Під час Карибськоі кризи мені було 7 років, якраз пішов до школи. Я потім вже в Університеті на історичному дізнався, що це була Карибська криза.
Яку без сумніву Союз «виграв».
Так казали.
Але залишились страхи і моральні травми. Які снились ночами довго. Мій сильний організм їх з часом здолав і виробив певний імунітет.
Я щоденно відповідаю на купу дзвінків від родичів і знайомих. Заспокоюю як можу.
Днями дзвонить двоюрідна сестра з Харкова о 6 ранку. Питання традиційне:
«Шо там? Той ідіот нападе? Я вже тиждень не сплю».
А я, кажу сплю і планую спати ще мінімум півтори години.
Вона посміхнулась: «Піду тоді і я посплю».
Тоді тєліка не було. Але було дротове радіо. Яке слухали всі.
Бо більше нічого було слухати. В сенсі інформації.
Ну там пісні, жаб, соловейка то не рахувалось.
А ще по хатах ходили агітатори і політінформатори. Рознарядка була.
Вчителі, лікарі, начальство всяке.
Ми вже не під столом сиділи, могли слухати.
І от нам кажуть, що клята Америка може атомну бомбу кинути.
Тому ми мусимо ховатися у погребі і мати там запас харчів, свічки, гасову лампу і обов’язково по білій простинці на кожного,щоб захиститися від радіації.
Я і по сьогодні не знаю, чи це спасало.
Ще треба було там відро мати. Самі знаєте для чого.
Рекомендували мати фуфайки,теплі ковдри.
Перевірялась витяжка з погреба. Там було не холодно. Але не так тепло як у хліві з худобою.
Я часто нишком від батьків спускався до погреба. Перевіряв подумки на міцність двері.
Радили нам мінімум три дні не виходити після можливого вибуху. Або поки нам не скажуть.
Ми пошепки з дітьми обговорювали військову тематику. Хвалились не гарними хатами, а гарними погребами.
Було лячно і тривожно.
Ще пригадую, що часто з бабою Настею порався на огороді.
Село моє Шелудьківка стоїть на поймі Сіверського Донця.
В роки Другої світової там двічі проходила лінія фронту. А бабця була в окупації.
Над нами проходив якийсь воздушний коридор до харківського аеропорту.
І над нами часто пролітали літаки (мабуть це були АН-14).
Вони літали повільно і дуже довго і протяжно гуділи. Бабця як то зачує, стає на коліна і молиться.
Каже: Не бійся внучку. То аероплан полетів. Наш.
Пройшло 60 років…
З жахом уявляю, що моя онука, якій зараз 7, буде пам’ятати ці дні.
А може і ні.