Звертаю увагу, мова не про всі питання поточної діяльності, а лише про ті, що мають загальносистемне значення як базис діяльності системи чи закладу та виражають конституційні права їх стейкхолдерів.
Справа у тім, що саме така модель дозволяє зі зміною керівництва державних/комунальних осередків суспільної діяльності забезпечувати стан, за якого їх не трясе та не гойдає зі сторони в сторону, а весь час утримує у площині стратегічних державно-національних інтересів.
І такою моделлю управління давно послуговується той демократичний світ, у якого наші керівники, управляючи весь час у ручному режимі, просять гроші у борг, бо не має чим зарплату виплачувати, або «радіють як діти» щонайменшій гуманітарній допомозі, коли ще добротне обладнання та механізми «там» списують на утиль, а у нас воно як «диво технологій».
Застій
Тут, з мого боку, мова про конструктивну думку на кшталт ось десь як тут – «... Мы предлагали закон, который дал бы больше полномочий набсоветам. Ключевые вещи, которые должен делать набсовет, это следующие: назначать руководителя компании, утверждать стратегию, бюджет и некоторые елементы/моменты организационной структуры. Сегодня у набсоветов украинских госкомпаний таких полномочий нет, они могут только рекомендовать что-то Кабмину. Этот законопроект лежит в парламенте» - Адомас Аудицкас, литовський радник у КМ України.
Противники впровадження нормативно-захищеного у своїй чіткій визначеності механізму поєднання колегіальності та єдиноначальності прикривають свій тіньовий зиск вигаданими національними особливостями, за яких нам підходить лише «його величність – ручне управління», мовляв «… наш народ схильний до махновщини і все колегіальне перепсує та перетворить в охлократію».
Але насправді, як зазначає Адомас Аудицкас: «… в госсекторе очистка активов очень трудная, потому что на каждом активе есть куча интересов, которые там появились за десятки лет, и так уже прижились, что их оттуда нужно убирать артиллерией».
Про те ж саме (прибирання із застосуванням «артилерії») часто каже й мій колега Олександр Бондаренко як керівник не лише з системи освіти (заступник директора ліцею з виховної роботи), а й як професійний офіцер-артилерист ще радянської військової школи та нещодавній учасник АТО, в.о. командира і начальника штабу окремого мото-піхотного (херсонського) батальйону «Сармат» (2014 – 2015 рік).
Зрозуміло, що для просування проектів корпоративного та колегіального спрямування в управління державними, тобто загальнонародними, активами, потрібно не бути такими «законотворцями», довкола яких «… ходять люди і пропонують приблизно два мільйони доларів, але не всю суму відразу, а платежами, як зарплату» - з преси від одного з чинних депутатів ВР.
При всьому тому, що не так просто – випалити з ВР подібну атмосферу, це зовсім не має лишатися «родовим прокляттям» на подальшу новітню історію України.
Перспективи
Невже центральноєвропейська країна на 42 млн. населення, більшість якого має дипломи про вищу освіту, так і не спроможеться вибрати до своєї нової ВР декілька сотень депутатів, спроможних на прийняття дійсно народно-демократичних законів?
Адже для цього тільки й треба, щоб:
- по-перше, громадський та медійний ресурс нації підтримував виключно тих політиків нової хвилі, котрі здатні міцно трималися простої життєвої мудрості: бувають гроші, які не варті того, щоб їх «заробляти»;
- по-друге, політики нової хвилі чітко та рішуче відмежувалися, і не лише на рівні риторики, а своїми діями від політтехнології «Розділяй і владарюй» на користь побудови народно-демократичної Соборної України на принципі «Єднайся заради благодіянь».