Скандал, який розгорівся нещодавно в Харкові, зробив дві речі. Перш за все, виніс на нескаламучене науковими проблемами плесо громадської думки саме ім’я Юрія Шевельова. Доти його знали переважно фахівці: філологи, історики, може, деякі літератори. Ті, хто користувався його працями щодня.
Друга річ, яка сталася з іменем видатного вченого і критика, це його політизація. У дискурсі своїх прихильників історик-мовознавець перетворився на уособлення всього прогресивного, що тільки є в Україні. І хоча політика завжди пронизувала все його життя і роботу, піднесення Шевельова на прапор боротьби як ідеолога чи то «четвертого Харкова», чи то «третьої республіки» погано стикується з іронією і скепсисом його зрілого світогляду.
Це поворот від сформованого Шевельова – критичного мислителя масштабу Чеслава Мілоша чи Емануеля Левінаса – до його молодого alter ego, противника СРСР і водночас наскрізь пройнятого радянським світоглядом Юрія Шереха, творця ідеї «національно-органічного стилю». Шерех, звичайно, був ідеологом. Чи мусить для нас ним бути Шевельов?
Юрій Шевельов, тоді більше відомий як Шерех, разом із іншими лідерами Мистецького Українського Руху в Німеччині, друга половина 40-х рр.
Ця доля дещо нагадує долю Еміля Чорана, людини того ж покоління. Замолоду полум’яний румунський націоналіст (та вже й, може, і більш ніж те – були ж то «лихие» 30-ті), на схилі літ він став розчарованим франкомовним філософом-космополітом.
Еміль Чоран
Шевельов не відступив ні від мови, ні від своєї культури – це була людина дещо іншого штибу. Але робити з нього героя символічної політики – не просто абсурд і втискання живої постаті в бронзу пам’ятника, а хибний крок, який фактично поховав компромісний потенціал, який містила в собі ця постать. Може, то й краще, скаже хтось. Чого західник Шевельов мусив нас мирити з (нео)(пост)радянщиною? Нехай; але це, як кажуть англійською, speaks volumes про наш спосіб мислення і діяння.
Поставмо питання (питання – наголошую – не ствердження): чи така вже потрібна була дошка ЮШ на будинку «Саламандра»? Вшанування «достойника» такими відзнаками – наскрізь радянська традиція, з якої сам Шевельов неодмінно в’їдливо пожартував би. Подібна практика є в Великобританії й інших країнах, але німці й шведи без неї чудово обходяться.
Невже великого антирадянця таки треба припечатати, наче якого-небудь соцреаліста-академіка Корнійчука чи й пак його власного неслухняного учня Олеся Гончара: ось, тримай мідальку, заслужив? Час поміркувати про перепоховання на Байковому цвинтарі і присвоєння звання голови президії Верховної Ради УРСР (посмертно).
Нема мови: популяризувати Шевельова серед українців і його земляків-харків’ян треба. Та чи дошка на будинку – таки найкращий того метод? Перенесення імені ЮШ в план символічної політики дало українофобам змогу відповісти на тому ж символічному рівні: «Всі ви фашисти, а дошку зіб’єм», - а до того ще й дискредитувати в наївних очах маленького українця одного з небагатьох недутих українських авторитетів.
Це вже не іронія, а чорний гумор історії, що один із найпереконаніших і найпереконливіших анти-бандерівців, ліберал Шевельов опинився в одному кошику з Бандерою, пам’ятник чи дошка якому в Харкові викликав би такому саму по суті, лише інтенсивнішу реакцію.
Безпорадною була і відповідь більшості з іншого табору: звинувачення в «колаборації», які свого часу дорого коштували Шевельову за життя і появу яких легко було передбачити, або прямо заперечують, або повертають назад: «Самі ви фашисти». Тим часом – не для Добкіна, ні, для тих харків’ян, які поняття зеленого не мають про «вченого зі світовим ім’ям» – найкраще було б забезпечити максимум прозорості й інформації щодо його біографії. І визнати, що бездоганною чи героїчною вона не була.
Ніхто не дав їй кращої й чеснішої оцінки, ніж сам Шевельов у чудових спогадах «Я – мене – мені»: так, це ганебний період мого життя; так, я стеріг покинуту напризволяще бібліотеку за продпайок і друкував статті в окупаційних газетах, щоб не померти з голоду на жмені картопляного лушпиння; мені соромно за те, що я робив, але я тішуся, що від моєї діяльності ніхто не зазнав шкоди, а німці отримали обмаль зиску і навіть трохи втратили.
