Слід визнати, що вони роблять це системно, цілеспрямовано та достатньо успішно. Можна до нескінченності себе переконувати лозунгами та штампами, але правда така. Репресії до дорослих, погрози щодо позбавлення батьківських прав до батьків та правильна політика щодо дітей і ти маєш вдома портрет путіна, намальований твоєю дитиною. Мусиш підбадьорювати та вчити разом вірші та пісні на честь вбивць.
У наших дітей та підлітків зник другий голос. Голос, який би казав їм правду.
Все пропало? Ні. Якщо починати щось робити. Починати боротись. Ні, це не про єдиний марафон, серйозні дорослі розмови чи мотивуючих селебрітіз. Перший пункт взагалі має сумнівну ефективність вже, друге непотрібне навіть дорослим, а селебрітіз у дітей свої там (на жаль). Але вихід існує.
Росіяни використовують основну проблему українського суспільства – маломобільність. До війни (а де немає бойових дій і зараз) діти не часто потрапляють в сусіднє місто, не те що область або іншу країну. Уявіть, що таких дітей з Маріуполя, які бачили лише Маріуполь (в кращому Запоріжжя) везуть в Пітер? В Москву? Справить це враження? Можете себе переконувати, але так. Справить. А ще справить враження відсутність свободи в школах. Паркани. Форма. Тотальний контроль, якого не було.
Ми з нашими дітьми в окупації зараз знаходимось саме в цій точці вражень.
Наступна важлива теза. Наші діти в окупації продовжують спілкування з нашими дітьми в евакуації через соцмережі. Окупація з евакуацією. Концтабір зі Свободою. Без нас. Дорослі розмови без дорослих.
Отже, саме тут має бути рішення. Що треба зробити? Використати наших дітей, як протиотруту. Прагматично, але без стандартно-бюрократичних підходів єдиного марафону. Прямо зараз треба просити наших партнерів в ЕС прийняти наших дітей по програмі обміну (чи будь-якій іншій). Аби діти поїхали на декілька місяців в Париж, Рим, Відень, Варшаву, Прагу на навчання в школи. Пожити там з однолітками. Відчути свободу та вже всі ці відчуття нести тим, хто в окупації. Не доводити щось за наказом, а просто розповідати різницю між красивими кайданками росії та реальною Свободою в прекрасних європейських містах. Це точно спрацює. Більше скажу – це єдине, що спрацює на зараз. До деокупації.
Чи це складно? Непросто, але лише варто почати. Діти – чутлива та проста тема для всіх. Це не біженці, не конкуренти на роботу – це діти. Тому, щонайменше, не неможлива. З іншого боку, треба подивитись на терези. А якщо нічого не робити, що буде?
Підвищення дитячої мобільності – питання результату не лише в битвах за душу в окупації. Це ще про залишитись вдома після війни. Тому, якщо ні, якщо так як зараз – то ми будемо втрачати. Втрачати швидко і назавжди. Спочатку тих, хто зараз в Маріуполі, Бердянську, Мелітополі. Саме так, як вже втратили дітей Донецька, Луганська та Горлівки або Криму. Найгірше, що до них будуть доєднуватись втрачені діти тут. Хто через стрес, розповіді та картинки буде мріяти жити в Парижі просто тому, що ніколи там не був. Та Париж для нього так само недосяжний, як Місяць.
Зваживши все це, однозначно треба починати робити. Зараз. Не завтра. Від центру в регіони, зверху донизу. Широкою коаліцією, але робити. Тому, що легше не втратити, аніж повернути. І це знає кожен дорослий. Безумовно.