Тому у нашій Верховній Раді закони прописуються так, начебто населенню ще досі не відомо, що є порядним, а що непорядним. «Тіло» наших законів (освітніх особливо) чи не на 90% складається з того, що як називається замість чіткого інституційного визначення того, що має бути обов’язково діючим, а що – забороненим. Таким самим є і підхід до санкцій за ігнорування/порушення: або замовчуються, або формуються зі сумнозвісними «від … до …» замість чітких «за те-то стільки-то, а …». Все задля того, щоб хоча б якось зберегти оте вибіркове – «друзям все, а ворогам – суворість закону».
Децентралізація
Здавалось би, що широко відоме «Все, що не заборонено, дозволено» чудово вписується у принцип автономії суспільної діяльності, яка не підпадає під заборону, адже саме свобода є першим засобом до творчої активності населення, на якій тільки і тримається не лише розвиток, а й поточне відтворення продуктивного життєвого базису.
Тільки тут є одне надважливе «але» …
… не має бути такої ж свободи щодо визначених законом обов’язкових систем, підсистем чи елементів суспільної діяльності на кшталт – «… а я (начальник) вважаю, що це не на часі…» чи «… а у нас (Мінфін) не має коштів». Бо під кожен інституційно визначений законами елемент ними ж має бути означений весь комплекс із його реалізації. А свобода та автономії – вони для того, щоб справи робилися не в обхід законів, а виключно якісно та конкурентно успішно.
Автономія та свобода – це не те, що дозволяло б вільно вирішувати чи виконувати/дотримуватись закону чи ні, бо вони ніяк не мають бути синонімом безвідповідальності.
Тому без інституту префекта в областях замість облдержадміністрацій від офісу президента України всі позитивні задуми децентралізації на місцях несуть величезні ризики до перетворення творчого потенціалу автономії у поглиблення існуючого стану неофеодалізму – замість влади закону, який один для всіх та демократичних процедур оптимального використання суспільних ресурсів буде діяти принцип «порєшать».
Законодавчий брак
Мова про освітні закони у контексті вищезазначеного.
Спочатку щоб вирішувати так, щоб нічого не вирішувати був прийнятий рамковий закон «Про освіту», місія якого мала полягати у тім, щоб узгодити взаємозв’язки та зняти наявні протиріччя між різними сегментами та рівнями освіти. У ньому було закладено високий рівень узагальнених формулювань та подібний тому зміст окремих статей закону, бо він своїми «рамками» мав стати базовим для окремих профільних законів.
Потім зі зрозумілих причин (неконкретний закон не є законом) було прийнято як вузькопрофільний закон «Про повну загальну середню освіту», який у деталях мав би створити принципово нові умови освітньої діяльності як заміну пострадянської її моделі на відповідну новій європейській незалежній країні – Україні.
Наприклад, хоча б у наступних очевидних сегментах:
- По-перше, це - зміцнення інфраструктурно-функціональної здатності кожного закладу загальної середньої освіти;
- По-друге, це - встановлення конкурентного на ринку праці окладу вчителя-початківця.
Щодо першого, то у законі (наголошую – профільному) треба було однозначно чітко передбачити обов’язкове впровадження у штатний розпис працівників кожного освітнього закладу таких спеціалістів як медсестра, інженер з охорони праці/техніки безпеки, інженер/майстер з обслуговування сучасної техніки, вахтера-охоронця тощо.
Ці працівники мають приходити на роботу щодня до початку занять і не залишати стіни закладу доки не підуть з нього учні та вчителі.
Щодо другого, то тут як «двічі два – чотири» мали бути конкретні формульні підходи, які не були б темою вільного обговорення Кабміном у ручному режимі, а ним приймалися до безумовного виконання. Починаючи з подачі проекту бюджету країни на майбутній рік.
Законодавчий пшик
Натомість «вийшло як завжди». Попри те, що декларувалося бажання зробити «як краще», замість законодавчо зафіксованого обов’язкового варіанту пронародно орієнтованої політики у сфері освіти як маємо, так і матимемо надалі:
- з одного боку, тисячі шкіл без каналізації та з туалетами у вигляді вигрібної ями, медсестру, котра приходить у школу лише по графіку, техніку, яку не знають де та яким коштом ремонтувати чи поставити на експлуатацію і вчителя, якого змусили додатково займатися охороною праці та технікою безпеки;
- а з іншого боку, необтяжений ніякими законними вимогами обов’язок центральної/місцевої влади гідно дбати про освітні заклади. Хоча б на рівні країн сучасної Африки, вже не кажучи про постсоціалістичні країни східної та центральної Європи, які стартували до суспільних перетворень ще з гіршим економічним потенціалом ніж мала на той час Україна.
Владі досить буде й фрази з урядової трибуни: «Зрозумійте, поки у нас не має достатньо грошей».
Більше того, останнього (не має грошей) буде й достатнім, щоб не розкривати чітко і конкретно, а по яким реальним лініям витрат розходиться освітній бюджет країни, або яка його частка є прямо дотичною до здобувача освіти як єдиного замовника, заради якого й виділяється той бюджет?
З такими псевдозаконотворцями, які були та є досі, нам, громадянам України, чекати-не дочекатися на те, щоб держслужби різних рівнів ефективно дбали про реалізацію дійсно пронародної освітньої політики.