Барак Обама прийшов до президентського крісла під гаслом змін. І справді, мало з яким іншим лідером США світ пов’язував такі сподівання на нове в політиці. Чотири з половиною роки потому Обама вражає своєю еволюцією.
На початку другого терміну його становище підозріло нагадує деякі епізоди з кар’єр інших американських президентів, а особливо – Джорджа Буша-молодшого, на фоні якого він так вигідно виглядав. Спершу Обама воював не менше за свого попередника, закінчуючи його провальні кампанії. Тепер США переходять від дружньої риторики на адресу Росії до глухого протистояння з нею – точнісінько, як це було впродовж обох термінів Джорджа Дабл’ю, ба навіть і в часи Клінтона, який пройшов шлях від ейфорії початку 90-х до натівської акції в Югославії.
Щиро кажучи, відносини псувалися вже давно, і скасування вересневої зустрічі Обами з Путіним після надання Едварду Сноудену притулку в Росії – це як сварка в подружжі, де обопільна образа накопичується потай і аж потім вибухає скандалом на підвищених тонах. Сноуден і справді – радше привід, одна з причин, серед яких, звичайно, і вперто непоступлива позиція Кремля щодо Сирії, і глухий кут ПРО, і імітація діалогу з роззброєння.
Нещодавно Обама зробив гостре зауваження щодо країн, які порушують права ЛГБТ, не називаючи Росії прямо. Але натяк напередодні демаршу був більш ніж зрозумілий у час, коли «боротьба з пропагандою гомосексуалізму» в країні Чайковського і Цвєтаєвої набуває чимдалі гротескніших форм у дусі мало не сталінських кампаній проти «безрідного космополітизму». Не дивно, що Обама проміняв розмову з Путіним на поїздку до Стокгольма. Мабуть, не тільки тому, що шведи хочуть посадити іншого «зливальника», Джуліана Ассанжа. Ретельність Скандинавії в реалізації прав людини загальновідома.
Цей крок Обами – нарешті крок зрілого політика – важко буде критикувати республіканцям. Для нас він важливий як факт зміни політичної мови уже після того, як змінилася реальність. Водночас він свідчить про американського президента як про гнучкого лідера, готового адаптуватися до нових умов і відкидати методи, які не працюють. Можливо, коли Обама говорив «потрібні зміни», він мав на увазі в першу чергу себе? З лялечки голуба нарешті вилупився яструб. І якби президентом США 2009-го став сьогоднішній розчарований Обама, він міг би стати справді великим.
Прагматика його останнього кроку на диво недалеко стоїть від висловленої по-дипломатичному: а про що, справді, говорити? Про що домовлятися з людиною, яка систематично ігнорує те, що їй кажуть? Вкотре слухати кремлівську оцінку протиракетної оборони і гаяти час у переконаннях, після яких нічого не зміниться?
Схоже, Обама нарешті збагнув спосіб думання російської еліти. Зміст зустрічей такого плану не має для неї жодної ваги. Важлива тільки сама їхня наявність для генерування відповідної медіа-картинки. Це ще не колоніальний фарс у дусі українського «фото з Обамою», але роль американського президента по суті мало відрізняється від ролі журавлів, яких Путін виводив на тихі зорі, на ясні води. Зрозумівши це, Обама не вподобав такої ролі.
І тому обкатана на януковичах відповідь Обами – не давати приводу для доброї міни, не множити симулякри, по-тютчівському мовчати, коли немає змоги розмовляти. Крім того, на виклик у вигляді притулку для Сноудена він відповів тим, що геополітично стурбовані росіяни можуть сприйняти тільки як приниження, розмінявши у своєму графіку Росію на Швецію.
Деякі аналітики вже охрестили нинішні події початком «Малої Холодної війни». І справді, такого демаршу американські президенти не робили з часів закінчення «великої» Холодної. Росіяни, правда, розвертали літаки, але теж не часто. Однак за відсутності нових нестандартних подій, життя триватиме як і до того: урядові комісії збиратимуться і працюватимуть, переговори триватимуть, результати як і дотепер будуть мінімальні.
Президенти симулюватимуть «Холодну війну» так, як до цього симулювали велику дружбу. Відносини США і Росії, які й так не хотіли перезавантажуватися, тепер і на словах будуть тим, чим давно були насправді. Несправну кнопку, яку марно натискали кілька років, просто прибрали.
Можливо, Владімір Путін знає типову для російської літератури, особливо ХХ віку, поезію незустрічі. Скільки разів розминаються герої набоковського «Дару», перш ніж доля спроможеться звести їх разом? Чи могло все скластися інакше в Барака і Владіміра? Ще в 2009 році відповідь була очевидна.