ГлавнаяБлогиБлог Степана Гавриша

Усе буде Донбас

Реінтеграція в Нормандсько-Мінському задумі, за великим рахунком, це «безконфліктне» повернення контролю Україною над Донбасом в статусі якоїсь територіальної одиниці: від етнокультурної російської автономії до гібридного квазідержавного утворення. За наш рахунок. Попри перетворення його Росією в руїни і зону гуманітарної катастрофи. Вона – містично-дивовижний, мирно-адміністративний, поки що єдиний, магістральний шлях. На ньому сьогодні заточені всі сторони конфлікту: влада і народ, терористи-бойовики з Москвою, Західні Уряди - мають консенсус з цього питання. Виглядає так, що досить театрального спікерства Парубія у присутності президента Порошенка – і настане зворушливий мир.

Фото: Сергей Нужненко

Інше – довга «заморозка» конфлікту на десятки років, де його «гарячі фази» непрогнозовано перемішуються із спорадичними «перемир’ями». Не будемо наївними. Це – війна. Тільки з низькою температурою кипіння. Основною зброєю стають не «Смерші» з «Ураганами», танки і «Тюльпани», «Нони-К» разом із «Буратінами», а гібридні соціально-політичні, кібер-інформаційні ресурси. Вони вже масово нищать мізки українців, паралізуючи, отруюючи тіло їхньої держави. Прихистку від цієї диявольської зброї немає. Влада, чи то знесилює Росію дипломатичним гібридом «вічного шаху» («примушенням до миру» Мінськом і санкціями в умовах політичного гандикапу), чи то живе «на зраді» – хоче віддати Росії Крим і Донбас в обмін на тривалий бізнес-проект по імені «Україна». Якщо не слухати її псевдо патріотичні, риторично-софістські спічі. Чи стриножена таємними домовленостями, страхом грає «на осліп»? Кардинально змінити цю знесилюючу державність політику «на лезі ножа» теперішній Київ не в змозі. Треба також визнати, що ми, таким чином відмовляємось від права на ведення війни – Jus ad bellum. Як акту справедливої самооборони.

Історія не знає практичних випадків перемоги навіть над слабкими супротивниками одними оливковими гілками. Хоча б із миротворцями, поки що міфічними, ООН. За невеликими виключеннями, які жодного відношення до української ситуації не мають (Синай, Східний Тімор, Вуковар). Пам’ятаєте, «Блаженні миротворці, бо синами Божими назвуться» (2Кор. 5:14-21). І ще: «Ми повинні сіяти цей мир, навіть якщо нас не приймають».

Звичайно, коли за «реінтеграцією окупованих територій» не схована згода на колоніальну експансію. Як результат збройного загарбання її суверенних територій. Це спосіб, одночасно, анексії і військової окупації. Крим був приєднаний до Росії насильницьким, гібридно-збройним шляхом, перетворений у її провінцією, знаходиться під повною її юрисдикцією. Київ відмовився боронити свій суверенітет. Ідентично аншлюсу-анексії Гітлером в 1938 році Австрії. Після цього Москва безперешкодно і легко загарбала Донбас. Гібридним збройним захопленням, приховуючи окупацію маріонетковими воєнно-адміністративними режимами ДРН/ЛНР, прямо не вводячи свою військову адміністрацію та режим окупаційного стану. Мета – гібридна анексією. Спосіб, який використала колись Австро-Угорщина до Боснії та Герцеговини вже застарів. Тому, Кремль вдався до Мінських угод і «Нормандського формату», ефектно викинувши США із Женевського процесу, забезпечуючи нову, майже ідеальну, форму колонізації України: через створення на Донбасі підконтрольних, до зубів озброєних воєнних автономій. Вони мають закінчити завершальну фазу політичної анексії України: десуверенізувати. Позбавити її не лише територіальної, але й політико-економічної суб’єктності. Росії вже не треба буде вдаватись до повного завоювання (debellatio) України і встановлення воєнно-політичного контролю над нею. Вона і без цього стає підмандатною територією нової імперії, зовнішньо зберігаючи навіть деякі ознаки суверенності.

