У 2014 році ми вибрали Україну і переїхали хто куди з тимчасово окупованих територій. З того часу змінювали зйомні квартири, часто так і не знаходячи в них відчуття дому. Від людей, які з доброї волі приїздять шукати кращого життя в інші міста ми відрізняємося однією деталлю - нам нема куди повертатися. Наші батьківські хати залишилися за лінією розмежування, а у багатьох - зруйновані. Наше рішення - перебратися на підконтрольну територію ставить під загрозу наші життя у разі повернення. Ми залишаємося вдома, в Україні, бо це наш вибір. Поза тим, знаємо багато людей, хто хоче виїхати з непідконтрольних територій, але у них немає для цього можливостей. Або вони спробували втриматися на плаву, переїхавши, але не зуміли і змушені були повертатися на малу батьківщину. Чи варто говорити про те, які епітети їм доводиться чути на власну адресу, хоча для такого непростого рішення завжди є вагомі причини.
Корективи вніс і карантин – те, що і в звичний час давалося непросто, стало ще складнішим. Так само, як і інші, ВПО втрачають роботу, отримують менші зарплати, хворіють. І в цій круговерті немає як, і головне – де зробити паузу. Ми змушені, але найперше хочемо, вибудувати нове життя, нову історію у тих містах, з якими потроху зріднюємося. Тут народжуються наші діти, тут ми працюємо і тут стаємо частиною спільноти. Тут ми вже нарешті зможемо голосувати та обирати місцеву владу, після довгих років боротьби за право голосу.
Тема житла, напевне, найгостріше питання для більшості ВПО. На сьогодні в країні немає жодної діючої програми, яка б системно вирішила проблему і була розрахована на довгостроковий термін та на різні цільові аудиторії, кожна з яких має свої потреби та можливості. Точкове забезпечення кількох десятків родин щорічно не дає надії на те, що більшість переселенців матиме власні оселі до кінця життя. Ми досі чекаємо на прийняття Державної цільової програми забезпечення реалізації права на житло осіб, які захищали незалежність, суверенітет та територіальну цілісність України, та внутрішньо переміщених осіб на 2020-2025 роки, анонсованої президентом рік тому.
Ми радіємо кожній новій постанові та рішенню про відновлення прийому заяв на отримання кредиту, появу коштів під Новий рік для просування черги на Доступне житло або довгоочікуване затвердження порядку виплати компенсації за зруйноване житло. Але цього критично мало.
Вчора під стіни Офісу Президента на Банкову вийшли переселенці, які здебільшого були знайомі через чат в телеграмі. У кожного - своя історія, але всіх об’єднала спільна проблема - відсутність житла.
Серед вимог до влади йшлося не стільки про надання безкоштовного житла, скільки про системне вирішення проблеми - надання можливості отримати кредитні позики з низькими відсотковими ставками, наданні ділянок під забудову, створенні кооперативів або спрощеній процедурі передачі недобудованих закинутих об’єктів для потреб ВПО тощо. Крім того, після чергових повідомлень про міжнародні кошти, які отримує Україна на вирішення житлових питань ВПО, держава має забезпечити більше прозорості у тому, як і куди рухаються ці кошти.
З власного досвіду я знаю: великої мети можна досягнути малими і цілеспрямованими кроками. І хотілося би, щоб у суспільстві та у владних структурах було розуміння, що кожен такий крок – це дія задля зміцнення стін нашого спільного дому.