Вчитель, взірець, друг
Для мене він також був Вчителем. Взірцем. Мірилом і стандартом того, як треба працювати – тут і зараз. Як будувати та розвивати медіа. Як управляти колективом. Яким темам приділяти більше уваги, в яку сторону уважніше дивитися.
Але цікава штука: він не вчив в буквальному сенсі цього слова – не наставляв, не підказував, не давав непроханих порад. Він просто був. І самим фактом свого існування, своєю повсякденною діяльністю показував – як треба. До чого прагнути.
Саме тому хотілося бути поруч з ним якомога довше і більше – слухати, запам’ятовувати, аналізувати, всотувати. На щастя, у мене була така можливість.
Ми не тільки працювали разом, а й тепло приятелювали. Багато-багато років. Чесно кажучи, не памʼятаю як і коли познайомилися.
Я дуже рано прийшла в професію – в 15 років. У 17 вже працювала парламентським кореспондентом газети «День». Вже тоді, творець та незмінний керівник «Інтерфаксу», колишній прессекретар Леоніда Кучми був живою легендою. «Мартин сказав …» – як істина в останній інстанції.
Власне, багато представників старшого покоління журналістського цеху викликали велику повагу – Юлія Мостова, Сергій Рахманін, Олександр Харченко, Тетяна Коробова, Єфрем Лукацький. Але не всі мали талант ділитися досвідом. Тоді як двері «Інтерфаксу» на Рейтарській завжди були відкриті для «своїх». Тим більше коли ви – в буквальному сенсі слова – сусіди. Як були ми з Сашею. І окрім роботи, ще постійно перетиналися «на районі» – між нашими будинками та нашими редакціями (які завжди також розташовувались неподалік).
Медіаменеджер та носій унікальної інституційної пам’яті
Не памʼятаю, як познайомилися, але памʼятаю як стали ближче спілкуватися. Рівно 15 років тому, коли ми заснували LB.ua, я часто приходила до нього за порадами. Шеф-редактором я стала у 24 роки й досвід Саші був для мене неоціненно помічним. «Порадитися з Мартином» – гарантоване розвʼязання будь-якої проблеми. «Покурити з Мартином» – гарантований доступ до безлічі інсайдів.
Він знав все і всіх. Його всі знали та шанували. «Я тільки що говорив з Мартиненком, вважає те-то і те-то. А ти що скажеш?», – скільки разів я це чула від наших спільних знайомих-сильних світу цього.
Втім… Щодо «сильних світу»… Одна з житейських мудростей, якої Саша не вчив – свідчив: влади змінюються, політики йдуть, а ми, журналісти, залишаємось. Саме в цьому сила справжніх журналістів.
Він працював за всіх президентів, був свідком демократичних перетворень, здобуття Незалежності, ключових подій останніх трьох з гаком десятиліть. Носій унікальної інституційної пам’яті. Найкращий «інформаційник» з усіх колег, кого я знаю.
«Що значить правильно зроблена новина? – пояснював він моїм студентам-журналістам, коли я вчергове просила його дати лекцію, – Це коли людина прочитала та отримала чітку відповідь на два простих питання». «Яких?», – нашорошувалися студенти, очікуючи почути щось сакральне. «І шо? От, персонально для мене?» і «Шоби шо?» – резюмував Мартин. Всі сміялися. Але він ніц не жартував – так воно і є насправді.
Керівник великої структури, він вже давно міг «почивати на лаврах» – управляти агенцією зі свого директорського кабінету. Але Саша завжди особисто ходив на дійсно знакові події, на офреки для головредів, часто сам писав новини, звіряв переклади.
Ще один його мені урок: ти не можеш бути хорошим головредом, якщо сам періодично не пишеш новин. Ні, голосом він такого не говорив – він просто таким був. А я намагалася бути, як він.
Памʼятаю, скільки разів помічники, асистенти, прессекретарі тих самих «сильних світу» питали: чому ви двоє знов самі прийшли на брифінг, можна ж було відправити кореспондента? Ми тільки здивовано переглядалися і продовжували писати, підшифровувати, а потім – звіряти одне одному цитати.
Востаннє ми на такому брифінгу з ним і бачилися – писали, підшифровували, звіряли.
Після – ділилися враженнями.
Саша був людиною тонкого гумору, завжди дуже іронічний. Я обожнювала слухати його в’їдливі коментарі, які він відпускав ніби «поміж рядків» і дуже тихо – так, що почути могла тільки людина, що знаходиться в безпосередній близькості.
Сидимо, наприклад, на офреці чергового премʼєр-міністра, якого тільки призначили, й раптом один із присутніх починає співати йому дифірамби. Настільки улесливі, що гидко і соромно стає усім.
– Саша, що це? – питаю я одним поглядом.
– О, то ти його ще на офреках в Азарова не чула, – ледь чутно шепоче Мартин.
– Так мене ж туди не кликали, – сміюся я.
– Ото й перехрестись!
Ми хіхікаємо, на нас всі шикають. При цьому Мартин зберігає свій фірмовий вираз обличчя – абсолютно непроникливий.
Завдяки роботі, у мене багато згадок з різноманітних поїздок: форуми в Давосі та Мюнхені, нова дорога на Маріуполь перед великою війною, оперний фестиваль в Зальцбурзі, бізнес-форум у Львові, конференції в Ялті до 2014-го, перелік нескінченний.
Але найбільше чомусь згадується Литва 10 років тому. Ми сидимо на заскленій терасі готелю з видом на засніжений Тракайський замок, чекаємо на одну поважну людину.
– Уявляєш, Тракай був першим таким класичним замком, який я, хлопець із Харкова, вперше в житті побачив. Тобто, він тоді ще не був відреставрований як замок – руїни, а все ж величні, а все ж замок. То було у 198… якомусь році. Ну, ти ще не народилась, – говорить Саша, не випускаючи з рота своєї фірмової цигарки.
І починає розказувати.
Як в юності працював на заводі в Харкові, про рок-клуб, про переїзд в Київ, про створення «Інтерфакс-Україна», травити байки періоду прессекретарства у «Данілича».
Здається, я потім навіть щось занотувала на згадку – треба буде перевірити старі записники. Ще одна його наука – «завжди все записуй. Завжди! Все! Але так, щоб потім можна було знайти».
Мартин був людиною дуже доброю, відкритою, але – попри всю свою видиму привітність – не можу сказати, що легко до себе підпускав. Юлія Мостова зараз написала, що, на її думку, Саша був внутрішньо одиноким. Я із цим погоджуюся.
***
Коли я прочитала коротке смс «Мартин помер», кілька секунд просто «тупила» в екран – не могла повірити. Але, на жаль, це не виявилося помилкою – бо Мартин тільки один. Був і залишиться назавжди.
Тієї ночі мені наснилася зала для пресконференцій, де ми останній раз бачилися. Ніби сидимо і чекаємо початок заходу. Аж тут – у протилежному від нас кутку бачу Інну Кузнецову. Багаторічну редакторку київського бюро «Радіо Свобода», нашу колегу та друга, яка померла після тяжкої хвороби восени 2023 року.
Вона стоїть ошатна, усміхнена, махає нам рукою. Мовляв, давайте до мене!
Я підвожусь з місця.
– Саша, дивись, наша Інна! Але як? Вона ж померла, – хочу сказати я, повертаючись до Мартина. Але зауважую, що Інна дивиться не на мене і махає не мені – а кудись ніби мені за спину.
Туди, де сидить Саша. Нарешті я повертаюсь. Але його вже немає. Мартин пішов.
Текст вперше опубліковано на сайті видання Forbes.ua