Парламент в першому читанні підтримав президента по мирній реінтеграції «окупованих територій Донецької та Луганської областей». Дужо і дуже швидко, ламаючи слабкий супротив нечисленних опонентів. Разом із продовженням дії закону «Про особливий статус Донбасу» ще на один рік. Вони, фабрикою тролів і підконтрольними владними ЗМІ, чомусь, одночасно, йменувались «радикальними націоналістами та агентами Кремля».

Будемо тверезими.

Законом неможливо провести реінтеграцію, встановити окупацію, визнати агресором і зупинити війну. Без міжнародно-правового визнання цих фактів, збройного спротиву та ведення війни. Особливо в умовах дивної асиметричності конфлікту з Росією, коли торговий взаємообіг з нею невпинно зростає, Україна терпеливо і послідовно не наважується визнати її воєнним агресором, воюючою стороною, а воєнно-політичне керівництво – військовими злочинцями. Як на рівні національного законодавства і відповідних дипломатичних кроків, так і згідно міжнародного права, використовуючи РБ і Генасамблею ООН, її кримінальний суд та інші міжнародні платформи. Однієї політичної заяви парламенту від 27 січня 2015 року для цього недостатньо.

Для успіху обраної «мирної» стратегії президента Порошенка потрібен надійний і тривалий консенсус з Москвою, бойовиками, демілітаризація Донбасу, зміна внутрішньо-російського статусу Криму хоча би на перехідний, міжнародний, рішуча і послідовна підтримка Заходу, програма компенсацій і відновлення соціально-економічної дієздатності нових автономій, гарантій територіальної незалежності, політдержавного суверенітету України.

В існуючій історичній дійсності подібний сценарій виглядає містично-наївним. Тому, ніким навіть не висувається як ідея. Сюр.

Отже, заклики до «реінтеграції Донбасу» є димовою завісою над зловіщим планом РФ гібридної воєнно-політичної анексії Донбасу. За згодою Заходу і Києва. В угоду Москві. Про це може свідчити «ефект Волкера». Кращий вихованець Маккейна і особистий представник Држсекретаря Тіллерсона в Україні на початку своєї стрімкої дипломатії в Києві жорстко, як і подобає колишньому послу США в НАТО, називав Росію агресором, окупантом, яка «захопила і окупувала Донбас, а також анексувала Крим. Це просто неприйнятно». В Мінську, на першій закритій трьохгодинній зустрічі із Сурковим він вважав («ДТ»), що миротворча місія ООН, особливо в редакції РФ, «насправді ще більше розділить Україну, а не вирішить проблему…». Але, попавши під гіпнотичні навіювання Суркова, як «дуже розумного і дуже просунутого із цікавим способом мислення, …активного діяча із хорошими зв’язками, …який знає Путіна, регулярно контактує з ним…», архітектора війни на Донбасі та автора Мінських угод, серйозно змінив позицію. За словами Суркова, в Белграді (Сербія), сторони визначили базу мирного врегулювання конфлікту на Донбасі – Мінські угоди і введення безпекової миротворчої місії ООН на основі російського проекту резолюції РБ ООН. Неподоланних протиріч переговірники не виявили. В інтерв’ю «Газета.ру» це підтвердив і сам Курт Волкер, який жодного разу не зустрівся з президентом Порошенком за результатами глибоко втаємничених переговорів із підсанкційним Сурковим. Тіллерсон і Лавров по телефону домовились продовжити саме такий переговірний процес. Без участі української сторони.

