З тої пори держава існує в умовах відсутності регулювання мовного питання. Тобто в моральному, історичному, світоглядному аспектах існування соціуму (а саме в цьому, за великим рахунком, полягає сенс мовної політики) створився небезпечний вакуум. Небезпечний тим, що несе в себе постійний прихований конфлікт.
Який, безумовно, вигідний путінським посіпакам, бо питання мови завжди спекулятивно використовувалось у політичних баталіях тою потворною частиною політикуму, у якої цінності національної держави викликають напади шизофренічних мантр про «адіннарод».
Питання, чому постмайданна влада так довго затягувала із врегулюванням цієї правової прогалини, риторичне. Влада начебто «нова», а норови – старі. Підкинути мовне питання як раз у виборчий період – технологія прозора, примітивна і заскорузла. Причому вигідна усім гравцям на політичному полі, адже в ході цілком прогнозованих істерик при розгляді в парламенті, є можливість для дешевого піару та волання меседжів, спрямованих на свій електорат.
Тобто знов, як у останні 20 років, мова використовується у суто політичному сенсі, що нині виглядає особливо цинічним.
Але наразі навіть усі ці міркування є вторинними.
Просто ми маємо отримати сучасний, модерний і зважений закон, який зробить домінантною українську мову і не порушить прав носіїв інших мов.
Чи отримаємо?
Тут ми маємо кілька небезпек, які потрібно висловити напередодні запланованого розгляду, аби застерегти парламент від спроби у черговий раз його провалити.
Перше. Верховна Рада включилась у передвиборчі ігрища і демонструє замість конструктивної роботи вхід у чергове коло істерики. Одні образились на міністра внутрішніх справ і вимагають від нього вибачень після заяв про начебто причетність до підкупу виборців. Без цих вибачень начебто відмовляються брати участь у голосуваннях, що є відвертою ганьбою. Інші у зв’язку із журналістськими розслідуваннями вимагають імпічменту і з цієї піар-гілки вже не злізе. Решта фракцій із задоволенням беруть участь в цьому бардаку.
Отже, замість розгляду мовного закону ми маємо небезпеку отримати блокування трибуни, мордобій і сумнівну насолоду зайвий раз переконатись у «якості» нинішнього парламенту.
Друге. Навіть якщо у законодавців вистачить розуму і внутрішніх сил подолати свої дивні інстинкти і узятись за розгляд, треба врахувати, що законопроект має більше двох з половиною тисяч поправок. Спікер Парубій філософськи заявляє, що знадобиться від кількох днів до тижня, аби усі їх розглянути. Ми знаємо приклади блискавичних вирішень таких ситуацій. Як, до прикладу, було із розглядом Кодексу про банкрутства, який також мав кілька тисяч поправок, але був розглянутий просто у шаленому темпі.
Отже, можуть.
Але цього разу на такий конструктив розраховувати годі, адже, повторюся, мова – це звична піар-площадка для ворогів української державності, які будуть знов і знов наполягати на «захисті прав російськомовних». Треба враховувати, що крокодиловими сльозами щодо попраних прав носіїв російської мови заливаються не тільки опоблоковці, а й деякі з тих, хто позиціонує себе «державниками» і має непогані президентські амбіції.
Отже, у випадку початку процесу розгляду, боротьба буде дуже запеклою. Будемо знов слухати казки про 135 народностей і нещасних російськомовних українців, що начебто матимуть порушення прав і купу катастрофічних проблем.
Така змагальність є цілком нормальним явищем і не була б настільки небезпечною, якщо б, ще раз підкреслюю, «тему» не протягнули б до виборів.
Отже, завтрашній день покаже, чи є у нинішнього політикуму хоча б залишки відповідальності.
Що переможе – державницька позиція і здоровий глузд, чи передвиборчий піар і політична істерика?
Бо наразі маємо саме такий мікс, де змішані суто особисті політичні інтереси. При тому, що питання мови – це пріоритет державотворення…
Якщо, скажімо, президентові нині вигідно швидке прийняття цього, безперечно, потрібного законопроекту (аби підтвердити один з головних меседжів своєї передвиборчої стратегії та відволікти увагу від неприємностей, що виникли), то його суперникам ліпше затягування для демонстрації своєї антиукраїнської у своїй суті позиції…
Трагізм у тому, що пострадянська політична популяція не може піднятись над власними політичними інтересами заради інтересів держави.
І законопроект «Про забезпечення функціонування української мови як державної» може стати черговим маркером цієї неспроможності.
Якщо питання знов затягнуть, забовтають, спустять на передвиборчих гальмах – це буде черговою ганьбою цієї політичної генерації і знаком, що її представникам пора іти. Усім.