Більшість учнів, студентів та аспірантів просто відбувають час у закладі без будь-яких справжніх навчальних зусиль. А то й взагалі ігнорують заняття, бо за прогули і батьків не штрафують, і студентів не відраховують. Адже для отримання документа про освіту достатньо вміти списувати. І можна навіть і не читати списане, а просто застосувати функціонал «копіювати» та «вставити». Більше того, навіть з перекладом готових текстів з російської не морочитися, а застосувати його машинну версію. А якщо при цьому виявиться, що: наприклад, у чиїйсь дисертації «философия права» запишеться як «філософія має рацію», то проблеми не буде – її однак затвердять і омріяне звання буде у плагіатора в кишені. А з ним і багаторічні доплати як за «високу» наукову компетентність.
Винуватці
Хто ж є творцем-конструктором таких «навчальних порядків»? Звісно, брати на себе відповідальність навряд чи хтось захоче. Кого найчастіше звинувачують в усіх гріхах і проблемах освіти? Хто крайній?
Традиційно багато шишок падає на викладачів. Як і в кожній справі, є халтурщики і є ті, хто викладається на всі 100 незалжено від зарплати, напряму чергових реформ іі того, з якої ноги встало керівництво.
Очільники закладів освіти - директор чи ректор? Начебто ні, бо вони ж, по-перше, не дають вказівок до того, щоб більшість підлеглих працювала саме так недбало. Навпаки, офіційно закликають працювати і вчитися так, як те робить ментально здорова меншість педагогів/учнів та студентів з аспірантами. По-друге, ректори-директори не мають реальних важелів до очищення їхнього закладу від тих, хто замість реально навчати чи навчатися лише імітує статутну діяльність. Однак, від їх компетентності , а отже, наказів-указів залежить атмосфера у школі, яка впливає на кожного вчителя.
Може, в усьому винний міністр освіти? Також начебто ні, бо ж, по-перше, не він формує контингент навчальних закладів – не призначає на роботу ні керівництво шкіл-університетів, ні рядових педагогічних працівників. По-друге, не він особисто приймає нормативно-правові акти з питань організації статутної діяльності закладів освіти. Хоча, звісно, ухвалені ним і його командою глобальні стратегічні рішення впливають на систему освіти, роблять її якісною чи навпаки.
Виходить, що тоді потрібно звернути увагу на керівників найвищого державного рівня - голову та депутатів Верховної ради, котрі голосують за закони. З торгами навколо голосування і популізмом, що у підсумку дає недолугі норми законів.
- прем’єр-міністра, який організовує реалізацію державної освітньої політики, зокрема й у частині право-відповідного фінансування педпрацівників та процедур встановлення/підтвердження/позбавлення статусу здобувачів освіти (учні та студенти з аспірантами);
- президента України, який має бути гарантом відповідності діяльності громадян країни нормам Конституції та законам держави Україна, що здійснюється за кошти платників податків.
Хто ж з них є причиною того, що у нашій освіті переважає не освіта як така, а різні форми її імітації?
Конкретно жоден з них, бо ж кожен з них є очільником колегіальних органів державної влади.
Але ж хтось та має бути реальним режисером існуючого стану.
Виходить, що не має іншого ніж тіньовий криміналітет, бо ж як не кажи, а точно має місце державний супровід нецільового використання коштів суспільних бюджетів різного рівня?
Лікарі
Хто ж у нас, в Україні, та зміг би вилікувати суспільство від цієї хвороби, щоб замість фактично інституційно організованої безвідповідальності постала якась з моделей дійсно цільового використання бюджетних коштів на освіту населення, що успішно використовується у сотні країн світу, де самого поняття «псевдо освіта» не існує як суспільного явища?
Суспільна потреба у цім лише зростатиме, бо:
- по-перше, про невідповідність наших документів щодо тієї чи іншої освітньої/професійної здатності з реальним станом у більшості випускників наших закладів освіти добре відомо закордоном;
- по-друге, у часи світової глобалізації ринку праці не можуть поодинокі очевидно успішні українці перекреслити існування того сумного загального правила, що необхідність переатестації у закордонних центрах оцінювання стосується чи не кожного, хто має лише український документ про той чи інший рівень професійної освіти. Це не стосується хіба що працівників некваліфікованої робочої сили;
- по-третє, громадяни України потребують справедливості, яка нахабно досі системно зневажається тим, що і ті, хто вчився по-справжньому, і ті, хто «вивчився» на списуванні отримують рівнозначний документ про освіту.
Хто саме може стати суспільно-державним «лікарем» токсичної системи сказати поки складно, але точно не ті, хто прагне утримувати країну у руслі самоізоляції від світу розвинених демократій з його практиками дійсно правопорядної діяльності, зокрема й у частині академічної доброчесності.
В Україні апріорі не може не бути здатних до того, щоб для успішного вирішення освітянської проблеми неефективного використання коштів платників податків хоча з рівня вищого державного керівництва відкинути «шори», які накладаються:
- по-перше, існуючим законодавством (не лише освітнім), що досі здебільшого родом ще з радянського минулого;
- по-друге, практикою примирення з безвідповідальністю та вседозволеністю, яку утримує на плаву політика компромісно-популістських кроків назустріч тим, хто прагне жити незаробленим;
- по-третє, гальмуванням держслужбами переведення організації суспільних (тобто коштом платників податків) справ на рейки/принципи/процедури державно-громадського управління.
- по-четверте, нерозумінням номінально державних мужів, що одними змінами освітянського в освіті освітньої реформи не здійснити – потрібні зміни у зовнішніх щодо освіти сегментах, які б мотивували населення до отримання якісної освіти, а не лише формальних її ознак.
P.S. Більш за все сумно, що ми дожилися вже до того, що з українськими «міжнародними» водійськими правами по дорогах, наприклад, Франції можна їздити лише перші півроку. Саме стільки держава Франція надає українському водієві для обов’язкової переатестації у місцевому центрі оцінювання.
Все тому, що «там» у ході будь-якого навчання все витримується згідно стандартів справи.
Наприклад, у Німеччині, - розповідає донька колеги, яка працює у тамтешньому міністерстві освіти, - з першого разу на водійські права змогла здати менше третини групи. Всім іншим призначили продовження навчання без додаткової доплати і з другої спроби успішно здала вже половина групи (вона була серед них). Буде ще одне продовження навчання для тих, хто вдруге провалив іспит і вони отримають третю спробу без доплати. Якщо й тут – ні, то потрібно буде або заново платити, або змиритися жити без водійських прав.