Можливо ми бачимо певний стратегічний план США і Росії: врегулювати-заморозити воєнний конфлікт в Україні «м’якою силою». Миротворці ООН забезпечують своєю присутністю на лінії розмежування і місцях перебування місії ОБСЄ в час виборів «до місцевих органів влади» легітимне створення двох (однієї) квазідержавних воєнних автономій на Донбасі строго відповідно до Мінська-2. Одночасно по домовленості з Путіним про результати завершення війни в Сирії та проведення там демократичних виборів президента і парламенту або погодження з Кремлем плану по федералізації Сирії чи створення там етно-культурних, і політичних автономій. Оскільки війна в Сирії завершується, США будуть прискорювати процес тиску на Москву через Україну: або ми озброюємо Київ сучасною зброєю, що в рази збільшить витрати Росії на Донбасі, змінюємо статус «війни низької інтенсивності» на активну оборонну протидію терористам, або Росія припиняє пряму воєнну допомогу бойовикам-терористам, вони стають «сепаратистами» і отримують можливості для політичної автономії та повної амністії.

У Путіна невигідна позиція. Росія опинилася в епіцентрі нової холодної війни, все глибше втягується в непосильну гонку озброєнь, викинута із Західної течії мейнстріму прогресу, все більше ізолюється і зсувається в ресурсну безодню та під важке тіло нового, непрогнозованого економічного гіганта – Китаю. В тому поволі просинаються амбіції Династії Мін після монгольської Юань. ВВП вкрай, попри стабільно неперевершені електоральні рейтинги і важко набуті імунітети від санкцій, потрібна нова політична легітимність для останнього обрання президентом в березні 2018 року.

Якщо рухатись за Вебером, культ якого в західних демократіях непохитний, то Владіміру Путіну буде серйозно бракувати, навіть традиційної легітимності – адекватності його дій усталеним політичним нормам, традиціям і цінностям. Та й його політична харизма, винятковість як правителя і віра в нього, мусить набути міжнародного визнання для легітимної участі Росії в управлінні світом. Треба позбутися відчуженості провідних демократичних світових еліт, змінити хижий образ підступного КДБіста, агресора, воєнного диктатора на успішного лідера цивілізованого світу. В іншому випадку Росія неминуче потрапить в тривалу епоху непередбачуваної турбулентності. Внутрішньої і зовнішньої. Війна з Україною має показати силу нової імперії, закріпити її право на долю від руїн СРСР, яка ще не поглинута Заходом і повернути собі статус провідної глобальної держави. Путіну вкрай важливо припинити втратні для нього війни і зосередитись на соціально-економічному прориві через ефективні реформи, основа яких вже закладена як мобілізаційна реакція на системні міжнародні санкції.

У президента Порошенка – протилежне завдання: вижити як лідеру нації, не втратити дочасно владу, якимось неймовірним чином обратися вдруге і зміцнити, розширити свою бізнес-імперію. Попри емоційний пафос держава, відновлення її зовнішньополітичної дієздатності, суб’єктності, суверенної спроможності до незалежної політики, побудови внутрішнього консолідованого війною з Росією суспільства поки що не стала його головним пріоритетом. Якщо не розглядати саму владу як інститут, пануючий над державою. Він приречений задля цього йти на невигідні, втратні компроміси: із Західними лідерами і Путіним, з глибоко корумпованим, тому й відданим оточенням, одночасно з націонал-радикалами і кремлівською «п’ятою колоною», з друзями і ворогами. Внаслідок цього він так і не зміг сформувати єдину стратегію управління країною в умовах її напіврозпаду під тиском Московської агресії і тотальної, всепроникаючої корупції всієї, без виключення, політбюрократичної державної системи. В результаті – галопуючі, затяжні політична, соціальна криза, деградація суспільних цінностей, втрата інтересу до національної ідеї і накопичення внутрішніх агресій, взаємопоборництва та загальної депресії.