Врешті, і відсутність інформації про найстрашніші злочини нацистів на фоні реально пережитого кошмару 1934 – 1937 рр. в СРСР, і радянська пропаганда, яку сам же «радянський народ» звик наївно обертати навспак («якщо Сталін каже, що Гітлер поганий, значить, усе навпаки»), і, найголовніше, самоототожнення молодого Шевельова із Україною, якої не було, а не сталінським СРСР як зі «своєю країною», що робить саме звинувачення в колаборації безглуздим, – всі ці чинники пояснюють, чому було намагання пристосуватися і вижити, а не свідома і продуктивна праця на перемогу нацизму.
Так от, вся ця інформація мали би вже йти «в пакеті» з дошкою. Було дуже наївним сподіватися, що ті, хто досі хоче відібрати у Харкова Шевельова, не скористаються цим складним моментом його біографії.
Дошки і пам’ятники можуть, звісно, бути інструментами культурної політики. Але вони повинні йти останніми, за тривалою і важкою інформаційною роботою, коли консенсус щодо тої чи іншої постаті вже склався. І саме така робота мала вести перед. До символічної політики треба йти, а не зопалу стрибати через прірву.
Звичайно, говорити із Добкіним про це ні до, ні після не мало сенсу. Але чи не кращим – і головне, кориснішим – варіантом було б заснувати таку собі стипендію імені Юрія Шевельова, за якою б певна кількість студентів харківських вишів могла би проводити ну хоч би семестр у Люндському університеті у Швеції чи в Колумбійському у США? Кращого піару для ЮШ за наших часів годі уявити. Дмитро Фірташ, який уфундував українські студії в Кембриджі, Ринат Ахметов із його програмою і3, Віктор Пінчук із його артистичними інтересами не залишились би байдужі до цієї ідеї, якби їм її правильно позиціонували. Користі було б більше і для Шевельова, і для харків’ян, і для України.
Або якщо вже мала бути якась публічно-символічна ініціатива в Харкові, чи не мало б сенс, перш ніж діяти на території «Допи-і-Гепи», заручитися підтримкою більших авторитетів у Києві? Ініціатива могла залишатися громадською; все одно обійти владу до кінця було нереально – по дозвіл все одно ж зверталися і отримали його. При президентові є Гуманітарна рада, де було б кому сформулювати відповідну ідею, або Оксана Забужко, яка, як відомо, спілкується з Віктором Ющенком, могла б поговорити про це з ним, а той – зі своїм колегою, тезкою і однодумцем у багатьох питаннях Віктором Януковичем. Адже Шевельов міг би бути і героєм його України: східняк, етнічно неукраїнець (німець), син царського генерала, при цьому – патріот, демократ і відомий у світовій науці, такий собі Амосов по той бік океану. За умов відповідної обробки влади інтелектуалами, Добкін залишився б на далекому марґінесі навіть у своїй партії, як це відбувається із опонентами асоціювання із ЄС.
Але проблема українського громадянського суспільства в тому, що воно, зі своїми чудовими ідеями і найкращими намірами, залишається винятково наївним і вірить радше у війну, аніж у розумний компроміс, у якого вірив якраз Шевельов, притому у війну, яку неможливо виграти, а отже, не варто й починати. І тому залишається запрограмоване на поразку. Тут автор не стає у менторську позу, а й для себе самого не робить винятку. Це наша спільна проблема. Нам вкрай бракує адекватного розуміння реальності сучасної України, установки на щоденні мікродосягнення, а не революційний чин на барикадах.
У тих самих своїх спогадах «Я – мене – мені» Шевельов згадував про пам’ятник українському поету й комуністу В. Еллану-Блакитному, який з’явився одного ранку в 20-х рр. на харківській вулиці. Недолугий і зроблений із фанери, він тим не менше леґітимізував у міському просторі нову культуру і вказував на її ідеолога. Але в один прекрасний день українізацію «закрили», культура й ідеологія мусили піти в інше русло. І пам’ятник щез за одну ніч, з неймовірною швидкістю розібраний до постамента (за офіційною версією, на нього буцімто серед ночі наїхала вантажівка – і то в місті, де основним видом транспорту був гужовий).
Василь Еллан-Блакитний, український політик-комуніст і поет
Методи влади з того часу мало змінилися. Але не так сильно змінилися й методи інтелектуалів і активістів. Роблячи з Шевельова прапор «нової України», ми ліпимо з самого Юрія Володимировича ліберально-демократичну версію міфологізованого Еллана, а з його дошки – черговий «пам’ятник Блакитному».
Чи варто робити те саме знов і знов?
Автор вдячний Галині Усатенко і Олегу Коцареву, в спілкуванні з якими склалися тези цього тексту, і запрошує охочих до дискусії