Я думаю про це в той час, коли за моїм вікном вже півгодини лунає сирена. Повітряна тривога. Росіяни знову випустили по українцях ракети. Це 15 листопада. Я ще не знаю, що всього за цей день буде випущено понад 90 ракет. Біля 70 з них зіб’ють засоби української протиповітряної оборони. Більше 20 впадуть, і наслідки цих падінь будуть смертоносними.
Телеграм-канали, які є найшвидшим способом передачі інформації в Україні воєнного часу, повідомляють орієнтовний час підльоту ракет до населених пунктів. Дивлюся на годинник. Міста Хмельницького ракети прогнозовано можуть досягнути саме в той час, коли я буду на вокзалі, на залізничному вузлі, в місці стратегічного значення.
Війна Росії проти України триває вже дев’ять місяців. За цей час після сигналів повітряної тривоги я чула вибухи за вікном. Частину повітряних тривог я проігнорувала, каюсь. Деколи завершити роботу до дедлайну мені здавалося важливішим, ніж спуститися в холодний підвал на кілька годин. Однак така легковажність одного разу змусила мене знайти себе на колінах на підлозі у коридорі, сподіваючись, що правило двох стін захистить мене від свисту, за яким зазвичай слідує вибух. В той раз вибуху не було.
Я видихаю. Викликаю таксі, з яким навіть під час повітряних тривог немає проблем. За кілька хвилин машина чекає мене біля під’їзду. Я надсилаю повідомлення в груповий чат друзям зі словами, скільки сміливості зараз потребує рішення просто вийти за поріг свого дому. За кілька хвилин я на вокзалі.
Персонал вокзалу перебуває у бомбосховищі. Табло не працює. Тож мені залишається тільки сподіватися, що поїзд прибуде без затримок. В моїй голові застряг орієнтовний час підльоту ракет до Хмельницького. Це приблизно зараз. В цей момент я вже знаю, що дві ракети вдарили по Києву, горять житлові будинки. По Києву, куди я зараз прямую.
Я покидаю будівлю вокзалу, бо знаходитись всередині страшно. На вулиці пізня осінь, і вже відчутно, що за кілька днів впаде перший сніг. Замерзлими пальцями я набираю відповідь на сповнені розпачу повідомлення мами, з обіцянками, що буду обережною. Тим часом в інших чатах з таким же розпачем питаю київських друзів, чи в безпеці вони.
На будівлі вокзалу велетенський постер. На ньому зображені двоє усміхнених хлопців в камуфляжі. Підпис: «Ми з тобою однієї сміливості». Це частина комунікаційної кампанії Brave Ukraine. Такі постери, типу «Be brave like Ukraine» висять в десятках столиць світу, закріплюючи невідривну асоціацію слова Bravery за Україною. Мені стає соромно перед цими хлопцями в камуфляжі за те, що моєї сміливості зараз недостатньо, щоб зробити дуже тривіальну річ – сісти у потяг. Це мене підбадьорює, я посміхаюся. Хочу зробити фото цього постеру. Мені здається гарною ідеєю викласти його в інстаграм, і написати, як воно мене підбадьорило. Однак я опускаю руку з телефоном, так і не зробивши знімок. Імовірно, це не найкраща ідея, замість потягу потрапити у відділок, де люди у військовій формі питатимуть мене, чому під час повітряної тривоги я фотографувала стратегічний об’єкт - вокзал. Я шаную роботу українських правоохоронних органів, тому не збираюся їх відволікати від роботи на перегляд мого інстаграму.
Потяг прибуває вчасно. Укрзалізниця, державна компанія з залізничних перевезень, демонструє дива під час війни. З початку війни потяги Укрзалізниці евакуювали понад 4 мільйони людей та 120 тисяч домашніх тварин. Потягом до Києва прибувають іноземні делегації, а їх було вже більше двох сотень. Попри виклики війни та постійні ворожі обстріли залізничної інфраструктури, виконання графіка руху потягів становить понад 85%. Потяги Укрзалізниці прибувають до звільнених від російських окупантів міст майже відразу, як в ці міста заходять Збройні сили України. Як от «Потяг до перемоги», що 19 листопада прибув до Херсону вперше за час війни.
15 листопада потяг, що мав мене забрати з Хмельницького до Києва, прибуває на третю колію. Він зупиняється у Хмельницькому всього на дві хвилини. Двома хвилинами пізніше я вже на своєму місці, в теплі та затишку залізничного вагону.
Увесь цей час я не перестаю оновлювати стрічку новин, хоча інтернет-зв’язок стає відчутно гіршим. Вибухи в Києві, вибухи на Львівщині, вибухи на Вінничині. Ракетні удари по території Волинської, Рівненської, Житомирської, Харківської областей, у Кривому Розі. Я надсилаю своєму нареченому свою точку геолокації. Це наше правило на час війни.
В момент, коли потяг рушає, ракети сягають Хмельницького. Сусіди присилають мені фото: з вікна нашого будинку видно, як вдалині піднімається стовп чорного диму. Ту пожежу на об’єкті критичної інфраструктури гаситимуть до пізньої ночі. Увесь цей час небо буде підсвічене багряною загравою. По ній видно, що роботи у пожежників дуже багато.
Майже відразу після вибухів потяг зупиняється. Світло гасне. Вагоном прокочується гул. Невдовзі голос із динаміків повідомляє про аварійну зупинку через зникнення енергетичної напруги. У вагоні тиша.
Десь за 20 хвилин потяг знову рушає. Полегшення, яке відчувають пасажири, таке ж відчутне, як і запах гарячої кави, що вривається до вагону разом із візочком, що його котить працівник Укрзалізниці.
Мені терміново потрібна кава і швидкий серотонін у вигляді цукерки. На цьому ж моменті я розумію, що забула свій гаманець вдома. З готівки у мене всього лише 10-гривнева колекційна монета «Сили територіальної оборони Збройних сил України», подарована колегою, що зараз служить в ТРО. Від цього її символічна цінність для мене зростає в сотні разів. Однак її номінальної вартості досі недостатньо, аби купити каву. В Україні, що дев’ять місяців протистоїть російській аргесії, в день, коли енергетична інфраструктура зазнала наймасовішого ракетного удару, посеред полів, якими їде мій потяг, я маю перевірити, як добре працює українська цифрова держава і чи доступні мені безготівкові розрахунки. І вона мене не підводить. За той вечір, і наступні два дні в Києві з періодичними блекаутами, мені не довелося використовувати готівку жодного разу.
Потяг прибуває до Києва з запізненням усього на півтори години. Повітряна тривога скінчилася. Я вдихаю холодне повітря біля Київського вокзалу. «Як ти, малий? Тримаєшся? Потурбуйся і про мене» - подумки кажу до спокійного темного Києва. Завжди звертаюсь до нього, як до дитини, що потребує захисту, і як до батька, що сховає мене в своїх могутніх обіймах.
Наступного дня, під час інтерв’ю я питаю Посла Швеції, Mr Tobias Thyberg, про Russian war effort «not at a full capacity». Його відповідь: «In my opinion the Russians are trying pretty hard in Ukraine. I don’t have an impression that they are doing something with their left hand. My impression is that the Russians are implying much of their military capacity. And as far as I can judge from what’s happening on the battlefield, they are not doing this particularly successfully».
15 листопада світові ЗМІ писали про те, що населення Землі сягло 8 мільярдів. В таксі, котре везе мене з посольської резиденції, я думаю про те, що від цієї цифри треба відняти число українців, котрі не пережили ракетні атаки Росії 15 листопада.