Сувій I
Моє ім’я Тірон. Тридцять шість років я був особистим секретарем державного римського діяча Цицерона. Спершу це мене захоплювало, потім дивувало, пізніше обтяжувало, і нарешті стало надзвичайно небезпечним. За всі ці роки, як мені здається, він провів зі мною більше часу, ніж із будь-якою іншою людиною, у тому числі з власною сім’єю. Я став свідком його приватних зустрічей і передавав його таємні повідомлення. Я фіксував його промови, листи та літературні твори, навіть його поезію — таку зливу слів, що мені довелося вигадати те, що заведено називати скорописом, аби впоратися з цим потоком. Цю систему й досі використовують для нотування диспутів у Сенаті, а нещодавно мені навіть присудили за неї скромну пенсію. Цього, поряд зі спадщиною та добротою моїх друзів, виявилося достатньо, щоб підтримувати мене на схилі літ. Мені багато не потрібно. Літні люди живуть в етері, а я вже дуже старий — майже сотня літ, як мені кажуть.
Десятиліттями після смерті оратора мене часто пошепки питали, яким Цицерон був насправді, але я завжди відмовчувався. Звідки я мав знати, хто був урядовим шпигуном, а хто ні? Я будь-якої миті очікував, що мене можуть убити. Але позаяк моє життя вже майже закінчилося, й оскільки я більше вже нічого не боюся, навіть тортур, бо не протримався б і хвилини в руках ката чи його помічників — я вирішив запропонувати цю працю як свою відповідь на ті запитання. Буду покладатися на свою пам’ять і на документи, мені довірені. Оскільки ж відведений мені час не вічний, намагатимуся писати дуже швидко, використовуючи свою систему скоропису, на кількох десятках невеликих сувоїв найтоншого паперу — «Ієратіки», які вже давно накопичив власне для цієї мети.
Заздалегідь молю про прощення за всі мої помилки та химерність стилю. Також молюся богам, аби дістатися до кінця ще до того, як мене наздожене мій власний кінець. Останні слова Цицерона до мене були проханням розказати правду про нього, і я це зроблю. Якщо не завжди вдавалося зобразити його еталоном чесноти, нехай так і буде. Влада приносить людині багато щедрот, але чисті руки в ній — рідкість.
Тому писатиму про владу та людину. Під владою я маю на увазі офіційну, політичну владу — те, що ми називаємо латиною імперієм — право розв’язувати питання життя та смерті, яким наділяє держава людину. Багато сотень людей прагнуло цієї влади, але Цицерон став єдиним в історії республіки, котрий її здобув, не маючи для цього інших ресурсів, крім свого власного таланту. На відміну від Метелла чи Гортензія він не був представником якоїсь великої аристократичної родини, звідки поколіннями виходили політичні діячі, котрі виявлялися доречними на виборах своїх нащадків. В оратора не було могутньої армії, яка б підтримала його кандидатуру, як у Помпея чи Цезаря. У нього не було статків Красса, щоб всіяти грошима свій шлях. Усе, що цей чоловік мав, — це його голос. І зусиллями волі він перетворив його на могутню зброю.
Я почав службу в цього діяча у віці двадцяти чотирьох років. А йому тоді було двадцять сім. Я був домашнім невільником, народився в родинному маєтку на пагорбах неподалік від Арпінума й до того ніколи Рима навіть не бачив. Він був молодим адвокатом, страждав від нервового виснаження та намагався подолати свої природні вади. Інші тоді давали йому мало шансів на перемогу.