В сукупності це робить державу українців надто крихкою, ущемленою для зовнішніх і внутрішніх жорстких викликів. Ми впритул наблизилися до статусу failed state – держави, що не відбулася. З 113 місяця в 2014 році у рейтингу слабкості держав Київ у 2015 році одразу втратив 29 пунктів, збільшивши індекс крихкості України, який стрімко зріс на 9.1. Найгірший в світі. Причому, зовнішнє втручання є тільки одним із критеріїв недієздатності. Наприклад, згідно Звіту про проведення національної оцінки ризиків України ОБСЄ, індикатор політичної стабільності за 10 років ніколи не досягав навіть рівня 50%, а сучасний рівень недовіри до влади є найнижчим за час незалежності. ВВП на душу населення в «номінальних» доларах (за даними Світового банку) в Україні і Судані в 2014 році був однаковим – 1.9 тисяч доларів США. З від’ємною динамікою до 2016 року при мінімальній інфляції в 12-15% і надто високій, малопрогнозованій в перспективу девальвації гривні. Різке зростання державного і гарантованого боргу (75 млрд.$ - 88.8% від ВВП, що дорівнює 2.3 трильйона гривень), різке падіння конкурентоспроможності (85 місце із 138 країн), домінування корупції над демократією і законністю (142 місце із 175 країн) та всі інші можливі показники реальної дієздатності держави свідчать про нарощування послаблюючих її суверенність тенденцій. Ми поволі перетворюємося в державу фінансову піраміду. І хоча Росія в цій номінації сама займає 65 позицію, вона включила таку фатальну слабкість України в гібридну війну з нею. Перш за все, масованою інформаційно-пропагандистською складовою міжнародної дискредитації. Ще в 2008 році Путін прямо заявив Бушу: «Ти же розумієш Джодж, що Україна – це навіть не держава». Вже тоді він погрожував відібрати Крим і Східну Україну.

Ми зобов’язані зробити цей висновок: головною проблемою і загрозою для державності є невідповідна національним інтересам політична влада. Крихкість, слабка дієздатність держави, зсування її по всіх, без виключення, індексах і критеріях на саме дно країн, що не відбулися, пов’язана не лише із розбалансованою, тінізованою і ресурсною економікою, ще більш слабким громадянським суспільством, незрілою політичною владою, а ненормальним, збоченим зрощенням влади і бізнесу, перетворення держави в економічний високодохідний ресурс, політичних партій – в бізнес-структури владно-капіталістичних холдингів, суспільства, виборців – в люмпенізовані електоральні маси, які живуть за рахунок держбюджету (44% тільки прямого державного перерозподілу ВВП в 2017 році). Україна опинилась в ренті групи олігархів, які пристосували політичну владу для своїх особистих інтересів.

Саме така влада, її суть і цілі, поволі стає головним гальмом і загрозою для відновлення української державності. В умовах нового, непрогнозованого витка глобальної кризи, спровокованої «Брексітом», Дональдом Трампом, Північною Кореєю, використанням військової агресії для відновлення Російської імперії, глобального тероризму і неконтрольованої міграції, Україна залишається одна проти всіх. Не проводячи або імітуючи реформи, використовуючи корупцію як інструмент утримання влади і управління країною, правлячі власники найпотужніших бізнесхолдингів все більше зосереджують всю систему прийняття рішень в одному центрі, будуючи новий тип авторитаризму – кланово-сімейної олігархії. В кожному масштабному реформаційному пакеті, підготовленому і прийнятому владою, обов’язково присутні елементи, які поступово розширюють режим особистої влади, демонтують вже залишки стримувань і противаг проти узурпації та забезпечують нарощування активів політбізнесовими монополіями. Це поволі нищить економічну і політичну конкуренції, звужує об’єм прав і свобод громадян, демократії і законності.

