Після публікації «списку Гандзюк» і публічної підтримки Сергія до мене відразу ж прийшли знайомі з коментами “нєвсьотакадназначна”, ми от тут чули таке і таке, а в інтернеті - он купа відео про нього. У мене тоді не було часу вникати в контент проросійських блогерів і ЗМІ, бо дуже хотілося врятувати Катю. Її не врятували. Але В цьому списку було ще багато живих, і всі вони потребували захисту.
Довелося розбиратися з деталями: хто такий, чого нападали, чи він доганяв там когось, чого вели стрім, а чого те, а чого се. Паралельно довелося провести десятки зустрічей із представниками посольств та міжнародних організацій, щоб розказати їм справжню історію Сергія.
Попри купу часу проведеного разом на різних акціях та зустрічах я не стала другом Сергія, а він - не став моїм. Мені здається, що важливо чесно розповідати про це. Бо захист від друзів сприймається логічно. А допомога від тих, хто далекий від дружніх стосунків - це показник.
Чому я це роблю? Все дуже просто - я бачу несправедливість у його справі і хочу, щоб такого не було. Ні з ким у моїй країні. Бо розумію, що здавши одного - отримаємо десятки і сотні інших.
Для мене підтримка Стерненка - не про нього особисто, а про боротьбу за правову державу, за здорову правоохоронну систему і незаангажовану судову систему. Мені здається, що саме так мислять ті тисячі людей, які також приходять на акції, щоби підтримати Сергія. Всіх дістало жити в країні, де немає куди дзвонити, коли вбиває поліція.
Точно так само було і під час Майдану: люди виходили не стільки ЗА, скільки ПРОТИ. Проти свавілля і корупції, проти перетворення держави Україна на колонію Росії.
Дуже шкода, що переважна більшість представників сьогоднішньої влади не вірить у це. Натомість вони з’їдають різну дичину про рептилоїдів, які правлять світом, країною і звісно ж акціями по Стерненку. Вони не розуміють, що для нас просто давно закінчилися часи минулого свавілля і ми не дозволимо поводитися з собою, як в Росії чи Білорусі. У нас просто інший шлях і крапка.
Цей шлях, схоже, буде довгим і тернистим. Бо мені от до минулого вівторка здавалося, що я зробила достатньо для справи Стерненка. Нам же всім довелося витратити купу зусиль, аби довести, що він нікого не доганяв і не вбивав. Чому тепер виходить, що все по новій - треба вникати в нову дичину і доводити, що він нікого не викрадав за 300 гривень?
Чому довелося доводити, що непричетний Новіков не обливав Катю Гандзюк кислотою?
Чому довелося доводити, що Микола Бичко з Харківщини не вбивав себе за свою ж екодіяльність?
Чому Віталію Шабуніну треба доводити, що бомби біля помешкань його батьків і батьків дружини + спалений будинок - не просто так.
Список можна безкінечно продовжити. Сьогодні ми говоримо не просто про Стерненка, а про системне свавілля правоохоронців і відсутність здорової судової системи, яка б це могла хоч якось виправляти.
Минулого року, на свій день народження я летіла в Брюссель, аби взяти участь в одному заході, де розповідала про справу Каті Гандзюк, нашу ініціативу і те, що нам вдалося зробити. Летіла з пересадками, запізненнями. Добралася до готелю, коли вже поруч були закриті всі нормальні заклади і навіть магазини. Тож святкування не вдалося.
Цього року теж не буде святкування. Бо треба виходити на вулицю та підтримувати акцію за Стерненка. Бо я не знаю, чи можна інакше побудувати країну, в якій хочеться жити, народжувати дітей і просто тихо і спокійно святкувати свої дні народження.