Голос Цицерона в цей час ще не був тим страшним інструментом, яким він став згодом, а доволі різким, крім цього, час від часу цей чоловік ще й затинався. Вочевидь, проблема полягала в тому, що в його голові вертілося стільки слів, що в моменти стресу вони застрягали йому в горлянці. Так кілька овець, яких підпирає отара позаду, намагається водночас продертися крізь ворота. У будь-якому разі, ці слова часто були занадто нерозбірливими, щоб його могли збагнути. Нестримні слухачі часто називали чоловіка «вченим» або «греком», і це були не компліменти. Хоча й ніхто не сумнівався в його пристрасті до ораторського мистецтва, та цього було надто мало для задоволення амбіцій оратора. Надмірне напруження його голосових зв’язок упродовж кількох годин виступів, часто на свіжому повітрі й у будь-яку пору року, відчувалося ще впродовж багатьох наступних днів. А хронічне безсоння та негаразди з травленням додавали чоловікові неприємностей. Якщо ж казати відверто, то для того, щоб піднятися політичною драбиною, чого оратор відчайдушно прагнув, була потрібна професійна допомога. Саме тому діяч вирішив провести якийсь час далеко від Рима в мандрах, аби освіжити свої думки та повчитися в провідних наставників риторики, більшість із котрих проживала в Греції та Малій Азії.
Позаяк я відповідав за утримання малої бібліотеки батька оратора й мав достатні знання грецької мови, Цицерон поцікавився, чи може він позичити мене так, як можна позичити книгу, щоб узяти мене зі собою на Схід. Моєю роботою було влаштовувати зустрічі, винаймати транспорт, оплачувати вчителів тощо, а за рік повернутися до мого старого господаря. Зрештою, як часто стається з книжками, мене так і не повернули.
Ми зустрілися в гавані Брундізія того дня, коли мали відплисти. Це відбувалося в час консульства Сервілія Ватія та Клодія Пульхра, шістсот сімдесят п’ятого року після заснування Рима. Тоді Цицерон не був схожий на ту імпозантну постать, якою він згодом став, і чиї риси були настільки відомими, що той не міг пройти непоміченим навіть тихою, не надто залюдненою вулицею. (Мені цікаво, що сталося з усіма цими тисячами бюстів і портретів оратора, які колись прикрашали стільки приватних будинків і громадських будівель? Чи справді всіх їх порозбивали та спалили?)
Юнак, котрий того весняного ранку стояв на пірсі, був худий і вузькоплечий, із неприродно довгою шиєю, в якій велике адамове яблуко, немов дитячий кулачок, стрибало вгору та вниз, коли той ковтав. Його очі були вибалушені, шкіра сіра, щоки жовті; словом, він був типовою ілюстрацією хиткого здоров’я.
«Ну, Тіроне, — пригадую, як я тоді подумав, — тобі треба скористатися цією поїздкою якнайкраще, бо вона триватиме недовго».
Спершу ми подалися до Афін, де Цицерон прослухав курс лекцій із філософії в Академії. Я відніс його торбу до лекційної зали та вирішив забиратися звідти, але мій господар покликав мене та захотів дізнатися, куди це я намірився.
— Хочу посидіти в затінку з іншими рабами, — відповів я, — якщо вам не потрібна якась послуга.
— Звісно, потрібна, — сказав він. — Я бажаю, щоб ти виконав дуже напружену працю. Хочу, щоб ти зайшов сюди зі мною і навчився трохи філософії, щоб я мав із ким поговорити в наших довгих подорожах.
Тоді я пішов за ним та отримав честь слухати самого Антіоха з Аскалону , котрий викладав три основні принципи стоїцизму — що чесноти цілком достатньо для щастя, що нічого, крім чесноти, не є добром, і що емоціям не варто довіряти — три простих правила, які, якщо їх дотримуватися, могли б розв’язати всі проблеми світу. Згодом ми з Цицероном часто обговорювали подібні питання, і в цій царині інтелекту різниця в наших статусах завжди забувалася. Ми пробули півроку в Антіоха, а потім перейшли до справжньої мети нашої мандрівки.
Провідною школою в риториці на той час була так звана азійська метода. Вишукана та квітуча, сповнена помпезних фраз і химерних ритмів, промови супроводжували енергійні жести, і треба було весь час перебувати в русі. У Римі провідним представником цієї школи був Квінт Гортензій Гортал, котрого вважали головним оратором того часу, а за вигадливі викрутаси приліпили прізвисько «танцюрист». Наставниками Гортензія були Меніпп Стратонікейський, Діонісій Магнесійський, Есхіл Кнідус, Ксенокл з Адраміттія — уже самі ці імена додають шику їхньому стилю. Цицерон проводив по кілька тижнів із кожним, терпляче вивчаючи їхні методи, доки нарешті не відчув, що навчився вже достатньо.