Прийняття закону про «реінтеграцію окупованих територій», таким чином, не розраховано на кардинальну, чи, бодай би, значну зміну стратегії протидії Росії по десуверенізації України. На відміну від Грузії, яка в 2008 році прийняла аналогічний, але чіткий і зрозумілий закон «Про окуповані території Грузії» (Росія прямо оголошена «воєнним окупантом», а всі органи на цих територіях є поза законами Грузії), президент досить невизначено й дипломатично обминає в тексті свого законопроекту головні аспекти, юридичні визначення і політичні оцінки агресії Росії, відмовившись навіть в преамбулі вказати на її відповідальність за анексію Криму. Особливого значення для боротьби за відновлення суверенітету держави він мати не буде. Бо зорієнтований виключно на пропагандистський зовнішній і внутрішній ефект. Це певний психологічний тиск на Росію – «примусити її до миру», на Захід – посилити і підтримувати антиросійські санкції, на внутрішнього споживача – очолити патріотичний антиросійський корпус виборців для швидкого збільшення рейтингу в умовах компанії виборів президента, яка фактично розпочалася. Тим більше, що інші політичні лідери неспроможні виступити з альтернативною президенту стратегією відновлення територіальної цілісності України. Без сумніву, якщо такі знайдуться – вони очолять масовий запит українців на нову владу.

Процес послаблення суверенної дієздатності держави і відсутність будь-якої зрозумілої стратегії по її відновленню може бути прискорений реалізацією Мінських угод. Згідно них Україна, під воєнно-політичним тиском Росії стає квазіфедеративним утворенням. Ближче до Гани, Намібії, Судану, Танзанії. Одностороннє прийняття на себе зобов’язань Києвом по створенню мирної договірної автономії на Донбасі має вже очевидний тренд по прискоренню марганілізації держави через можливий вибух «парадів суверенітетів» регіонів і етнокультурних груп.

Мобілізуючи виборців навколо «нового курсу» президента, його політтехнологи законом «Про освіту» (ідеальним для українізації держави, але гостро конфліктним для нацменшин і країн їх покровителів) відкрили «другий фронт», який погрожує небезпечною кризою з ЄС. Амбіційні його члени – Угорщина і Румунія, вже заявили про право на окремість своїх меншин і вимагають перегляду (читай – денонсації) Угоди про асоціацію України з Євроунією. Не варто недооцінювати критичну налаштованість щодо України Польщі, Болгарії, Чехії, Молдови. Інакше б ПАРЕ не змогла би прийняти жорсткі та несправедливі рекомендації-резолюцію Києву за наслідками термінових дебатів, спровокованих угорцями і румунами по зміні освітнього закону. Або очевидна антиукраїнська резолюція ПАРЕ по зняттю політичних санкцій з Росії та повернення її в Європарламент. Навіть блискучі відповіді президента Порошенка «на шести мовах противникам реформи освіти в ПАРЕ» не справили особливого враження на європарламентарів, які промовчали на виступ путінського друга президента Чехії Земана з пропозицією «продати Крим Росії».

Прийшов час збирати важке українське каміння і будувати державу. Як національну ідею. Саме в цьому полягає основна, найбільш важлива функція влади і суспільства. Навколо неї і треба об’єднати всі зусилля українців і дійсно державницько-патріотичних еліт. Ми не можемо ні при яких умовах втратити єдину унітарну, а, тому, унікальну національну державність. Це надосновне завдання для глави держави, який зумів зробити себе єдиним управляючим нації. В складних умовах, коли революція не закінчена і шукає виходу між громадянською війною та повільним процесом розпаду.

Варто поспішати. Бо в Заходу може з’явитися таке відчуття, що українці не здатні породити державницькі еліти, а управляючі країною відмовилися від розбудови міцної держави, натомість виключно розширюють свої бізнес-монополії. Оскільки подібне завжди породжує хаос, воєнні конфлікти, тривалі громадянські війни, та страху перед можливістю виникнення тривалої кризи на кордонах з Європою, Західні уряди і політики, врешті, можуть згодитись на проект Путіна по управлінню Україною. В обмін на стабільність і дешеві енергетичні ресурси. Історія знає подібні приклади.

Степан Гавриш Степан Гавриш , Директор «Інституту політичної кризи»
Читайте главные новости LB.ua в социальных сетях Facebook и Twitter
Темы: