Чи є перспективи конкурентоспроможності у країни з освітою без конкуренції?

Мова про відсутність історичної перспективи для суспільства, у якому зрівнялівка набуває системного виміру. Особливу небезпеку розвитку нації вона несе, коли стає основою організації освіти населення.

Фото: пресс-служба президента

Доречним для нас прикладом є руйнація такої здавалось самодостатньої країни як Радянський Союз, що справляв враження незламного моноліта не лише для більшості тодішніх його громадян (автор був серед них), а й для багатьох у світі.

Втім, не для всіх: якось французький колега Патріс Робіяр у 1986 році, в Алжирі, на моє утвердження, що Радянський Союз – це назавжди, зауважив, що навряд і … не пройшло й п΄яти років як Радянського Союзу не стало.

Неприродність

Головним «ноу-хау» від радянської системи освіти була нечувана для світу практика, за якої у нас «не існувало» невстигаючих учнів. У СРСР всі випускники системи загальної середньої освіти «успішно» отримували атестат про її повноцінне здобуття.

Пам΄ятаю як задля цього радянські вчителі на випускних екзаменах ходили між рядами й підказували чи підсовували чернетки слабким учням так, щоб це було якби непомітно.

Величезна країна гралася у випускний шкільний «секрет Полішинеля». І догралася.

Звісно, історично невідворотне зникнення радянської імперії не стало тією подією, яка викликала б сум у більшості населення колишнього Радянського Союзу.

Великою проблемою стало інше – життєвий поступ української нації після розпаду імперії: замість розвитку, як приміром, у Східній Європі ми, українці, немов вороги самі собі, досі вибираємо лінію розвитку подій, що несе ще більші руйнації.

Чому так?

Критерієм істини є практика, а вона однозначна: неохайність, безлад та вбогість (у тому числі аморальність) панують зазвичай серед малоосвічених (не мова про наявність «корочки»).

Натомість, по-справжньому освічені, тобто ті, хто реально набув освіти після навчання, навіть, за обмежених матеріальних ресурсів живуть охайно, порядно і постійно розвиваються. Можна багато щодо цього дискутувати, але цей емпіричний соціальний закон не обійти, як ми звикли те робити із законами від Верховної ради.

Згідно іншого природного закону відомо, що 15% населення буде гарно та наполегливо вчитися за будь-якої організації освітньої справи. У них завжди після навчання буде освіта, у тому числі, наприклад, професійно-технічна освіта, а не обов΄язково вища, але така, котра реально робитиме її носія кваліфікованим спеціалістом.

Але натомість 15% населення за будь-якої організації будуть «філонити», які б Сухомлинські з ними не працювали. Мова не лише про початкову чи основну освітню ланку (1 – 9 класи), а про інтегральний вимір ставлення людей до навчання як такого.

Лишається основна маса населення (70%) – звичайні помірковані прагматики. А для визначальними є ті формальні та неформальні норми діяльності, які панують у суспільстві. Прагматики від природи такі, що перш ніж працювати (вчитися) будуть враховувати рівень дозволеного (лінь народилася раніше людини) та рівень вимог, передбачених для отримання документа про здобуття освіти, а особливо рівень вимог для вступу до наступного етапу освіти, вже дорослої. Хай як ти їх не виховують, а вони собі на думці.

Очікування

Як колись, так і зараз у нас саме з адекватністю рівня вимог до здобувача освіти великі і постійні проблеми: документ про якби здобуту освіту отримують всі і майже всіх буде взято до ВНЗ.

Навіть тих, хто не хоче, бо батьки під впливом суспільної реклами змусять. Остання щоправда скоріше є антисуспільною, бо за таких підходів на суспільство чекає сумна доля. Вже у близькій історичній перспективі.

Є люди, котрі дійсно не розуміють, що такі речі як оцінювання, яке дозволяє списувати, оцінки за хабарі чи по-блату/знайомству, процедура вступу до університету з рівнем вимог, що майже співпадають з порогом вгадування та тому подібне є дуже поганою методологією для навчання, щоб останнє було по-справжньому перспективним.

Тому такі «спеціалісти» весь час нагадують про принцип рівного доступу до освіти, вкладаючи у ці слова потребу на гарантований і безумовний доступ до отримання «корочки» про освіту. Цей суспільний контингент якраз і формується всіма тими, хто після навчання справжню освіту так і не отримав. Попри наявність «корочки» і часто не одної.

У той же час є люди, котрі добре розуміються на основах менеджменту персоналом, але не мають духу заперечувати тим, хто «не розуміє як вищий поріг може підняти рівень мотивації населення до навчання», а тому його, мовляв, потрібно не тільки знижувати, а й взагалі прибрати.

А ще є такі, хто і заперечує, і попереджає, але розуміє, що зусилля спрямовані на формування новітніх для нашої нації «правил освітньої гри», котрі б кардинально нівелювали традиційну нам практику зрівнялівки в існуючих загально-політичних умовах є «як вода у пісок».

Втім, політико-державні кола, котрі орієнтуються на компроміси з прибічниками традиційної зрівнялівки також не мають історично-стратегічної перспективи, чому результати останніх виборчих перегонів є прямим свідченням.

Володимир Бєлий Володимир Бєлий , Заступник директора з навчально-виховної роботи Херсонського фізико-технічного ліцею при ХНТУ та ДНУ
Читайте главные новости LB.ua в социальных сетях Facebook и Twitter