— Тіроне, — сказав він мені одного вечора, беручи з моїх рук свою звичну тарілку з вареними овочами, — маю вже досить цих напарфумованих задавак. Домовся про човен із Лорими до Родосу. Ми спробуємо інший підхід і вступимо до школи Аполлонія Молона.
Й ось сталося так, що одного весняного ранку, відразу після світанку, коли води протоки Карпатос були такими ж гладкими та молочними, як перли (маєте пробачити мені за ці недолугі порівняння: я забагато начитався грецької поезії, щоб дотримуватися суворого латинського стилю), човен на веслах доправив нас з материка до того стародавнього, лісистого острова, де на пристані нас чекала кремезна постать самого Молона.
Раніше він був правником, сам родом з Алабанди, і блискуче виступав у римських судах, навіть був запрошений звернутися до Сенату грецькою мовою, — нечувана честь, — після чого відбув на Родос і відкрив там свою школу риторики. Його теорія ораторського мистецтва була прямо протилежна азійській і була дуже проста: не смикайся занадто сильно, тримай голову прямо, кажи по суті, змушуй слухачів сміятися, змушуй плакати, а коли здобудеш їхню симпатію, одразу сідай. «Адже ніщо, — казав Молон, — не висихає швидше, ніж сльоза». Це набагато більше подобалося Цицерону, і він цілком віддав себе в руки Молона.
Перша дія Молона полягала в тому, щоб змусити учня того вечора з’їсти миску зі зварених на твердо яєць з анчоусним соусом, а коли Цицерон покінчив із цією стравою, — не без нарікання, мушу вам сказати, — йому принесли добрячий шмат червоного м’яса, запеченого на вугіллі, та ще й горнятко козячого молока.
— Вам потрібно належно харчуватися, — повчав його Молон, погладжуючи власні груди, схожі на діжку. — Могутню ноту вичавити з тонкого очерету неможливо.
Цицерон поглянув на вчителя сердито, але жував покірно, доки його тарілка не спорожніла, і тієї ночі, вперше за багато місяців, спав міцно. (Я це знаю, бо ночував на підлозі біля його дверей.)
На світанку розпочалися фізичні вправи.
— Виступ у Форумі, — пояснював Молон, — можна порівняти зі змаганнями з бігу. Він вимагає витривалості та сил.
Наставник зробив фальшивий випад у бік Цицерона. Той зойкнув, відсахнувся назад і мало не впав. Молон змусив його піднятися, широко розставити ноги та нахилятися двадцять разів не згинаючи колін, щоразу торкаючись пальцями землі. Після цього сказав учневі лягти на спину, скласти руки за голову та кілька разів сідати, не допомагаючи собі ногами. Відтак змусив лягти долілиць і відтискатися виключно силою своїх рук, ще раз двадцять разів, і знову не згинаючи колін.
Такий режим був першого дня, і з кожним днем додавалося ще більше вправ і збільшувалася їхня тривалість. Цицерон знову спав міцно й відтепер більше не мав проблем із харчуванням.
Для навчання декламації Молон виводив свого нетерплячого учня зі затіненого подвір’я в полуденну спеку й змушував цитувати без пауз завчені тексти — зазвичай, судові протоколи або якусь сцену зі «Саміянки» Менандра — під час прогулянки по крутому пагорбі. Їхніми слухачами були хіба ящірки, що сновигали під ногами, і цикади, що дзижчали в гілках оливкових дерев. Цицерон розпрацював легені та навчився виголошувати максимальну кількість слів на одному подиху.
— Розмовляй в середньому діапазоні, — почав Молон. — Саме в ньому сила. Нічого високого або низького.
У другій половині дня виголошували промови. Молон відводив учня на кам’янистий берег, відходив на вісімдесят ярдів (максимальна відстань чутності людського голосу) та змушував його декламувати під свист виру та гуркіт моря.
— Це найближче за гучністю, — мовив він, — до волання трьох тисяч людей просто неба або фонового бурмотіння кількох сотень чоловіків під час розмови в Сенаті.
Не відволікатися на такі речі Цицерону належало звикнути.
