняється, дівчині не обіцяють нічого більшого ніж “просто” вечеря, “просто” прогулянка, “просто” можливість гарно провести час. Втім кожного разу вони незмінно призводять до сексу. Це не виглядає як пряме насильство, але межа нечесності в стосунках з іншим все ж таки залишає відчуття гіркоти. Кожного разу героїня Афзії скоріше здається інертним об’єктом, який не є прямим ініціатором. Вона стає лише послідовником чужих бажань. Кожна нова згода здається лише вимушеною реакцією на саму ситуацію.

Ланцюжком всіх подій Ерзі неначе ставить питання: чи справді нам необхідно занурюватися у вир пошуків, що канонізує масова культура? Чи все ж таки є необхідність дати пустці захопити себе і лише після цього сформулювати своє справжнє бачення подальших дій? Це заповнення себе бажаннями інших відчувається і в роботі камери: режисерка багато працює з крупними планами, створюючи для глядача ситуацію гарничного наближення до тіла героїні. Ми бачимо її шкіру, її сльози, деталі рук. Неначе ми самі намагаємось затиснути поглядом, закрити в межах власного бачення, не даючи можливості вирватися з-під влади цього захоплення. Так глядач опиняється в кінематографічному просторі, де йому довірені всі найдрібніші деталі, але зіштовхнутись з цілим та зловити його сенсо-творчі форми все ж таки немає можливості. Так само, як і коханці Ліли, що ловлять окремі частинки принагідних вечорів на короткий час, так і не отримавши повної картинки емоційної взаємодії.

Можливо саме тому сюжет фільму не приводить нас до віднайдення себе. Він тільки дає надію на можливість відносин, де дружня взаємодія та підтримка існують не заради спокуси, а лише заради можливості бути поряд. Саме до цієї кульмінації і призводить фінал: поряд з Лілою залишається друг, що просто тримає її за руку під час сну, не вимагаючи більшого. Тому що кожен з нас заслуговує на любов, яка не буде вимагати у відповідь пустку за згоду розділити її з іншим.

Авторка: Валерія Плєхотко

Інтенсив кінокритиків Інтенсив кінокритиків , Статті учасників Інтенсиву для кінокритиків
Читайте головні новини LB.ua в соціальних мережах Facebook, Twitter і Telegram