Те, що вивчали наші командири, на перший погляд, не містило нічого сакрального – планування бою та віддання бойового наказу своїм підрозділам. Це базові навички, якими має володіти командир, і яких від нього вимагає бойовий статут. От тільки від самого лише перечитування бойового статуту навички не з’являються. Так само не з’являться вони від переписування положень статуту, навіть дуже ретельно надиктованого.
Можна, звичайно, розраховувати на особистий хист командира до опанування нових знань чи на набуття ним навичок в бою. Але ціною такої методології будуть якість виконаного завдання, життя і психологічний стан бійців.
Чому США, Велика Британія чи інші країни НАТО так переймаються підготовкою офіцерів? Чому дбають, щоб поруч із майбутнім командиром був інструктор-наставник з бойовим досвідом, який пояснить алгоритм; сам, як рівний рівному, покаже як і що робити; зробить це разом з тобою і спостерігатиме, як ти робиш це сам?
Чому важливо, щоб майбутній командир, який вестиме за собою бійців, вмів якнайретельніше спланувати бій, аналізувати ворога, місцевість і свої сили? Щоб цей командир знав як це все пояснити своїм бійцям так, щоб бійці розуміли мету і значення завдання і були здатними у невизначених обставинах, наприклад за відсутності зв’язку, адаптуватися і виконати завдання найефективніше? Щоб командир вмів бачити і розуміти стан своїх бійців, знав, як справедливо карати і заохочувати, був здатен утримувати довіру воїнів?
Тому, що природа війни вимагає від бойового командира знань і навичок, які для цивільної людини видаються неочевидними, а інколи суперечливими. Тому, що бойовий командир має бути здатен досягати двох надскладних цілей – виконувати бойові завдання і дбати при цьому про своїх бійців. Тому, що він повинен вміти планувати і ухвалювати рішення в умовах невизначеності. Тому, що командир має бути спроможним досягати результату із завжди обмеженими ресурсами.
І всі ці спроможності командира разом називаються військовим лідерством. І вони мають залежати не від хисту, а від навченості.
На жаль, війна – сама по собі жорстока вчителька, яка змушує командирів особливо цінувати знання набуті для виживання та перемоги і вміння залучати всі засоби для цього. Тим більше цінною в умовах війни стає здатність ці знання і вміння збирати і передавати.
Кілька місяців тому ми задумали «Вишкіл капітанів», як курс підготовки військових лідерів для Сил ТрО. Хотіли, щоб інструкторами стали бойові командири. Шукали і спілкувалися із десятками офіцерів. Запитували їх, чому б вони хотіли стати інструкторами. І величезним натхненням було почути від багатьох – «хочу навчитися і бути корисним для інших». Кращі пройшли навчання у Великій Британії і стали інструкторами. Натхненні власним досвідом навчання, вони розробили програму, яка враховує принципи військового лідерства і досвід новітньої війни. Нещодавно слухачами «Вишколу» стали перші групи офіцерів.
Ми маємо розвивати традицію і культуру українського військового лідерства. І не лише тому, що сьогодні тісно співпрацюємо із західними партнерами чи прагнемо членства в НАТО. Це важливо для нас самих тому, що ми ведемо надскладну війну з величезним фронтом, у якій наші командири щодня демонструють ініціативу і винахідливість у виконанні небезпечних завдань, і наш обов’язок дати їм максимум знань і навичок для застосування ініціативи і винахідливості. Крім того, ми зобов’язані навіть в умовах війни дбати про наших бійців, життя і здоров’я яких (фізичне чи психологічне) для нас, як для суспільства, є цінністю.
Зрештою такий підхід – це наша асиметрична зброя супроти росіян. Ворог не здатен дбати про життя своїх людей, тим більше про людей у війську. Так само, ворог не може собі дозволити делегувати військове управління, навчити командирів самостійності та ініціативності в ухваленні рішень чи турботи про бійців, бо це загрожуватиме російському політичному режиму. Тому ефективні військові лідери самі по собі є надсучасною зброєю.