— А як же зміст того, що я кажу? — запитав Цицерон. — Либонь, я мав би привернути увагу до себе головним чином силою своїх аргументів?
Молон стенув плечима.
— Зміст значення не має. Згадай Демосфена: «В ораторському мистецтві до уваги беруться лише три речі: мистецтво, мистецтво, і ще раз мистецтво промовця».
— А моє затинання?
— Т-воя ви-и-мова мене також не т-турбує, — відповів Молон з усмішкою та підморгнув. — А якщо серйозно, це викликає зацікавлення та додає корисного враження чесності. У Демосфена також був легкий ґандж. Аудиторія оцінює ці недоліки. А от досконалість — тупа. А тепер відійди якнайдалі та спробуй зробити так, аби я тебе почув.
Отож я мав честь зі самого початку спостерігати за хитрощами ораторського мистецтва, які передають від одного майстра іншому.
— Не потрібно вигинати шию, жодних викручувань пальців. Не воруши плечима. Якщо потрібно використовувати пальці для жесту, спробуй притиснути середній палець до великого та простягнути інші три — це справляє добре враження. Погляд очей, природно, треба завжди спрямовувати в напрямку жесту, за винятком тих випадків, коли доведеться щось відкинути: «О, боги, відверніть цю чуму!», або «Не думаю, що я заслуговую на таку честь».
Нічого не дозволялося записувати, бо жоден оратор, гідний цього імені, навіть не мріє прочитати текст ще раз або звіритися з нотатками. Молон віддавав перевагу стандартній методиці запам’ятовування промов: способу уявної подорожі ораторською домівкою.
— Помісти першу думку, яку хочеш оприлюднити, у передпокій, та уяви, що вона лежить там, другу поклади в атріум і так далі. Походжаючи будинком так, як ти це робиш зазвичай, признач кожну частину своєї промови не лише для кожної кімнати, але й для кожної альтанки та скульптури. Переконайся, що кожна освітлена належним чином, чітко визначена та відмінна. Інакше будеш блукати, як п’яний, котрий намагається знайти своє ложе після пиятики.
Цицерон був не єдиним вихованцем академії Молона тієї весни й того літа. Згодом до нас приєднався молодший брат Цицерона, Квінт, та його двоюрідний брат Луцій, а також двоє його друзів: Сервій, метушливий адвокат, котрий хотів стати суддею, й Аттік — елегантний і чарівний Аттік, котрий не надто захоплювався ораторським мистецтвом, бо жив в Афінах і, певна річ, не мав наміру робити політичну кар’єру, але любив гаяти час із Цицероном. Усі вони дивувалися змінам, що сталися зі здоров’ям останнього та його зовнішнім виглядом, а в їхній останній вечір разом — адже вже була осінь, і настав час повертатися до Рима — вони намірилися почути про здобутки, яких Молон досяг, навчаючи юнака ораторського мистецтва.
Мені б хотілося згадати, що саме Цицерон казав після тієї вечері, але боюся, що я є живим доказом цинічного твердження Демосфена про те, що зміст не враховує нічого, крім способу мовлення. Я стояв непомітним для очей у тіні, й усе, що можу згадати тепер, — це мушва, що кружляла, немов пластівці попелу, навколо смолоскипів, зорі, що розсипалися небом над подвір’ям, і захоплені обличчя юнаків, освітлені відблиском вогню й обернені в бік Цицерона. Та я запам’ятав слова Молона після цього, коли його учень остаточно схилив свою голову перед уявними присяжними та присів. Після тривалої тиші вчитель звівся на ноги й промовив хрипким голосом:
— Цицероне, вітаю тебе, я вражений цим виступом. Мені шкода Греції та її долі. Єдина слава, що нам залишилася, — це верховенство нашого красномовства, і тепер осягнув його і ти також. Повертайся, — сказав він і махнув трьома простягнутими пальцями через освітлену лампадою терасу до темного та далекого моря, — повертайся, мій хлопчику, і підкори Рим.
Дуже добре! Легко таке сказати. А як зробити? Як можна підкорити Рим, не маючи жодної зброї, крім свого голосу?
Перший крок очевидний: необхідно стати сенатором.
А щоб отримати доступ до Сенату в той час, потрібно було мати хоча б тридцять один рік і мільйонні статки. Якщо бути точним, активи на мільйон сестерцій треба було продемонструвати владі, щоб отримати право виставити свою кандидатуру на щорічних виборах у липні, коли двадцять нових сенаторів обирали замість тих, хто загинув попереднього року або збіднів настільки, що не міг уже зберегти свого місця. Але звідки Цицерону було отримати мільйон? Його батько, безумовно, таких грошей не мав: родинний маєток був невеличким і ще й у заставі. Тому юнак застановився над трьома традиційними варіантами. Заробити зайняло б занадто багато часу, а вкрасти було занадто ризиковано. Залишався третій — незабаром після нашого повернення з Родосу одружитися з грошима.
Теренції виповнилося сімнадцять років, вона мала пласкі груди та статуру хлопчика, зате густе чорне волосся. Її сестра була незайманою весталкою, що підтверджувало високий соціальний статус її сім’ї. І, що ще важливіше, вона була власницею двох житлових кварталів у нетрях Рима, кількох лісів у передмісті та ферми; загальна вартість її майна становила півтора мільйона. (Ах, Теренція: цілком пересічна, граційна та заможна — яким витвором мистецтва вона була! Востаннє я бачив її лише кілька місяців тому, коли юнку переносили у відкритих ношах прибережною дорогою до Неаполя, а вона гукала до носіїв, аби додали кроку: тепер її волосся посвітліло, а шкіра засмагла, але в усьому іншому вона зовсім не змінилася.)
Тож Цицерон таки став сенатором свого часу, випередивши за голосуванням усіх своїх суперників, і тепер його вважають другим найкращим адвокатом у Римі після Гортензія. Проте ще довелося відбути обов’язковий рік державної служби, і його відправили до провінції Сицилія, перш ніж дозволити зайняти належне місце. Його офіційний титул називався квестор, наймолодший із магістратів. Позаяк дружинам заборонялося супроводжувати своїх чоловіків у службових поїздках, Теренція — я впевнений, що з глибоким полегшенням — залишилася вдома. Але я поїхав із господарем, бо до цього часу вже став своєрідним його доповненням, яке використовували, як додаткову руку чи ногу. Почасти причиною моєї незамінності було те, що я вигадав методу нотувати його слова так само швидко, як він їх вимовляв. Почавши з малого — можу скромно стверджувати, що я той, хто винайшов стенографію — моя система врешті-решт набула форми підручника, який складався з чотирьох тисяч символів. Я виявив, до прикладу, що Цицерон любив повторювати певні фрази, і навчився позначати їх рискою або навіть кількома крапками, тим самим доводячи те, що більшість людей і без цього знає — що політики по суті торочать одне й те ж знову й знову. Оратор диктував мені, сидячи у ванні та на дивані, зі середини екіпажа, що трясся, та в прогулянках країною. Йому зроду не бракувало слів, а мені ніколи не бракувало символів, щоб їх вловити й утримати назавжди, коли вони літали в повітрі. Ми були створені один для одного.
Але повернімося до Сицилії. Не лякайтеся: я не буду детально описувати нашу роботу там. Як і все в політиці, вона була нудною навіть уже в ті часи, тож не варто згадувати про це шістдесят літ по тому. А от що справді було важливо, то це мандрівка додому. Цицерон цілеспрямовано відклав її на місяць, з березня на квітень, аби переконатися, що він мине Путеолі під час вакацій Сенату, саме тієї миті, коли весь впливовий політичний бомонд опиниться в Неаполітанській бухті, щоб насолоджуватися мінеральними водами. Мені звеліли орендувати найкращий човен на дванадцять весел, який тільки зможу знайти, щоб оратор міг ефектно увійти до гавані, вперше одягнувши пурпурову тогу сенатора Римської республіки.
Оскільки Цицерон переконав себе в тому, що досяг неабиякого успіху на Сицилії, він сподівався стати центром усієї уваги в Римі. На сотнях тісних базарних площ, у тіні тисяч запорошених сицилійських платанів, діяч відстоював справедливість Рима, неупереджено та гідно. Оратор придбав рекордну кількість зерна, щоб нагодувати виборців у столиці та розпродав його за сміховинно низькою ціною. Його виступи на урядових церемоніях стали шедеврами тактовності. Мій господар навіть прикидався, що йому подобається спілкуватися з місцевими жителями. Він знав, що впорався зі своїми обов’язками блискуче, і в потоці офіційних звітів Сенату вихвалявся своїми досягненнями. Мушу зізнатися, що час від часу я їх ревізував, перш ніж віддати офіційному посланцеві, і намагався натякнути йому, що, можливо, Сицилія не є центром Усесвіту. Та Цицерон цього не помічав.
Бачу його зараз, як він стоїть на носі човна, напружено споглядаючи на набережну Путеолі, коли ми поверталися до Італії. Чого він очікував? Цікаво було б знати. Юрбу, що зустріне його на березі? Депутацію консулів, що покладе на його голову лавровий вінок? Там був натовп, із цим усе гаразд, але він зібрався не заради нього. Гортензій, котрий уже приглядався до консульства, влаштував цілий бенкет на кількох святково прибраних галерах, пришвартованих неподалік, і гості чекали, щоб їх перевезли на вечірку.
Цицерон вийшов на берег непоміченим. Він спантеличено озирався навколо, а в цей час нечисленні пияки, помітивши його новеньку сенаторську тогу, поквапилися до прибульця. Оратор розправив плечі в приємному очікуванні.
— Сенаторе, — гукнув один із них, — які новини з Рима?
Цицерон якось усе ж зумів зберегти усмішку.
— Я приїхав не з Рима, мій юний друже. Я повертаюся зі своєї провінції.
Рудий чоловік, без сумніву, уже добряче захмелілий, лишень промовив:
— О-о-о-о! Мій юний друже! Він повертається зі своєї провінції...
Почувся хрипкий сміх, ледь придушений.
— І що в цьому смішного? — перебив їх третій, прагнучи згладити брутальність. — Ви хіба не знаєте? Він був в Африці.
Усмішку Цицерона тепер можна було назвати героїчною:
— Насправді в Сицилії.
Балачка тривала, правда, уже не можу згадати, про що саме. Люди почали нас цуратися, як тільки збагнули, що ми не знаємо жодних міських пліток, і дуже скоро з’явився Гортензій, котрий повів своїх гостей до човнів. Цицерону він чемно кивнув, але приєднатися не запросив. Ми залишилися самі.
Ви можете подумати, що це тривіальний інцидент, і все ж сам Цицерон казав, що тієї миті його амбіції зміцніли всередині нього. Його принизили, спаплюжили його марнославство — і дали жорстокі докази його малого значення в цьому світі.
Оратор довго стояв, спостерігаючи за Гортензієм і його друзями, котрі розважалися на воді, слухаючи веселих флейт, і коли мій господар обернувся, то весь змінився. Я не перебільшую. Я бачив це в його очах. «Дуже добре, — здавалося, промовляє вираз його обличчя, — дурні можуть розважатися, а я буду працювати».
«Цей досвід, шановні, я схильний вважати для себе набагато ціннішим, ніж якби мене привітали оплесками. Відтепер я перестав вважати, що світ, ймовірно, сам почує про мене: з того дня я дбав лише про те, щоб мене щодня бачили особисто. Я мав жити на очах громадськості. Я відвідував Форум. Ні мій сторож, ні мій сон не могли завадити комусь увійти до мене. Я працював навіть тоді, коли мені нічого було робити, отже, мав час на дозвілля — але це те, чого я зроду не пізнав».
Нещодавно я знайшов цей уривок в одному з його виступів і можу поручитися за його правдивість. Оратор вийшов із гавані, як сновида, вгору до Путеолі, і ступив на головну дорогу, жодного разу не озирнувшись. Я заледве встигав за ним, маючи на плечах стільки багажу, скільки зміг на них закинути. Спершу кроки чоловіка були повільними та вивіреними, але поступово вони набирали стрімкості, поки нарешті мій господар не закрокував у напрямку Рима настільки швидко, що я вже почав відставати.
Саме тепер, коли закінчується мій перший сувій, і починається реальна історія Марка Туллія Цицерона.